Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗

Заспів

Книга перша

Починається пісня перша

Пiсня друга: теж не без пригод

Пiсня третя, вечiрня й нiчна

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

Хай бринить пiсня пята

Пiсня шоста, московська

Заспів

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні — далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

1

Було колись на Вкраїні…

Було колись?

А було-таки!

Бо ж і наш бог — не вбог.

Бо ж і нас не взяв кат!

Бо ж і ми, Химко, люди…

Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.

Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.

Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, — хоч, ясна річ, і не все давнє — є конче славне!

А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів — і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити — почнімо, приступімо:

— Господи благослови!

2

Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь — у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті — роблять зовсім не те, що їм робити слід.

Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних — жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.

Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ганджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, — і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.

3

А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.

Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!

Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними — тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, — щира козацька душа! — таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, — не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив — скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? — хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, — ні більше, ні менше.

Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди — смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуджу наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, — живе собі та й живе…

А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла — аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув… А вийшло все це так.

Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив…

4

Що ж він там побачив?

Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.

їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, — за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, — їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, — повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, — а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.

Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого — без суперника, — що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!

Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, — а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, — ні сліду, як на морі… По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий. котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.

Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, — їй-богу ж, правда! — сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.

5

Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.

— Роксолано, прокинься! — благав він.

— А я й не сплю, Діомиде, — млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, — а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.