Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
Пан Локуіца — румун, але не з тих румунів, що їх бояться і не люблять наші люди. Так сформулювала собі Дарка свої політичні переконання, і цього поки що вистачило для її п'ятнадцяти років.
Разом з довідкою про те, що Дарка є ученицею п'ятого класу, отримала вона (за таткові гроші, зрозуміло) і формену шапку з блискучим дашком. Це незаперечна ознака того, що відтепер Дарка справжня гімназистка. Нічого так не хотілося тепер їй, як пройтися в тій шапочці по селу. Але як надівати на голову вовняну шапку, коли надворі повітря аж густіє від спеки?
Дарка кожного дня ждала зміни погоди. Кожного ранку пробуджувалася з надією, що побачить на небі бодай натяк на дощ чи безсонячний вітер. Але дарма. Небо було чисте, сонце припікало зухвало, повітря було ліниве, і на зміну погоди аж ніяк не показувало.
Хіба не буває так, що за ціле літо не випаде ні одного холодного дня? А якщо й цього року природі забагнеться втяти таку штуку, тоді — що? Тоді ні разу не показатись у селі в гімназійній шапці?
Цього не могло бути! Дарка вирішила піти наперекір природі.
Одного дня, коли мама послала її по синьку до крамниці, Дарка, незалежно від того, що термометр показував двадцять вісім градусів тепла, наділа на голову шапку.
Спершу було все якнайкраще. Першою зустріла Дарку їх сусідка, трохи старша за Дарку Санда. Не розуміючи, що шапка формена, вона запитала, чого це Дарка переодяглася на хлопця. Дарка пояснила Санді її помилку. Тоді Санда зацікавилася шапкою так, що не лише стала обмацувати її на Дарчиній голові, але й захотіла собі приміряти. Дарка пояснила, що носити таку шапку не кожний має право.
У крамниці Дарка мала ще більший успіх. Крамареві так сподобалася її шапка, що він покликав дружину і всіх своїх дітей, щоб ішли дивитися, яка шапка, ци… ци… що за шапка в дочки пана учителя!
І все було б добре, якби, повертаючись додому, не зустріла Дарка сина директора школи Богдана Данилюка, чи, як його всі звуть, Данка.
Батьки Данка всього два роки як поселилися у Веренчанці. Мати в них німкеня, і тому люди в селі стороняться трохи їх. Крім Данка, є ще й дочка Ляля, яка вивчає музику десь у Відні і якої досі ще ніхто не бачив у Веренчанці. Коли Данилюки приїхали до Веренчанки, Данко був у п'ятому класі. За німецькою модою носив ще короткі штанці і (це вже поза всякою модою!) не визнавав дівчат за людей.
Раз його мама мала необережність назвати Дарку його товаришкою, а він, — це болісно згадувати, але воно так дійсно було, — сказав, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.
І щоб не було найменшого сумніву, до кого стосуються його слова, додав:
— Для мене той гімназист, що ходить до школи й носить шапку. Пхі, приватне навчання! Я міг би сказати, що я й університет приватно проходжу!
І от тепер Дарці випадала дорога побіля школи, а той нестерпний директорів Данко стояв на воротах школи з якимсь сільським своїм товаришем, ніби очікував на когось.
Піт заливав Дарці повіки, ноги мліли під колінами, а вона йшла, втупивши очі у вибої на дорозі, глуха і сліпа до всього, що діялося навколо.
Коли минала ту злощасну браму, до неї долетіли слова Данка:
— Василю, ти не впрів на голову?
Дурні слова, грубі слова, а все ж таки слова виключно на її адресу. Все ж таки краще, хоч і дурне, слово, але вже не те непомічання, невизнання за людину. Новина була така, що не можна було не поділитися нею із своєю найкращою подругою Ориською, дочкою отця Підгірського (крім Ориськи, в Підгірських є ще Софійка, яка минулого року закінчила ліцей, і Стефко, що перейшов до восьмого класу).
Ориськи нема в хаті. Хто б сидів у таку спеку в хаті! Ориська в саду гойдається в гамаку.
