Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.

Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї — це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

— Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…

Тоді Дарка замовкає. Не може мати думки в справах, у яких не розуміється. Бо ж темним лісом для неї здається сама можливість захоплюватися на кільканадцять літ старшим професором, який ніколи не тільки не відповість на її почуття, але навіть не заговорить до неї іншим голосом, ніж до решти учениць.

Румун і цього вівторка приходить за хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класу — справжня новина:

— Професор Мігулів повернувся вже із з'їзду істориків, і сьогодні буде вже у вас історія на другому уроці…

Дарка навчилася оцінювати учителя, тобто визначати, чи він добрий, чи злий, на підставі того, як його приймає клас. Клас прийняв цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей новий — добра людина.

Клас, з усього видно, віддає перевагу його дисципліні перед тією, що нею підміняли. А це були години самого Мірчука, або Порхавки, з природознавства, або Мігалаке.

Учитель всунув руки в кишені і став широко, немов подвійна драбина.

— Це гарно, домнішори, що так радієте з приїзду професора Мігулева, але я думаю, що знайдеться бодай одна поміж вами, що буде жалкувати за поемами такого гарного, великого сучасного поета, як Тудоряну. Хто з вас пригадує собі його вірш «Наше серце з заліза»?

Клас мовчить.

Мігалаке грається ножиком, прив'язаним на срібному ланцюжку до ременя.

— Я не хочу вірити, щоб жодній домнішорі не подобалися його балади. Я навіть певний, що знайдеться між вами дехто, що їх уважно прочитає і розповість товаришкам на уроці. Можна навіть по-українському. Наприклад, його вірш «Нам пахне крові смак солоний» — прекрасна річ! Невже ж такі байдужі домнішори до поезії?

Це був виклик, водночас глум і погроза. Признатися, що не можуть подобатися поезії поета, який називає твій народ «стадом русаків покірних» (правда, Дарка цього сама не читала, але цю фразу вона чула ще у Веренчанці від татка — татко так обурювався, що такою поезією годують українську дітвору, що аж губи в нього тремтіли), що кінець кінцем не можна любити поезію, яку не розумієш дослівно, признатися в цих гріхах — означало б до кінця шкільного року не вилазити з двійки.

— Як-то, в цілому класі не подобаються нікому поезії Тудоряну? А це що?

Він з посмішкою на вустах, але вже забарвлений тією червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот ліворуч і праворуч. Фальшива посмішка, що відкривала тільки кінчики зубів, як у мерця, була страшна при цих очах, що зовсім не ховали свого глуму і бажання помсти.

Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.

«Це нічого… Зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо так добре по-румунському… І він так і не знатиме про те, що ми вже чули про «стадо русаків покірних». А я… я нова… мені можна більше, ніж будь-кому, не розуміти. Я ж приїхала з села… І він не повинен подумати собі про мене, що я знаю про «русаків»…» Хотіла заспокоїти саму себе, але в ту саму мить відчула, що тремтить мимоволі. Цілий же клас тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі.

Учитель продовжує стояти в цій салонній, але такій грізній позі і чекає: нікому, нікому не подобаються такі високохудожні поезії?

Клас мовчить, спантеличений. Дарка добре відчуває в цій мовчанці нагромаджену за всі його уроки енергію бунту, але й відчуває інстинктивно водночас і те, що тієї енергії замало ще, що вона ще далеко не відповідає тій силі, яку дає Мігалаке його становище. Ні, поки що тут треба не відкритого, чесного бунту, а хитрощів. Як цього не розуміють дівчата?

В серці Дарки тліє дуже слабий вогник надії, що, може… може… з третьої лавки вибухне Міці Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену тишу, рятуючи себе і всіх.

На жаль, Коляска — тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається на своїй осі разом з головним мотором.

Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай зовні опанувати собою, повертається до столу. Тоді, наче звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає Оріховська. Ще не вхопилася вона як слід за парту, як разом з нею встала і Ориська Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської.

— А, домнішора, — його гарне обличчя стає ще гарнішим від щирої усмішки, — слухаю вас…

Оріховська відкидає властивим їй рухом голову назад і відповідає поважно:

— Пане професоре, ми слабо розуміємо мову поета і тому не можемо захоплюватися ним…

Це й були ті хитрощі, про які мріяла Дарка.

— Так? — спитав Мігалаке, не дуже-то довіряючи, хоч справді дівчата мало що розуміли з тих поезій. — Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.

Оріховська говорила від імені всього класу, але всі зрозуміли, що вона своїм виступом всю провину бере виключно на свої плечі і тільки вона одна приймає всі її наслідки.

Учитель ще й рукою дав знак, щоб Оріховська сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він ніколи не забуде цієї «послуги».

Ориська чекала на свою чергу.

Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиних слів. Стиснула кулаки під лавкою і думала напружено, уперто, переконана, що її думка та її сильна воля просвердлять Орисьчину свідомість і приведуть її до пам'яті.

«Орисько, не роби цього!.. Сідай, Орисько, сідай, доки не пізно!..»

— Що ви скажете? — якось безбарвно запитав Мігалаке в Ориськи.

У класі настає така закам'яніла тиша, що чути, як чотирнадцять дівчат вдихають і видихають повітря з своїх легенів.

— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — немов заохочує Ориську Мігалаке.

— Єв вряв (я хочу)… — промовила нарешті Ориська. В той момент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось засвистів застережливо чи, може, здивовано з відваги Дарки.

— Пс-с-с!

Учитель, здається, не помітив цього руху.

— Коли вам важко висловитися по-румунському, то можете це зробити по-німецькому, так, як домнішора Оріховська, — додав з іронією.

Дарка кусала собі губи: «Не говори, Орисько, не говори!»

Але запізно. Запізно думати, запізно просити чи погрожувати, бо ось Ориська говорить вже ламано по-румунському:

— Я розумію «Балади та ідилії», і вони мені дуже сподобалися.

Сталося. Стеля не впала нікому на голову. Учениці сидять всі на своїх місцях.

Портрети короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Одна тільки зміна сталася, зміна, якої не було ще за секунду перед цим: кожна учениця дивиться прямо перед собою й не має відваги глянути у вічі своїй сусідці.

Мігалаке наказує Орисьці сідати, не дякує їй за цю небувалу увагу до україножерського поета, тільки регоче. Так фальшиво регоче, що Ориська відразу сідає на лавку, як печеричка.

Мігалаке, здається, не помічає зовсім Ориськи, він звертається до Оріховської:

— Домнішоро Оріховська, а ви що скажете на це, ви, що маєте з усіх предметів «дуже добре»? Як ви це собі пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє по-румунському більше, ніж ви? А може, домнішоро Оріховська, вам спеціально не подобаються поезії Тудоряну? Де густібус нон діспутандум [16]. Ну?

Оріховська встає. Повинна встати, коли до неї говорить учитель.

— Прошу пана професора, я знаю не менше, ніж наші учениці знають. Можливо, що приватистки знають більше.

Мігалаке вдарив себе рукою по лобі: