Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
Вже заходить у браму і все ще не знає, що відповісти, коли її спитають, де була. А може, і з ким? Це гірше. Це просто страшно. Дарка береться за клямку від кімнати і все ще не може знайти в пам'яті хоч би одного, хоч би дрібного, як макове зерно, виправдання. Аж коли відчиняє двері і натрапляє на приготовлене до сенсації Лідчине обличчя, відразу вирішує не виправдовуватися.
— Добрий день!
Дарка дуже бажає, щоб голос її був такий, як завжди, але це не виходить.
Господиня замість відповіді на привітання запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимохідь згадується:
— Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?
Дарка не дивиться на господиню, але уявляє собі, що з неї мусить аж пара бухати з досади.
— Я бачила, як вона… — з виваленим язиком пропонує свої послуги Лідка.
Дарці щойно тепер спадає на думку, що ця мавпа мусила її підглядати. Господиня замахується руками:
— Лідко, дай спокій, я тебе не питаю. — (Ніби Лідка не розповіла їй уже всього!) Потім знову до Дарки:
— Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я пильнувала вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи…
«Ну… ну… — поправляє Дарка її в думці, — тільки не перебільшуйте. Не годину, тільки три четверті».
— Я була з кимось з нашого села, — зухвало цідить слова Дарка.
— Що значить «з кимось», панно Дарусю? Я повинна знати, з ким і де?
Лідка перегортає якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притамованою цікавістю слідкує вона за її словами.
«Яка фальш!» — думає Дарка.
Та цього досить, щоб зразу стати байдужою, зухвалою, самовпевненою, аж до нахабства:
— Яка кому справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… Мама знає його…
— Овва, та це «він»? А я не знала… я не припускала, панно Дарусю… Сумніваюся, дуже сумніваюся, чи ваша матуся зрадіє такому листові.
— Може, і зрадіє, — не здається Дарка. Навпаки, ще й посміхається зловтішно.
Бліде, мов з тіста, лице господині стає вмить червоним.
— Дуже гарно поводите себе, панно Дарусю! — каже вона і виходить з кімнати, тріснувши дверима.
Дарці враз стає дуже прикро: не повинна була так скипіти! І що тепер буде? Просити пробачення в господині вона не стане, хоч би її за це й з хати прогнали. Таку вже має вдачу. Чи це її вина? Скоріше це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення просити вона не буде, але як господиня заговорить до неї хоч одне привітне слівце, то буде вже чемна і уважна. Цього буде досить. З рідною мамою починаються в Дарки від цього завжди всякі перепросини.
Та ось господиня повертається з кухні з листом у руці і кладе його перед Даркою:
— Листоноша ще зранку приніс…
Дарка бере лист до рук, але не може розкрити його, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований батьковою рукою. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато дописував щось у листі, то адреса була завжди мамина. Господи, що сталося там, вдома? Нарешті якось розкрила конверт, і з нього випав лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка примружила очі. Кров затанцювала на її обличчі.
— Що сталося? Хтось, може, дома хворий? — кинулася господиня.
— Дарко! Дарко! Що сталося? — гукала над вухом Лідка і кинулася до листа. Дарка мусила признатися, бо й так були б видерли листа з рук і самі прочитали б.
— Я мушу мерщій додому їхати…
— Але чого? Чого?
— Бо в мене народилася маленька сестричка…
— І татко пише, щоб ви зараз приїхали? — ніби дивується господиня.
— Татко цього не пише виразно, але ж я мушу побачити, яка вона, сестричка… Хоч ми з мамцею хлопчика чекали…
Тоді господиня, може, навіть з заздрості, що Дарку спіткало таке щастя, сказала щось зовсім недотепне:
— Нема ще на що дивитися! Як приїдете додому на різдво, то тоді буде сміятися до вас.
— А я таки сьогодні поїду! Може, для когось «нема на що дивитися», а мені цікаво, як моя сестричка виглядає.
Цього господині було вже забагато, і вона гримнула гостро:
— Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує. Звідки візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.
І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап'ячу вдачу має.
— Але ж я мушу їхати!
Та Дарку вже ніхто не слухав. Пані пробурмотіла щось під ніс по-німецькому, що мало означати у перекладі на нашу мову, не дослівно, звичайно, — «піп у дзвін, а чорт у калатало», і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила) розіклалася писати листа до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку. Ніби пише скаргу до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже розтанула зовсім від звістки про народження сестрички.
«Найдорожча мамусю і дорогий, коханий татусю!
Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже! Але я знаю, що поїзд коштує, і ми не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб їхати тепер додому.
Прошу мені зараз відписати, на кого вона більше подібна, які має очі, яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй купити щось від себе, як приїду на різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Двічі на тиждень є третє, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не лаюся, але не вона моя сердечна подружка. Мамо, ви іноді на мене нарікали з татом, але якби мали таку дочку, як Лідка, то щойно тоді були б бідні. З Ориською теж не живу у дружбі. Вона учинила в класі таке, що тепер ніхто не хоче її мати за товаришку. Вона підлабузнюється до професора румунської і всіх через те пхає у біду. Не знати, що з нею далі буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисно так наговорюю. Мене люблять професори (крім Мігалаке), а найбільше професор Порхавка з природознавства. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що не гірша за інших. Прошу тільки не прохопитися перед Данковою мамою, що я ніби співаю.
Тепер хотіла б я тобі, мамусю, сказати щось на вушко, але у листі це неможливо, тому вже мушу написати. У нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамуню, я не знаю, що дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю подружкою. Але не такою, як Ориська була. Але такою, мамусю, на ціле життя, до самої смерті, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що подарував мені дядько Муха. Стефа прихильніша до мене, ніж до інших, але має якісь таємниці, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мені боляче. Мамуню, як ти скажеш, так завжди стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстр? Прошу поздоровити від мене нашу сусідку — Марцю. Цілую руки мамусі, бабусі і таткові.
Дарка»
Лідка стоїть біля того самого столу, що й Дарка, і з сумом дивиться на цю Дарчину писанину. Кожного разу, коли Дарка зводить очі, її погляд наколюється на смуток у Лідчиних очах.
«Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де її мама візьме серед року нову квартирантку?» — злорадіє Дарка.
Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі й півсловечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку.
— Лідко, — не витримує нарешті, — мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.
Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова Лідка, не міняючи пози, цідить крізь зуби:
— Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе?