Всі кажуть, що Ориська подібна до циганки. Її мама теж; тільки мама страшна, а Ориська вродлива. Дехто думає, що Ориська на старості літ буде така точно, як її мама тепер, тому що її мама молодою була зовсім подібна до Ориськи.
Дарка скубе по дорозі зелені ще порічки й каже, чи то обурена, чи то рада, що так сталося:
— Той директорів Данко, знаєш, Орисько, вже хотів би з нами примиритись. Не бійся… шукав зачіпки зі мною. Нібито йому смішно, що я наділа шапку в спеку. Він…
Ориська не дає закінчити. Її вузеньке, як лисяча мордочка, личко стає хитре-хитре:
— А… а… а!.. Це він сміявся з тебе! Хіба так шукають злагоди? Зі мною він теж хотів примиритись, але по-інакшому… Ми зустрілись — я тобі не розповідала, ні? — коло церкви, він поздоровкався зі мною чемно…
— Поздоровкався? — глухо спитала Дарка.
— Еге ж, поздоровкався. А чого це ти… ніби… заплакати хочеш?
— Я? Плакати? Смішна ти, Орисько! Я… я просто так… не вірю тобі…
— Не віриш? А як забожуся? Поклянуся мамцею?
— Не треба. Тепер усе ясно. — Сумніви, що з якогось часу каламутили Дарчин душевний спокій, вирішились нарешті.
Так! З неї, Дарки, завжди будуть сміятись такі, як Данко, а Орисьці кланятися чемно, бо Ориська — вродлива. Ориська перш за все не має веснянок. Потім вона має зуби рівненькі, наче по мірці зроблені.
Хочеться впасти на землю і нігтями до крові здирати з носа і лоба ті погані, ненависні веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то каменем повибивала б собі ті криві зубища, що, як п'яні, повалились одні на одних.
В руках у Дарки — синька, а дома — мама з білизною.
Тільки Дарка ступила на подвір'я, як з хати вибігла мама, розігріта, червона, як помідор:
— Де ти до цього часу сиділа? Я чекаю тут, як на шпильках… Що з тобою? Ти чуєш, що я до тебе говорю?
Звичайно, Дарка чує, ну і що з того?
— Прошу, — викладає синьку на лавку перед купкою білизни, а сама хоче йти в хату.
Мама заступає Дарці дорогу, бере сильно, так сильно, що аж болить, Дарку за плечі і вже не кричить, а сичить (уф, як це слово не пасує до мами!):
— Я тебе питаю, де ти до цього часу була?
— Ніде не була…
Дарка, певно, сказала це не таким, як завжди, голосом, бо мама звільняє її плече з своїх пальців й говорить з докором, вже без лайки:
— Тобі знову сіла муха на ніс.
Мама говорить не те, що думає. Мама знає, що це не звичайні химери в Дарки, а їй дошкулило щось. Тільки мама не хоче допитуватися, бо не має тепер часу для цього. Ось гора білизни чекає на неї.
Дарка йде до таткової кімнати. Там на день спущені штори на вікнах. Дарка лягає горілиць на отоманку і думає, як би це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай півгодини не думати. Але так не можна. Найдурніші думки лізуть непрошено.
Зашаруділа портьєра. Хтось увійшов до кімнати. Може, мама? Ноги човгають по підлозі. Бабця.
«А все ж таки мамі зробилося жаль мене і послала бабцю сюди… Кохана мама, хіба це її вина, що має негарну дочку?»
Бабця, яка увійшла з світла, навпомацки знаходить отоманку і сідає на краєчку.
— Ти знаєш, Дарцю, сьогодні на обід твоя улюблена страва. Ану вгадай, що таке?
Дарці хочеться плакати: боже, боже, коли нарешті в цьому домі перестануть поводитися з нею, як з дитиною? Пів-Веренчанки вже рознюхало, що в них гриби на обід, а їй кажуть — «вгадай»! (Ні лісів, ні грибів у самій Веренчанці немає).
— Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… — придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.
— Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…
Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:
— Бабцю…
Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.
— Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…
Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.
І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.
