Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх цей розбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутиках очей.
— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити.
Стефа говорила правду про Данка і Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдива, нічим не прикрита відвертість вражає її найбільше. Боїться вже запитати, чи він дійсно так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли Данко скаже «так», то це буде сама правда.
Дарка наважується на зухвальство і торкається ще однієї струни Данкової душі, яка повинна б озватися бажаним голосом:
— За мною взявся бігати той Рахміструк, з сьомого… Знаєш його? — Їй соромно говорити йому такі речі, але впевнена, що так треба тепер, в цю хвилину.
Струна, з такою напругою шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.
— Чому не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає нітрохи не ревнивий Данко, далекий від того, щоб припускати, що Дарка, саме Дарка, така, яка вона є, може подобатися ще комусь. — Що робить Ориська? Як ти почуваєш себе в школі? Зжилася з товаришками? — сипле так запитаннями Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує часом в її товаристві. Та коли питає, то треба відповідати:
— Ориська? Ориська так поступила, що її цілий клас не хоче знати. Страшенний з неї підлизайко, та ще й, знаєш, до кого? До Мігалаке! Мені справді аж соромно, що вона з Веренчанки.
— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому, власне, Дарка починає говорити про інше:
— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, яка це дівчина?
Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли під мушкою.
— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.
— Ви знайомі? — питається поквапно Дарка, бо аж тепер пригадує зустріч у парку.
— Майже знайомі… Був час, коли панна Стефа не була проти, щоб познайомитися зі мною, а я — такий нездара — прогавив справу.
Данко дивиться в її серйозне, збентежене лице так само серйозним, збентеженим поглядом, а потім вибухає примирливим, щасливим сміхом:
— Ех ти… ти… дівчатко ще!
Дарка відвертає голову й очі від нього. Данко не на жарт бентежиться:
— Що тобі? Дарко, ну, що таке?
— Нічого… Справді нічого… Я така дурна!
— Ти мусиш мені правду сказати, — говорить він голосом, що робить його на десять років старшим.
Дарка вимушено посміхається.
— Що я тобі скажу? І нащо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?
— Дарко! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається:
— Бачиш, ти знову добрий до мене, а я думала… — Дурні сльози знову закривають світ перед очима, і Дарка ледве докінчує свою думку: — Я думала, що ти вже зовсім пристав до тієї… дочки префекта і вже перестанеш дружити зі мною й… Ориською.
Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала з грудей, щоб міг він сам потримати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього.
Данко виймає з нагрудної кишені злежану невживану шовкову хустину й м'яко виловлює нею Дарчині сльози. Обоє сміються при цьому добросердечно. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам здогадався про те, чого вона йому не може сказати:
«Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти мусиш її щодня додому проводити. Я боюся… Я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку…»
Данко відразу догадується, що Дарчині очі переживають щось.
— Не можна дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!
«Тихо, дурненьке, — наказує Дарка своєму серцю, — тихо! Він не подружить з тією хоч би тому, щоб мені не зробити прикрості. Хіба ти не бачиш, як він дбає про мій спокій, дурненьке?»
— Що ти думаєш в неділю робити? — питає Данко. Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?
— Бо я збираюся з товаришами на прогулянку в Цецин. Їдемо туди велосипедами!
— А ці твої товариші — то хто? — цікава щось більше знати про нього Дарка.
— Мої товариші? О, це гарні хлопці!
І Дарка знову мусить погодитися з тим, що існує багато справ, багато людей, які належать виключно до Данкового світу — до його власного світу, що розділяє їх одне від одного, як ріка без мосту.
…Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Осінній холодок уже добирається і до балкона. Дарка тільки в сукенці. Повинна встати і накинути пальто наопашки, але боїться, що як зрушить з місця, то й Данко встане. Та Данко і без того підіймається.
— Я вже піду.
Дарка відчуває, що з цим словом відриваються один за одним шматочки її серця, але не насмілюється затримати Данка.
— Бувай!
— Бувай! — не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітися безпосередньо після розлуки з Данком з панею або, ще гірше, з Лідкою.
Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на вулиці поправляє собі комір і йде вниз Руською. Перед церквою повертає праворуч.
— Ні, дорога до Джорджесків не сюди, — зітхає з полегшенням Дарка.
І раптом звідкілясь несподіваний наплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: як могла вона так відпустити Данка без жодного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкона до нього? А потім дивуватися… дивуватися, що Данко шукає товариства тієї румунки. Тієї по-циганському музикальної румунки! А Стефа? Ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш бажана стала вона для Дарки. Власне, за те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба це не говорить про спорідненість їх душ?
VIII
Перше листопада з голими галузками, на яких роса закам'яніла льодяними слізьми, вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був татко, то Дарка не повірила б, що це вже перше!
Татко, як більшість інтелігентів, що живе на селі, урвав півдня від господарства, хати й школи та хотів з того півдня привезти з собою в село півміста. Так! Треба було за тих кілька годин від ранішнього до полудневого поїзда оббігати кілька разів сходи вгору і вниз у шкільнім інспектораті, повідвідувати прогресивні українські редакції (це ті вістки з світу, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні, випити чай у знайомому ресторані в надії, що, можливо, зустріне там когось з давніх товаришів, виконати мамині доручення (довгий, довгий список), а вже під кінець, як не дивно, — Дарка. Це, мабуть, для того, щоб від Дарки татко не мусив був уже відриватися ні до чого іншого. Але що з того? Тому, що Дарка на самому кінці у списку всіх важливих справ, для неї залишилося найменше часу.
Татко на фоні чужого середовища і обставин зовсім інший, ніж той татусь у Веренчанці. Якийсь несміливий, чи, може, справляє тільки таке враження?
Дарка помітила, що тут, у місті, де стільки чепурних панів, якось надто світив голим хребтом хутряний комір таткового пальта. І капелюха з такими широкими крисами не носить ніхто з добре одягнених панів. Раніше це відкриття розсмішило б Дарку. А сьогодні болісно їй за цю таткову бідність. Проте вона нітрохи не соромиться його. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це могло мати якесь моральне значення для нього, то вона ладна була б узяти його під руку, піти з ним на найбільшу Панську вулицю увечері, коли там проходжується багато шикарних пань і панів, і говорити кожному з них:
«Дивіться… цей немодний пан — це мій татусь… Але я не соромлюся його. О ні! Хочете, то я при вас поцілую його в руку!»
— Прошу дуже, дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю, Славочку, — передає свій привіт додому Дарка. Прощаючись на вулиці, не може притулитися до татка, тільки гладить рукою витерте хутро його коміра так, начебто це було його серце.
Відчула легку неприязнь до Славочки, що затримала маму у Веренчанці. Мама теж не має нового хутра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може мати такого нещасного вигляду. Так, це правда. Після зустрічі з мамою завжди якось веселіше жити.
