Сині двері зліва - Чех Артем (библиотека книг бесплатно без регистрации TXT) 📗

Артем Чех

Сині двері зліва

Корф

Ця велика галаслива жінка з пишною гривою каштанового волосся, яке, здавалося, було недбало прикручене до її невеличкого черепа, з ледь помітною, але все ж таки пихою називала себе звучним словом консьєрж, більше того, вона називала себе concierge. У це слово вона вкладала щось глибше, ніж просто зміст, що стосувався безпосередньо її професійних обов'язків, вона вимовляла це слово з небаченим, правильніше сказати нечуваним, прононсом, який для поважного й освіченого мешканця цього міста мав здатися як мінімум кумедним, як максимум (давайте дивитися правді у вічі) — плебейським.

Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, - так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.

— Мене звати Марія Федорівна Корф, — саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. — Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий — залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. — Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.

І, нарешті, третє, що він почув, було:

— Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?

— Тридцять сім, здається, — відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. — Так, тридцять сім.

— О!!! — зраділа Марія Федорівна Корф. — І до кого ж ми прямуємо?

— Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…

— Нічого не плутаєте, — хитрувато промовила Марія Федорівна. — Тільки… — вона, підібравши губи пучком, нахилилася до лівого вуха нашого головного героя, — будьте обережні. Рита Львівна — жінка страшної вдачі.

— На дачі? — недочув наш головний герой.

— Ага, на дачі! Яка дача у грудні? Думайте, що говорите!

— Думаю. Але нічого не розумію… Ви знущаєтесь?

— Я? Знущаюсь? Так, я знущаюсь.

— То я можу йти?

- Іди, іди, — раптом перейшла вона на «ти». — Тільки обережніше. Угумк?

— Угумк… — повторив наш головний герой за Марією Федорівною Корф і попрямував у глиб під'їзду, де, за його розрахунками, мав знаходитися ліфт.

Наш головний герой натиснув обгорілий п'ятачок кнопки виклику ліфта й оглянувся. У світловому прорізі дверей виднівся громіздкий силует Марії Федорівни Корф.

— П'ятий поверх! — крикнула вона сиплуватим голосом.

— Дякую, я знаю, — пошепки відповів наш головний герой і стрибнув до тьмяно освітленої кабіни, яка щойно спустилася з верхніх поверхів.

«Ідіотизм», — подумав він.

Ідіотизм, — відбилося луною десь у шахті ліфта.

Ліфт зупинився, наш головний герой перехрестився, відчинилися двері, і прямо перед ним з'явилася висвітлена пергідролем карлиця. Не встиг наш головний герой вискочити з ліфта, як карлиця, вдягнута у дитячу дублянку, шмигнула до кабіни, виштовхала з неї нашого головного героя і зі словами «привіт, сусід» натиснула кнопку й зникла. Ліфт поніс її донизу, у невідомість поверхів та людських доль. А наш головний герой залишився стояти у яскраво освітленому приміщенні, яке більше було схоже на лікарняну приймальню, ніж на сходовий майданчик.

— А це і є приймальня, шановний! Тільки не лікарняна, якщо встиг помітити! — почув він зичний голос, що лунав крізь, здавалося, динаміки.

— А він і лунає крізь динаміки, шановний! — знову почув він голос, який вже лунав звідкись праворуч. — Давай-давай, хлопчику, іди до мамки, на голос…

— А? — чи то не зрозумів, чи то злякався наш головний герой.

— Бе! Давай сюди! Ти запізнився, шановний.

— Рита Львівна? — перепитав наш головний герой.

— Ні, Льоня Космос, хто ж іще. Довго я буду чекати? Ніжками, ніжками, маленький.

І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

— Тут вам і смерть, — пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний герой побачив її, жінку страшної вдачі. Риту Львівну.

Рита Львівна

Так-так, саме Рита Львівна. Зовні вона була схожа на велетенську людиноподібну жабу. Невисока, проте об'ємна, з довгим, нижче плечей, чорним волоссям, що звивалося горгонськими зміями, вона стояла посеред кімнати. Чималий неохайний рот відкривався без видимої (радше, чутної) на те причини. Губна помада кольору перестиглої сливи товстим шаром лежала на губах і, більше того, навколо них, наче це фарбувалася не сама Рита Львівна, а її молодша донька Рима.

— Не лякайся, шановний, — майже прокричала Рита Львівна, — не лякайся мого макіяжу, чи як там у вас, молодих, кажуть, мейк-апу. Це мене сьогодні моя молодша донька Рима фарбувала. Безмозке дитя, їй-богу. Що з неї візьмеш.

— Певно, симпатичне створіннячко, — фальшиво видавив із себе наш головний герой і посміхнувся.

— Ти її бачив, принаймні, мав зустріти. Вона вибігла від мене три хвилини тому.

— М-м-м, — зніяковів наш головний герой, вагаючись: чи то поспівчувати, чи то залишитися при твердому рішенні, що створіннячко таки симпатичне. Але і перше і друге він відкинув як непотрібне. З першим він би міг перегнути палицю, з другим — піти проти власних принципів до кінця залишатися чесним. Хоча, зрештою, він ту карлицю побачив лише мигцем, і враження могли скластися досить хибні. Болюче хибні.

— Ясно, — промовив він, залишившись на стороні компромісного нейтралітету в судженнях.

— Куди ясніше! — жваво підхопила Рита Львівна й розкланялася у досить вишуканий спосіб — зробила реверанс.

Надто вишуканий як для такої тумби, відзначив наш головний герой і засоромився своїх нахабних думок. Але, окрім цього, він також звернув увагу (і, варто зазначити, не менше попереднього засоромився) на дивовижно короткі ноги і незрівнянно довгі руки Рити Львівни. І хоч вона була вдягнута у гаптовану білими трояндами коричневу спідницю, що сягала щиколоток, довжина ніг все-таки себе видавала: то була маленька довжина. І руки — які ж руки, немов жердини чи граблі. Не руки, а лапи. Взагалі, подумав наш головний герой, уся вона якась недоладна, незграбна, безфігурна, якщо можна так сказати.

— Ну, годі тут у реверансах витанцьовувати, час і до діла. Отже, шановний, ти є тим самим племінником?

Племінником наш головний герой був, але чи тим самим — з упевненістю відповісти він не міг.

— Не відповім напевне, — зашарівся наш головний герой, — так, справді, я племінник, дядечка мого звати Іваном, але яке це має значення?

- Іваном, кажеш? — замислилася Рита Львівна.

- Іваном Опанасовичем…

— По батькові мене не цікавить. А що цікавить тебе?