Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (книги без сокращений .txt) 📗

— Чи маю бути щирим?

— Як на сповіді…

— Ніколи не думаю над тим, що люди говорять про тебе й мене… Бачиш, я вважаю часом, що це подекуди навіть нечемно з мого боку… вони стільки уваги приділяють нам, що я повинен бодай частково взяти реванш, але… брак часу — це теж одна з причин, чому люди робляться нечемні… Не вважаєш?

— Вважаю, що ти повинен сьогодні виграти процес, коли маєш такий гумор…

— Пригадую тобі, Мартуню, сьомий пункт нашого пакту, який під загрозою п'яти злотих забороняє в приватній балачці порушувати теми, зв'язані з нашою професією. А то попрошу тебе розповісти, як пройшла сьогодні година моделювання в твоїй артистично-різьбярській школі. Між нами кажучи, страшенно ідіотична назва для тої поштивної інституції…

— Доктор Забейко, платіть п'ять злотих кари.

— Чи може ця кара бути мені замінена на два квитки до кіно?

— Так, але не сьогодні…

— Ов, пане колега? Що сталося?

— Хочу трохи похимерити, Тоньку… Це часом так приємно.

Подивився на неї і зробив рух устами, немов хотів її поцілувати. Погрозила йому бровами. Спершись вигідно об спинку, розмріяними, злегка сумовитими очима дивився на неї. Що ж! Інші люди мають щастя виграти на лотереї, знайти підкову чи одержати спадок по вуйкові в Америці, а він, Антін Забейко, втративши майже все, мав ще стільки ласки в долі, що дозволила йому знайти Марту Шариївну. Випадок? Майже. Бо ж не можна випадком назвати ту обставину, що Марта Шариївна була трохи різьбярем (оскільки цього потрібно для вчительки артистично-різьбярської школи), ані того, що він, Антін Забейко, засідав у жюрі конкурсу, на який Марта Шариївна послала була свої праці. Випадок (о, це вже напевно його рука!) зробив так, що Марта Шариївна тільки тому не одержала нагороди, що її праці не відповіли вимогам конкурсу. Щоб не розчарувати молодої художниці, жюрі вирішило їй це докладніше пояснити та піднести при тім, для заохоти молодого таланту, всі позитивні якості її дотеперішніх праць. Марту Шариївну запрошено на окрему довірочну розмову. Трудне завдання пояснити молодій художниці, чому її твори, хоч і вартісні, не дістали нагороди, жюрі доручило доктору Забейкові. Вирішено було, що він, як адвокат, зробить це найкраще. І хоч таке пояснення відбулося в присутності цілого жюрі, приязнь доктора і Марти таки взяла свій початок з того вечора. Ну, так… десь повинне мати свій початок все зле й добре на цьому світі.

Колега Марта Шариївна не належала до тих жінок, що запалюють відразу чоловіків до себе, як іскра порох. Можна сміливо сказати навпаки: був це тип жінки, що на неї чоловіки найменше звертають уваги, але, раз випадково зацікавившись нею, не можуть уже розлучитись з такою жінкою. Зовнішність Марти Шариївни була так само мало криклива, як вона вся: лице — надто правильне й однобарвне, щоб могло вирізнятись чим-небудь у гурті інших жінок. Може, якби до ясного волосся лице мало ще рожевий колір шкіри, воно було б дійсно гарне, а так у ньому не було нічого особливого.

Нічого особливого не було в її зграбній, але меншій за середній зріст фігурці, в її манері поводження з людьми, навіть її характері. Тілький етичний, так би мовити, паспорт Марти Шариївни відрізнявся від того роду паспортів десятків, соток жінок на світі. На ньому в рубриці «особливі ознаки» було написано: «Безкорисливе ставлення до людей і звірят». Саме ця риска сприяла приязні молодої дівчини і не молодого вже, з поважним минулим (яке, по суті, ніколи не переставало бути сучасним) доктора Антона Забейка.

— Те дівча дійсно не зводить з мене очей, — зауважив, начеб збентежено, нарешті сам Забейко. — Знаєш що? Ходім тепер до мене, мала вважатиме, що подружжя зайшло в хату, і вже більш не з'явиться на вулиці — дасть нам спокій.

— Не знаю, Тоньку… Дивись, ми підвелись, і вона розплачується. Прошу тебе, візьми мене під руку…

— А де твій страх перед твоїми ученицями?

— Коли ж це має бути єдиний спосіб удержати тебе при собі…

На перехресті Шариївна, поправляючи берет, непомітно обернулась:

— Вона йде за нами.

Коло брами навмисне пристали на хвилинку. Незнайома вдала, що її цікавлять фото якраз проти емальованої таблички з прізвищем доктора Забейка.

— Ходи, колего.

В кімнаті Марта, не підходячи до вікна, потягла легко за шнурок. Штора підскочила вгору.

— Що ж наш малий поліцай?

— Нічого, сховався за ринву кам'яниці Грінбаума і, певно, терпеливо чекає, поки я залишу твоє мешкання…

Промені помаранчевого [4] сонця навскоси наколюють якусь гумореску на стіні. Далебі, це сам доктор Антін Забейко після маскарадного балу. Котик на його плечі. О, де вино і жінки, там підходить і білий котик з чорними очима, як символ невірності. Марта Шариївна стоїть у вікні так, що промені сонця зовсім пронизують її ніздрі, і вони стають рожево-прозорі, як вухо новородка. Марта посміхається. Так. І Антін Забейко бавиться лапою величезного ведмедя, що його дістав колись від Марти. І в якійсь завороженій хвилині обоє мовчать.

Часом буває так, що серед веселої, гомінкої ночі пронесеться сумний голос скривдженого птаха і такий один стогін пташиного серця вбиває на місці цілі гами людського безтурботного, але і беззмістовного сміху.

— Я вже піду хіба додому, — озвалась Марта Шариївна. В її голосі не було ні крихітки попередньої пустотливості. Марта обернулася раптом до Антона і зупинила свій погляд на його голові. — Сивієш, мій друже… ні… це справді дивно… Маю враження, що я перший раз сьогодні бачу тебе в повнім освітленні! Пленер, як кажуть художники…

Забейко взяв її за руку нижче ліктя і притягнув до себе:

— Маєш рацію, моя молода приятелько, можливо, що оце перший раз ти мене бачиш у пленері.

Марта повела вільною рукою йому по чолі:

— Знаю про тебе більше, ніж ти сам цього міг бажати… Та що б воно там не трапилося, ми були добрі друзі, Тоську… Правда?

Чи зрозумів її? Можливо, бо зовсім не протестував, коли загадала вже зараз піти собі додому. На сходах спробував ще пожартувати:

— Добрі боги мстяться на нас, що в цей гарний вечір піддались меланхолійним настроям…

Незнайомої не було вже на вулиці. Марта й Антін подивилися одне на одного і розсміялися досить вимушено. Забейко сказав начебто винувато:

— І хто б то сказав, що ми дамо себе так обдурити. Наша незнайомка мала рандеву з якимсь хлопчаком, а ми, тобто ти припустила… Ні, Мартусь, старість має сумні закони…

Небагато випадків було таких, щоб Антін і Марта, незважаючи на те, що мали необмежений вільний час аж до ранку, розлучились і йшли своєю безцільною дорогою.

Забейко опинився в парку. Була саме пора, коли кущі і дерева змагалися в довгості тіней і люди, відбувши гаряче пополудні в кам'яницях, сходили підвечір у тінь до парку.

«Так… так… — подумав Забейко, — можливо, що багато є на світі таких, що їм пленер не до лиця…»

Він намагався звільнитися хоч на часинку від своєї особи. Ціле життя, день і ніч, уві сні і наяву, бути скованим ланцюгом з одним і тим самим чоловіком, ціле життя оглядати світ і людей тільки через його зіниці, ціле життя плутатись думками в колі одного і того самого виміру і не здобутись чогось, що могло б нарешті змести з лиця землі ту глупу приповідку, мовляв, від себе не втечеш. А втім, утеча від себе самого — це все-таки гідніше від того стану, в якому перебуває він уже яких п'ятнадцять років. Є деякі справи в житті доктора Забейка, існування яких признати він не має просто мужності. Вони тяжать на його душі підсвідомо, затруюють йому кожну хвилину життя, а проте він завжди, коли думка навернеться в їх бік, намагається хитро перескочити їх, відвернути голову від них і, повний сорому й упокорення, вдати, що не добачає їх.

— Перепрошую!

Здригнувся від самого звуку цього голосу так, що цигарка в його пальцях втратила рівновагу. Ще більше зніяковів, побачивши малу незнайому на лавці біля себе. Виходить, те дівча таки слідкувало за ним.