З життя будинку - Підмогильний Валер'ян Петрович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
— Сідайте, бабусю, — сказав голова ЖК. — Я викликав вас ось у якій справі. Ми збудували кухню для пожильців будинку, а тепер хочемо збудувати ще їдальню. Для цього нам потрібна кімната, де ви живете.
Веледницька, що стояла до голови ЖК трохи боком, рвучко повериулась до нього просто. Вираз байдужості спав з її обличчя, як паперова маска, і воно все скриви лося від жаху.
Суха шкіра на скронях напнулась. Нижня щелепа зробила кілька судорожних нечутних рухів.
— Заспокойтесь, — вів толова ЖК. — Ми не збираємось виселяти вас на вулицю. Ми...
Але стара вже не слухала.
— Не... не... хочу! — хрипко крикнула вона, схопившись за стіл обома руками. — Я... не... не... хочу!
І хриплячи, вона зайшлася кашлем, що нагадував довгий, безпорадний стогін. Голова ЖК хотів перечекати цей напад, але зрештою заговорив далі голосніше:
— Ми даємо вам гарну кімнатку, теплу, суху, там вас ніхто не турбуватиме. Ви чуєте мене? Ми забезпечуємо вас площею.
Веледницька Кашляла. Взялася руками за груди, стримуючи їх, потім нестямно похилилась на стіл і раптом упала додолу купою лахміття, що здригалося й харчало. Голова ЖК підвівся.
— Ідіть додому! — крикнув він. — Ідіть додому!
Але купа ще якийсь час лежала, поволі стихаючи. По тім звелася навколішки, на ноги. Захиталася на місці зігнуто. Шагала геть, тримаючись за стінку рукою.
— Придивіться там, — кивнув їй услід голова ЖК до Васі. Вася голосно сплюнув, але розпорядження виконав. Голова ревізкому, що досі не промовив слова, підвівся й кинув цигарку.
— Ви розумієте, що вона цього не переживе? — сказав він зловтішно. — Ваше переселення, це їй смертний вирок, без суду й слідства. Це — самосуд. От ваше дбання за людей! Ви засуджуєте цю вбогу, хвору жінку за те тільки, що вона сенаторова дочка, за те тільки, що вона жила колись весело за кордоном, хоч це навіть не злочин, адже ворожої дії проти радвлади ви їй не привинюєте. Ви чините над нею не правосуддя, а помсту. Та хай навіть її причетність до буржуазної розкоші — за буржуазних часів! — буде злочин, то хіба не спокутала вона його своїми страшними злиднями й приниженням? Хіба зник у нас той високий рух душі, що зветься милосердям — навіть до ворога? Певно, що зник. Бо ви хочете збудувати нашу їдальню, наш добробут на трупі цієї жебрачки — хистка і гнила підвалина! Ви хочете кинути її сухотні кістки в нашу страву, але не кожному таке вариво смакуватиме!
Він узяв свій портфель.
— Я проведу це на зборах уповноважених, — похмуро відповів голова ЖК.
За три дні голова ревізкому, вирушивши вранці на посаду, перестрінув біля воріт голову ЖК й двірника Васю в супроводі старшого міліціонера.
— От до речі будете за понятого, — сказав голова ЖК.
— А що сталося?
— Справа торкається вашої підшефної. Вася заявив мені, що Веледницької вже три дні ніхто не бачив.
— Піду охоче... Отже, товаришу Вивірко, досить було самої вашої розмови. Безперечно, вона померла.
— Може, померла, — озвався Вася, — а може, приміром, змандрувала. Тут треба подивитись, а за слюсаря ви не клопочіться, — додав він до міліціонера. — Я сам могу по слюсарному ділі, могу, канешно, й по столяр-дому.
І вони вчотирьох зайшли до будинку.
— А ваша дружина бере чотири обіди, — сказав дорогою голова ЖК до інженера.
— Хіба я не маю на це права?
— Так, так, тільки ж страви з людськими кістками, як ви казали, а ви їсте.
Голова ревізкому насупився.
— Доконечність, — пробурмотів він. — Економічна доконечність сильніша за нашу волю.
— Просто у вас слово з ділом розминається.
Голова ревізкому мовчка запалив і був похмурий. Не встигли вони підійти до кімнати, де жила Веледницька, а в коридорі вже стали збиратися цікаві, невідомо як сповіщені про подію. Стиха почалось обговорення:
— Раз, два, — казав Вася, пораючись коло замка. — Ще раз, два. Р-р-раз, і я прошу заходити. Він широко розчинив двері, даючи дорогу міліціонерові й представникам будинку.
— Ну й дух! — озвалися цікаві, що вмить зайняли поріг. — Зразу весь коридор завоняло.
