Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
Тепер мама не минала й найменшої нагоди, щоб завести розмову про теперішніх дівчат, які зовсім втратили дівочу гордість. Щоб то за часів маминої молодості дівчина забивала собі голову хлопцем, який не звертає на неї уваги? Та ніколи в світі! Будь він золотий, і не глянула б у той бік!
Бабця, не розуміючи, до чого мама це говорить, і собі почала підтверджувати, що воно й справді так було. От, наприклад, як то було з бабцею самою.
Далі йшла історія про одного молодого адвоката, який освідчився колись бабці, а потім цілий тиждень не показувався і не надіслав записочки з виправданням, чому не міг прийти. І хоч пізніше вияснилося, що він не міг зробити ні одного, ні другого просто тому, що його несподівано викликали на комісію у глухе село, — бабуся не простила йому неуважності до себе. Порвала з ним, х: оч пізніше, зітхає бабця, може, й жалкувала… Так-так, щоб бабця така здорова була, колись дівчата більше дорожили своєю амбіцією!
Дарка не брала до серця бабциної розповіді. Подумала лише: «Прости їй, господи, бо не знає, що говорить!» Але мамина холодна, підкреслено байдужа поведінка чинила глибший біль, ніж мама взагалі могла припускати.
Давилася слізьми по закутках і запитувала себе: «Невже ж мама думає, що цим вона виб'є мені з голови Данка? Мене ж зв'язує сором, а вона? Чому вона не підійде перша, не розпитає? Хто ж, як не мама, повинна знайти для мене слово розради? З ким, як не з нею, повинна я поділитися своїм болем? Чому не хоче розуміти вона, що потрібно мені тепер, як ніколи досі, її ласкаве, розсудливе, розумне слово?»
Мама не хотіла розуміти нічого з того, що мучило Дарку, бо вона взагалі не хотіла признавати такого роду страждань.
Можливо, їй хотілося, щоб Дарчине серце спало якнайдовше, бо, напевно, з власного досвіду знала, що коли серце прокидається, то йому, на жаль, доводиться частіше плакати, ніж сміятися. Але… але коли вже сталося, коли серце вже пробудилося, то як же ж можна наказати йому: «Затули очі й спи!»
Щоб не потрапляти мамі на очі, Дарка тепер цілими днями нипала в татковій бібліотеці. Хапалася за книжки, але брак душевного спокою не давав їй дочитувати жодну з них до кінця. Виловлювала в книзі тільки ті місця, що могли мати якусь співзвучність з її внутрішнім станом. Там випадково потрапив їй у руки том творів відомої буковинської письменниці Ольги Кобилянської. Перелиставши і цю книжку побіжно, Дарка нарешті знайшла в ній щось, що було писано виключно-виключно для неї, Дарки:
«Є рід любові в жінок, на якій мужчина ніколи не зрозуміється. Вона для нього заширока. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лише назавсігди. Кожний його рух був мені потребою, голос його був для мене потребою, його хиби й добрі сторони.
Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало в мені, збудилося…» І на цій самій сторінці нижче: «Витрясла йому всі лілеї з своєї душі під ноги, але він не впізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і у воді відживають наново. Але одні лілеї не оживають насвіжо у воді».
Тепер Дарка не розлучалася з цією книжкою. Шукала лише затишного куточка, щоб знову й знову перечитувати ті місця, які видатна письменниця написала виключно для неї.
Ольга Кобилянська зробила те, що Дарка знайшла своє місце в житті.
Чи не була досить Дарка подібною до людини, що прийшла на бал-маскарад не у своїй масці й тому так погано себе почувала?
О, тепер вже знає Дарка, яка маска їй більше до лиця: це маска гордої й одинокої далекої царівни.
Дарчина уява починає вимальовувати даму в чорному одягу, з блідим, як крейда, лицем, з гірко затиснутими вустами. Де б не появилася «чорна» дама, всюди залишатиме вона за собою траурний настрій. Не один цікавий ламатиме собі голову над загадкою, яку трагедію пережила «чорна» дама, але Дарка мовчатиме, як камінь. І тільки геть-геть пізніше, коли буде вже зовсім старенькою, у якийсь зимовий вечір, сидячи у великім старосвітськім фотелі, оточена дітьми і внуками Славочки, розповість їм історію свого кохання. Данко буде в той час відомий на весь світ, одружений з жінкою знатного роду (лише не з Лучікою Джорджеску!), музикант. Усі заздритимуть його славі й багатству, а ніхто не знатиме, яким нещасливим почуває він себе. Крізь усі його твори червоною ниткою проходитиме один сумний мотив, який у різних варіантах проноситиме ідею втраченого раю.
