Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читаем книги бесплатно txt) 📗

Мілан КУНДЕРА

НЕСТЕРПНА ЛЕГКІСТЬ БУТТЯ

Роман

ЧАСТИНА ПЕРША

ЛЕГКІСТЬ І ТЯЖКІСТЬ

Таємнича ідея Ніцше вічного повернення буквально приголомшила філософів: уявіть собі, що колись усе повториться точно так, як ми це вже пережили, а потім повторюватиметься ще й ще — до безконечності! На що нам натякає цей божевільний міф?

Ідея вічного повернення per negationem [1] твердить, що життя, яке назавжди зникає, подібне до невагомої тіні, воно мертве, і, хоч хай би яке було страшне, прекрасне чи натхненне, — нічого не означає. Ми повинні сприймати його приблизно так, як, скажімо, війну поміж двома африканськими державами в чотирнадцятому сторіччі, яка нічого не змінила на карті світу, хоч тоді загинуло в невимовних муках триста тисяч негрів.

Чи зміниться щось у тому чотирнадцятому сторіччі, коли війна двох африканських держав повторюватиметься безліч разів?

Безперечно, зміниться: війна нагадуватиме безглуздий моноліт, що набридло стирчить перед очима.

Коли б Французька революція мала вічно повторюватися, вчені набагато менше торочили б нам про Робесп’єра. Та оскільки історія оповідає про те, що не повертається, криваві роки минувшини обернулися на прості слова, стали легші за пух і не наганяють страху. Величезна різниця між Робесп’єром, який з’явився в історії один раз, і Робесп’єром, який постійно повертався б рубати французам голови.

Отже, можна сказати: ідея вічного повернення означає певну перспективу, де речі виявляються не такими, як ми їх знаємо; вони втрачають пом’якшуючу обставину минущості. Ця обставина не дає нам підстав для жодного осуду. Як можна таврувати те, що минає? Вечірня зірка осяває все чарами ностальгії, навіть гільйотину.

Недавно я зловив себе на невірогідному: гортав книжку про Гітлера, і деякі фотографії зворушували мене — нагадавши часи дитинства; йшла війна; дехто з моїх родичів загинув у гітлерівських таборах; та хіба можна було порівнювати їхню смерть із тим, що нагадала мені фотографія, — зниклий час мого життя, час, який не повернеться!

Примирення з Гітлером — глибоке моральне збочення світу, заснованого, власне, на неможливості повернення, і тому в цьому світі все прощається, отже, все по-цинічному дозволено.

Якби кожна секунда нашого життя раз у раз повторювалась, ми були б прикуті до вічності, як Ісус до хреста. Таке навіть уявити собі — жахливо. У світі вічного повернення на кожному вчинку лежить невблаганний тягар відповідальності. Ось чому Ніцше називав думку вічного повернення найважчим тягарем (das schwerste Gewicht).

Якщо вічне повернення — важка гиря, тоді наше життя може видатися чарівно легким.

Але чи справді тяжкість жахлива, а легкість чарівна?

Вага нас чавить, ми згинаємося під нею, вона притискає нас до землі. Але в любовній поезії всіх часів жінка мріє про тягар чоловічого тіла. Отже, найважче є водночас образом найінтенсивнішого наповнення життя. Що важчий тягар, то ближче наше життя до землі, реальніше й правдивіше.

І навпаки, абсолютна відсутність тягаря спричинює те, що людина стає легшою за повітря, злітає вгору, віддаляється від землі, від земного буття, стає напівреальною, а її рухи — і вільними, і безглуздими водночас.

То чому ж віддамо перевагу? Тяжкості чи легкості?

Це запитання ставив перед собою Парменід у шостому сторіччі до Різдва Христового. Ввесь світ видавався йому поділеним на пари протилежностей: світло — темрява; ніжність — грубість; тепло — холод; буття — небуття. Один полюс протилежностей був для нього позитивним (світло, тепло, ніжність, буття), другий — негативним. Такий поділ може видаватися нам по-дитячому простим. Окрім одного випадку: що є позитивним — тяжкість чи легкість?

Парменід відповів: легкість — позитивна, тяжкість — негативна.

Мав він рацію чи ні? Питання лишилося відкритим. Певним є одне: пара «тяжкість-легкість» є найтаємничіша й найзначиміша з усіх протилежностей.