— Та через неї тут життя не було!
— І дивіться, темрява яка! Нічого не бачу.
— Так вона ж ніколи віконниць не відчиняла й світла не світила.
— Чи вона чортиха, що світла боялась?
— Відчиніть віконниці, — наказав міліціонер до Васі.
Крім віконниць, вікно ще було запнуте великою чорною хусткою, яку Вася безжально здер.
— Он вона! Он вона! — почулися вигуки.
Досить простора кімната зразу виступила в своїй гнітюче брудній голизні. Роками немазані стіни були чорні згори донизу й засновані величезними полотнищами павутиння, що важко заколивалося від руху повітря. По всій підлозі валялося огидне ґноття, сміття, уламки, наскрізь перейняті мокрінню, що в ній ці речі нечутно гнили й розкладалися, вилучаючи вогкий нерухомий сморід. У кутку праворуч лежала гора лахміття — заболочених і подертих спідниць, білизни, пальт, покалічених капелюхів і стоптаного зашкарублого взуття. На підвіконні, серед шматків цвілого хліба, недоїдків риби, оселедців, м'яса, середкісток і різномасних торбинок їстівного стояв усім сусідам відомий черепок... А більшихречей у кімнаті було двоє лише — комода й широка низька скриня, де, чудернацьки зігнута, обернена до стіни обличчям, сиділа сама господиня цього покою.
— Напад кашлю, — мовив голова ревізкому. — Про це свідчить її постава. Вона мертва.
І щоб переконати всіх, підійшов до скарлюченої постаті, шарпнув її рукою за плече.
Постать захиталася і раптом перекинулась горілиць суцільною закляклою масою. І ту ж мить по скрипі почувся частий брязкіт, немов упав на неї струмок металевого зерна.
— Золото! Золоті червінці! — крикнув голова ЖК.
— Та дивіться, в неї золото в роті! — гукнув несамовито двірник Вася. — Вона гроші їла, падлюка!
Охнувши від дива, цікаві наполягли вперед.
— Стороннім усім вийти, — різко наказав міліціонер. — Понятих прошу лишиться для складання протоколу.
Ще за день кілька голова ЖК остаточно обговорив з головою ревізкому план пробиття капітальної стіни, щоб улаштувати їдальню в двох звільнених кімнатах.
— Буду форсувати справу, — сказав він наприкінці. — Завтра почнемо, через тиждень їдальня функціонуватиме. На столиках квіти поставимо і гучномовець заведем не простий — динамик! А зараз хочу показати вам цікаві документи про вашу підшефну. Ви ж тоді за понятого не схотіли лишитись.
— Засідання мав у тресті, не було часу.
— Так, так. А шкода, багато виявлено повчального. Передусім її листування, тобто її листи, чи вірніш — заяви й доповіді різним контрреволюціонерам, найбільш Ніколаю Ніколаєвичу. На адресу вона їх, видно, не посилала, писала для власної втіхи й складала в комоді. Цілий пакунок, усе по-французькому, олівцем, у міліції насилу переклали. Я взяв собі копію тільки ось цієї пропозиції.
І дав голові ревізкому невеличкий аркушик, до стояло: «Після звільнення Росії, в ім'я найвищої справедливості і щоб виконати волю народну, пропоную...» Далі йшов докладно опрацьований проект кошмарних тортур і кар видатним представникам партії, переліченим від нумера першого до двадцятого.
— Ви зверніть увагу на нумер двадцятий, — казав голова ЖК.
— Це про мене — аж незручно якось мені серед наших великих вождів. «Начальника будинку, де я живу, живцем закопати». Це за те, мабуть, що посвідки для соцзабезу їй не видав.
— Хвора маячня, — ніяково промовив голова ревізкому, вертаючи папірця.
— Це, мовляв, політичний бік справи, — провадив голова ЖК. — А ось економічний. Список речей, знайдених у комоді, скрині й у купі під лахміттям.
Голова ревізкому глянув у середину списку: «Мануфактура. Оксамиту 10 м. Шовку золеного 4 м. Шовку синього 6 м. Сукна жіночого сірого 3 1/2 м. Шерсті в карту 8 м. Полотна білого три шматки 10, 5 і 13 м. Ситцю... Мусліну... Маркізету... Продукти. Цукру грудкового в п'ятифунтових пачках 10 шт. Цукру піскового чотири торбини, разом 21 кіло. Борошна пшеничного... Пшона... Крупи різної... Цукерок... Різні речі. Мила туалетного 43 шматки. Мила прального 13 шматків. Одеколону й пахощів різних 18 пляшок. Пудри... Крему... Сірників... Спирту денатурованого... Вина... Горілки...»