Дарці сподобалася її нова роль. Вона ходила з гордо піднесеною головою, закохана більше у свій біль, ніж у реальну постать Данка. Уявляла собі щораз по-іншому сцену своєї зустрічі з Данком (все-таки ще раз доведеться їм зустрітись).
Раз здавалося їй, що вона пройде повз нього, не подарувавши його навіть поглядом. Іншим разом хотілося їй, щоб він біг за нею з благально простягнутою рукою, а вона щоб, глянувши через плече, кинула йому тільки одно вбивче слово: «Запізно» — і пішла далі, беззвучно, як тінь.
А що в житті буває інакше, ніж людина уявляє собі, то й зустріч Дарки з Данком не подібна до жодної вимріяної нею сцени.
Одного дня, власне кажучи, не одного дня, а останнього дня канікул, Дарка побачила Данка біля їх воріт. Просто прийшов, став собі біля воріт і чекав, доки Дарка помітить його і вийде до нього. На його засмаглому, місцями аж злущеному від сонця лиці було стільки хлоп'ячої веселості, що Дарка з першого погляду зрозуміла, як роль далекої царівни зробила б її смішною в Данкових очах.
А втім, тепер, коли перед нею стояла не уява, а реальна, жива людина, коли та людина не спускала з неї закоханих очей, коли на тій людині була ясно-блакитна сорочка, яка так гарно йшла до того смаглявого лиця, — то й потреби не було в жодній грі.
Виходило, що Данко щойно дізнався, що в їх гімназії, як він висловився, «були деякі неприємності з товаришами».
— Я подумав тоді: хто його знає, може, й мою Дарцю теж не прийняли у школу? — жартує він, комічно напускаючи на себе роблений смуток.
— А мене й справді не прийняли, і я їду вчитись аж у Штефанешті…
Переляк, розчарування, біль, непорозуміння, що відбилися на Данковім лиці, промовляли виразніше за найпишніші слова, ким вона стала для нього.
Зникла, як димок у небі, горда царівна, а на її місці залишалася звичайнісінька, до нестями щаслива від того, що її люблять, дівчина.
— Дарцю, маленька Дарцю, чому ти раніше не дала мені про це знати? Я б десять разів плюнув на ті качки… Недобра ти… Невже ж тобі… для тебе не мають значення ці останні дні?.. Невже ти не хотіла, щоб ми ці останні дні провели разом? Ти ж знаєш, що ми тепер як роз'їдемося, то побачимося аж на різдво… Яку кару за це накласти на тебе, ти, кохана, ти, недобра дівчино?
Вони стояли навпроти відчинених вікон, в яких кожної хвилини могла з'явитися мамина чи бабцина голова (татко, на щастя, того дня був у полі!). Дарка так була зв'язана цим, що аж слова застрявали їй в горлі. Хотіла сказати йому, що він грубо помиляється, що то, власне, його підозрівала вона в подібному, а вона сама, навпаки, дуже переживала з приводу його неуважності до неї. Але замість цього мовчала і лише дивилася на нього відданими, вологими від надміру почуттів очима.
— А мені треба завтра вже від'їжджати… І я весь тиждень думав, що будемо разом їхати…
— А я чекаю ще на відповідь з Штефанештів. Не знаю, коли відпише домнішора Зоя… Як буде відповідь, тоді й поїду, а коли це буде — не знаю…
— Як шкода, ей, як шкода! — тре Данко розгублено чоло. — Але знаєш що? — його голос набирає владних ноток. — У Чернівцях мусиш зупинитися і один день присвятити мені. Добре?
Дарка мліє від страху, бо ж Данко так безпечно, так голосно говорить про ці речі. Навіть коли у вікні не видно нічиєї голови, то де запорука, що та голова не причаїлася за занавіскою і не слухає цю розмову? Адже ж од вікон до воріт лише кільканадцять кроків.
— Я ж не знаю точно, коли я буду в Чернівцях, — шепче Дарка, щоб дати зрозуміти Данкові, що їм треба бути обережними.
