Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина (книги без сокращений .txt) 📗
До Львова виїхала я десь аж у половині січня. Поїзд через снігові замети спізнився так, що я приїхала в місто, замість шостої вечора, о першій ночі. Незважаючи на пізню пору, вулиці були ще досить людні.
Соромно признатись, але мені чогось дуже хотілося, щоб моя домівка зустріла мене освітленими вікнами, щоб там було ясно, тепло, щоб Микола вийшов мені назустріч. Ну, звичайно, це були тільки мрії. О першій ночі цього не могло бути.
Я повернула на Руську — і уявіть собі мою дитячу радість: вікна моєї квартири були освітлені так, як я цього хотіла. Я вбігла на сходи, подзвонила до нашого мешкання — і мені назустріч підвівся з-за столу живий мій Микола.
Він заяснів, закліпав швидко очима і винувато, по-хлоп'ячому, усміхнувся і простяг мені обидві руки назустріч. Але я з першого погляду побачила, що він змінився.
Він змарнів і від того наче витягнувся весь. Щоки запали, і це робило його не то старим, не то чужим в моїх очах.
— Що з тобою? — спитала я тривожно, відчувши в собі докір совісті, що залишила його самого. — Чи ти не хворів часом, Миколко? Чи ти?.. — але питання я не наважилася докінчити. Як же ж могла я спитати його, чи це він, бува, не з туги за мною? Та цього посоромилась я скоріше, ніж встигла усвідомити. На столі перед ним лежали книги, і я почала потроху розуміти ситуацію. Решту пояснив мені сам Микола:
— Розумієш, ми не тільки неуки в ідеологічних справах, але, ще гірше, каліки. Я не кажу тільки про себе… Коли дивиться на більшість наших галичан-інтелігентів… Без усякого сумніву, вони раді, і то щиро раді, що позбулися гніту польської шляхти… Але деякі з них не усвідомлюють, що треба боротись і проти замаскованих підпанків — націоналістичних мракобісів, які щохвилини ладні продати народ. Багато наших людей ще не спроможні мислити і відчувати по-державному. А хоч би і я. За Польщі мені здавалося, що я вже щось розумію у марксистській науці, а тепер виявляється, що мені самому треба багато вчитися. І, розумієш, мені треба наздоганяти втрачене, доводиться часто виступати на різних зборах. І тому, може, я трохи… став стрункішим в талії, але це дрібниця. Я почуваю себе здоровим і задоволеним.
Я з обов'язку мусила зробити моєму чоловікові зауваження, що людина живе не тільки самою роботою, але й хлібом та сном. В душі я була рада за нього.
Бурхлива хвиля життя прибила мене до відділу соціального забезпечення при міській Раді (в перших місяцях ми займались всім відразу: покинутими дітьми, каліками, старцями, не здібними до праці, тощо). Микола ж працював інспектором міського відділу наросвіти і одночасно був заочником університету. Ми зустрічались дома тільки за вечерею або у вихідні дні. Наше кохання з Миколою ніби відродилося і нас відмолодило. Ми — хай ця фраза не здається вам крилатою, бо й насправді так було, — віднайшли якийсь глибший грунт для свого особистого життя. До того часу, в умовах шляхетської Польщі, всю енергію, всю свою творчу думку я спрямовувала тільки на те, щоб здобути кусник хліба на завтра. Турбота ця поглинала мене всю, і я дивилася на життя крізь окуляри цієї моєї єдиної, найпекучішої турботи. Тепер все це відлетіло, як зів'ялий лист з дерева восени, і мені наче спала полуда з очей. Немов розлетівся якийсь високий паркан, що відгороджував моє щастя від решти світу. Життя набрало іншого, не відомого досі змісту.
І раптом… Такі дати запам'ятовуються назавжди. Напередодні ходили ми з друзями до театру дивитися «Богдана Хмельницького» й умовились, що вранці їдемо до лісу по гриби й суниці.
Вдосвіта збудили нас вибухи бомб, які впали на Скнилів. Вибухи були такі сильні, що в нас задзеленчали вікна. Я, мабуть, зблідла, бо почула раптом, як на мені все похололо.
Микола зареготався:
— А ти чого злякалася? Це ж військове навчання.
Це не було навчання. Скоро і мій чоловік зрозумів, що трапилося щось дуже серйозне.
Микола підійшов до мене і досить різко, ніби перед ним не жінка, а чоловік-товариш, поклав мені обидві руки на плечі.
