Студент - Винниченко Владимир Кирилович (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!.. Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на нього. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.
— Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю,—глянув на стражників чужий чоловік, і молоде лице його покрилось тінню.
— Студент? — повернувся до нього дід і близько нахилився вперед.— Ти студент?.. А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловіка спалахнуло:
— Брехав? Я ? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм не вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!
— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду. Чоловік повернув туди голову.
— А хто хати запалив?
Очі чужому чоловікові поширились.
— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?.. Та що ви, люди?! І ви вірите?
Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях: лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на нього.
— Та ви ж плакали тільки що?! Ви ж...
— Ну, довольно!—крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи.— Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.
— Гайда!.. Марш!.. Живо!
І він вдарив коня в бік.
Чоловік вмить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.
Серед гурту пройшло шепотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:
— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!
Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болючим непорозумінням повів по них очима й закричав:
— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!
Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригнулась, і револьвер блискав. В гурті хтось ойкнув.
— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?
— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім.
— Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.
— Та що ви його слухаєте! — раптом стрепенувся дід.— Жили йому вимотать... Жили йому!!!
— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!.. Бери його!
І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.
— Брешу? — хриплим шепотом промовив він.—Брешу?
І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувся револьвер, і вмить вибухнув вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчка упав лицем униз.
Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка: нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крові цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм в душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.
Від чоловіка підвівся й стражник.
— Помер,— з жалем хитнув він головою.— Ну, щастя його!
Серед людей пройшла похмура тиша.
— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось іззаду.
— Голубчику наш!..— схлипнуло з другого боку.— Занапастили чоловіка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокійне; а серед пожарища в бруді над трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злісними поглядами.
— Я тобі покажу там,— зазирнув через голови стражник.— Ану, вийди сюди!
Люди заворушились — між ними пролазила наперед сива голова діда.
— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі.— Давай їх сюди!! Це? — зупинився він на стражникові, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на нього.
— Одійди, діду!..— стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід, і пальці його скручувались і тяглись до стражника.
— Діду! — крикнув стражник: — Одійди, кажу!
— Це вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стрибнув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це запалювало людям очі диким, лютим гнівом.
— Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!.. Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев. А по вулиці тікали інші два стражники, топчучи кіньми дітей,
клунки. І навздогін їм нісся крик.
З неба ж, широковеличного, ясного та чистого, радісно дивилось на них сонце і сміялось.