Я згадую Томаша вже багато років, та лише тепер мовби побачив його краще. Побачив, як він стоїть біля вікна своєї квартири, дивиться на стіну протилежного будинку й не знає, що робити.

Томаш уперше зустрів Терезу тижнів зо три тому в чеському містечку кілометрів за двісті від Праги. Вони були разом заледве годину. Тереза провела його на вокзал і почекала, доки Томаш сяде у вагон. А за десять днів приїхала до нього в Прагу. Кохалися. Першої ж ночі в неї підскочила температура, тож Тереза прохворіла в нього цілий тиждень.

Томаш відчув незбагненну любов до майже незнайомої дівчини; йому здавалось, що це дитина, яку хтось поклав до просмоленого кошика й пустив за течією річки, аби Томаш виловив її й витяг на берег свого ліжка.

Одужавши, Тереза повернулася додому, й тоді настала та хвилина, яка видається мені ключем до розгадки його життя: він стоїть біля вікна, дивиться на стіну сусіднього будинку й розмірковує.

Може, покликати Терезу до Праги назавжди? Томаш боявся такої відповідальності. Коли він тепер її покличе, вона приїде й запропонує йому все своє життя.

Чи зовсім уже не озиватися до неї? Це означало б, що Тереза лишиться офіціанткою в тій глушині й вони більше ніколи не побачаться.

Хотів Томаш, аби вона приїхала до нього, чи не хотів?

Він дивився на протилежну стіну й шукав відповіді.

Знову й знову згадував, як вона лежала в нього на тахті; це не викликало жодних асоціацій. Тереза не була йому ні коханкою, ані дружиною. Це була дитина, яку він витяг з просмоленого кошика на берег своєї постелі. Тереза заснула, й Томаш укляк поряд. Її гарячкове дихання пришвидшилося, почувся тихий стогін. Томаш притулився щокою до її обличчя й шепотів лагідні слова. І за хвилину відчув, що це вплинуло. Відчув з її вуст слабенький дух лихоманки, й раптом уявив собі, що Тереза в нього вже багато років і що вона помирає. І тоді до болю ясно збагнув, що не переживе її смерті. Ляже поруч, аби померти разом. Схвильований цією думкою, Томаш уткнувся обличчям у подушку і довго не підводився.

Тепер він стояв біля вікна й пригадував ті хвилини. Це може бути тільки любов, яка заявила про себе в такий спосіб.

Але чи справді любов? Рішення померти було явно перебільшеним: адже Томаш бачив її лиш удруге в житті! Чи не була це істерія людини, яка в глибині душі усвідомлювала свою нездатність до кохання й тому почала його вигадувати? Водночас підсвідомість — украй боягузлива — обрала для своєї комедії саме цю вбогу офіціантку з глухого містечка, яка не мала практично жодного шансу ввійти в його життя!

Він дивився на брудну стіну навпроти й думав про те, що й сам до пуття не знає, істерія це чи кохання.

І було йому шкода, що в такій ситуації, коли справжній чоловік зумів би відразу прийняти рішення, він вагається, зневажуючи цю найпрекраснішу з усіх митей, які будь-коли пережив: оту мить, коли він стояв на колінах біля Терезиного ліжка і йому здавалося, що не переживе її смерті.

Томаш розсердився на себе, але раптом йому спало на думку: власне, це ж цілком природно, що він не знає, чого хоче.

Людина нічого не знає, до чого мусить прагнути, бо живе одне-єдине життя й не може ні порівняти його зі своїми попередніми життями, ні виправити його в наступних життях.

Тож бути йому з Терезою, чи краще залишитися самому?

Неможливо перевірити, яке рішення краще, бо немає жодного порівняння. Людина переживає все вперше й без підготовки. Як актор, що грає виставу без репетиції. Але чого варте життя, коли перша репетиція вже є самим життям? Ось чому життя завжди подібне до ескіза. Втім «ескіз» не точне слово, бо ескіз є завжди начерком чогось, підготовкою до картини, тоді як ескіз нашого життя є ескізом до нічого, начерком, що не став картиною. Einmal ist keinmal, згадує Томаш німецьке прислів’я. Те, що відбулось одного разу, ніби й не відбулося ніколи. Якщо людині суджено прожити одне-єдине життя — то це ніби вона не жила взагалі.