— Слухай, — сказав, і я зі стиснутим серцем усвідомила собі, що навіть його голос змінив свою барву. — Стався історичний злочин. Фашисти по-бандитському напали на нас. Війна, моя люба…
Він урвав, не докінчивши думки. Я заридала.
— Ти чого плачеш? — спитав він з болем.
— Ти підеш? — я вже і так знала його відповідь.
— Піду, кохана, — поцілував він мене. — Не можу не йти… Піду і повернуся… з перемогою.
Того ж таки дня ми попрощалися.
Роки окупації… Роки окупації…
Їх згадую, як кошмарний сон. Точніше, не згадую їх, навпаки, забути рада, та вони самі чорною сажею прилипли до пам'яті. Мушу признатись, що мені іноді просто ніяково від того, як при нагоді дехто з моїх друзів ставить в заслугу мені те, що я мала зв'язки з нашими партизанами. Люди добрі, при чому тут аж заслуга? На мою думку, це був не тільки обов'язок, але просто життєва необхідність.
Життя для мене, жінки, чоловік якої виїхав з більшовиками, ставало дедалі більш нестерпним. Я мусила остаточно вибратись з квартири у Львові, бо хтось доніс, що мій чоловік добровільно пішов до Червоної Армії. На селі було життя теж нелегке, коли не сказати — важке. Мені кожної хвилини загрожувало вивезення на каторгу до Німеччини. Я мала всі дані для цього: молода, бездітна, без праці. Це одна змора, що не залишала мене ні вдень ні вночі. Друге — це те, що я не хотіла ставити під загрозу рідних, зокрема маму. От я і стала переховуватись— ночувати щораз в іншій хаті. То тільки так мовиться — «ночувати». Насправді доводилось куняти цілими ночами біля вікна, прислухаючись до найменшого шурхоту. Сова, було, залопотить крильми, а тобі вчувається, що це гітлерівці або поліцаї пробігли повз хату.
І коли одного разу мені сказали, що я повинна стати живою поштою вістей з радянського радіо, — це було так природно, що мені навіть на думку не спливло, ніби я берусь за небезпечну роботу. Це був мій святий обов'язок.
Під виглядом каліки я ходила по селах і розповсюджувала те, що мені доручали товариші, які мали безпосередній зв'язок з радянськими партизанами. То були незабутні дні.
Раз, серед зими, я провалилась на льоду в річці і так простудила ноги, що вони відмовились мені служити. Не так гірко було лежати колодою в матері, як нічого не робити для нашої перемоги над ворогами-фашистами. Ця свідомість була в десять разів болючішою за недугу.
Під час окупації туга за Миколою ніколи не покидала мене, але я втішалась думкою, що Микола не має поки що змоги повідомити мене про те, що він — живий і здоровий.
Коли ж прийшла Радянська Армія, а від Миколи не було вістки, в мені наче щось обірвалося. Я, що вміла себе так бадьоро тримати в найчорніші дні окупації, тепер наче голову втратила з журби за Миколою.
Микола, повернувшись (його демобілізували за три місяці до кінця війни) у Львів, не впізнав мене. Він сказав, привітавшись:
— Я ще ніколи не бачив тебе, люба, такою міцною і такою кволою водночас. Ти хвора, жінко, і тобі за всяку ціну треба відпочити. І відпочити, і підлікуватися.
Життя показало, що після воєнних переживань для нас найкращим відпочинком стала праця в мирній обстановці…
І ось я працюю тепер, не горюю.
І коли дивлюсь я на свого чоловіка, до якого наш син незабаром гукатиме «тату», то ніяк не можу намилуватись його радісним, просто юним обличчям.
Щасливі дні!
І тепер якийсь містер Сміт, газетний журналіст з Лондона, приїжджає до Львова і дуже, бачите, цікавиться, яке ставлення в нас, українців, до Радянської влади.
Але, люди добрі, що розуміє в цих справах якийсь там пан Сміт?
Подумала я трохи, подумала і вирішила: ні, не буду розказувати свого життя цьому панкові!
Не хочу!
Не можу!
Надто вже цей Сміт нагадує мені пана Хруцького!
І цікавість його дурна, образлива.
Яке ж може бути наше ставлення до влади, що дала нам і волю, і працю, і майбутнє? Яке може бути ставлення до влади, що дала мені найбільше щастя на землі — змогу бути матір'ю і ростити своїх дітей вільними громадянами країни соціалізму?
