Поклоніння ящірці - Дереш Любко (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Любко Дереш

Поклоніння ящірці

Розділ 1.

Усе буде добре, заспокоював я себе.

Усе й справді було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться.

Я дивився на його білу (але на оранжевий манер) сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.

Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.

Тоді неприємності й почались.

Я лежу на веранді — прозорій та ажурній, бо з трьох сторін оточеній вікнами — і прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сірим грозовим світлом, вікна у підтьоках дощу і стара (старезна) канапа із колись червоною обшивкою. Старий магнітофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладані при стіні. “Юпітер”, щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку. На веранді, взагалі то, крім канапи, магнітофона та ще столика з парою стільців, більше нічого й немає. На монетні стовбці книжок я вже звик не звертати уваги. Стіл у кутку — старий. Із картоном, підкладеним під ніжки, зі старою друкарською машинкою “Еріка” на спині. На кришці стола можна нарахувати з десяток коричневих кілець від горнятка з чаєм. Горнятко старе і потріскане, тому протікає. Поступово.

Речі ламаються, виходять із ладу й танцюють. Це дуже характерно для Мідних Бук. Тут усе підкоряється цьому правилу.

Я лежу на канапі й ворушу пальцем всередині закритої книжки — “Opowieњci niesamowite” Едґара По. Старі й затерті слова, давно завчені напам’ять. Вони дивною силою змушують мене перечитувати їх знову і знову.

Якщо мій здоровий глузд не дасть тріщини від дощу та Фєді, я пробуду в Мідних Буках до середини серпня. Ми, бачте, уклали з татком угоду — ця дача ціле літо належить мені одному. Таким чином, ані старий сину, ні син старому не мулятимуть очі. Раз на місяць приїжджає мама з грошима й хавчиком, який ми з Гладким Хіппі й Дзвінкою з’їдаємо за три дні. Решту часу я куховарю сам, інколи із Дзвінкою. Гладкий Хіппі щиросердно визнав, що вміє тільки запарювати чай і перебирати гречку. Я ненавиджу гречку.

Дзвінка та Гладкий Хіппі мають нещастя жити у Мідних Буках. Вони мешкають на межі міста й лісу. Я також живу на краю міста, але з протилежного боку, ближче до гір і річки — знаєте, де починається територія Гіацинтового Дому.

Так називається напівзруйнований інтернат для дівчат, теперішній притулок бомжів та наркоманів.

Гладкий Хіппі та Дзвінка мої єдині справжні друзі. Ми брати й сестри в Андеґраунді. Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаєте, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру їх порушувати.

Однак не все впорядку в Датськім королівстві. Є тут один такий хлопака — Фєдя Круговий. Дуже, ДУЖЕ паскудний тип. Того літа я збирався уникати його і паршивця-ротвейлера Дюка, Федькового чотирилапого товариша.

Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках. Ми хотіли, щоб вони зникли з нашого життя назавжди.

Якщо розібратись як слід і копнути глибше, виключити зі системи всі зайві чинники, виявиться, що причиною наших бід стали джинси “Levi’s”. Самопальні, з лейбою, пришитою на швейній машинці “Зінґер” за моєї присутности.

У сиву давнину, коли леґенди ще тліли у пам’яті фанів, із міднобуківської школи до Польщі поїхало двоє хлопчаків — Пєтя Дупа та Павло Нера (Пєтю звали так через обпечену половину лиця, що стала гладкою й рожевою). Під час екскурсії вони поміняли у якогось фацета “Левіси” на наплечник і сімнадцять касет Iron Maiden, AC/DC, Judas Priest та Black Sabbath. На цих касетах зросли вони, а також молодший брат Павла Нери Арсен. Той, у свою чергу, давав їх мені, я старанно затирав усілякі “Масковиє Лаї”, переписував і слухав напару з Гладким Хіппі, а потім і з Дзвінкою. Згодом на львівському Вернісажі виміняв переписані Iron Maiden на бобіни з Pink Floyd’ом та Jethro Tull.

За час, поки ми троє еволюціонували (чи деґрадували — залежно від точки зору), постійно зазнавали утисків зі сторони Фєді, його пса та його бравої команди.

Фєдя Круговий носив коротесеньку зачіску зразка “Я вышел из зоны”, надавав перевагу заправленим сорочкам типу “мокрий шовк” та семітській горілці “Стопка”. Її особливістю було те, що блювотиння, викликане перебором останньої, набирало приємного і дуже сильного запаху дині, чорної смородини чи абрикосу.

Фєдя був пацаном до останнього вугра у вусі й споконвіків жив “па панятіям”. Він ненавидів хіпаблудів (як тоді ще нас називали), а мене та Гладкого Хіппі був ладен розчинити власною їдкою люттю.

Наша ненависть була взаємною.

Мене та Дзвінку єднало три роки дружби, із 1990-го, коли вона приїхала у Мідні Буки з Івано-Франківська. Вона частенько приходила до мене, коли падав дощ, допомагала варити їсти, щось розказувала. Інколи ми просто лежали на канапі — груди до грудей, щока до щоки — трималися за руки й ловили дихання іншого.

Або цілувались. Одного разу я навіть спав із нею. Не в розумінні переспав, а просто спав на одному ліжку, чи то пак, канапі. Тоді була сильна гроза, і веранда раз по раз спалахувала пастельним, сліпучо-бузковим світлом, за чим слідував шалений постріл грому. Дзвінка лежала поруч, лише у трусиках та майці. Пригадується, вона вся дрижала, чи то від страху, чи від холоду, а може, й від збудження. Я сповз дещо вбік — не хотів виказувати, що коїться у мене нижче живота. Тим не менше, Дзвінка попросила обійняти її. І заснула вона в моїх обіймах. А ми так і не трахнулись.

(Чужий досвід, знаєте, також корисна штука: мій старший брат Орест — тоді йому було близько сімнадцяти — якось прийшов додому і сказав, що одружився. Переспав із випадковою кобітою, та “залетіла”, на аборт або не вистачило грошей, або та мандрьоха просто не хотіла. Орка скрутили й пошили в дурні. Мама прогнала його. Тепер він десь у Польщі, спекулює на барахолці. Одним словом, як у Біблії: “Час палки кидати, час палки громадити”.)

Я розумію Дзвінку . Я для неї точно єдиний приятель, особливо на літо. Із Гладким Хіппі вона товаришує, але не занадто. Ексцентричність останнього стає цьому на заваді.

Дзвінка походила з ідеальної української сім’ї, сім’ї настільки ідеально-української, що вона могла бути хіба що вигаданою Юрком Винничуком. Матуся пили гербату з помаранчами й андрутиками, тато слухали старі награння ґотик-дез-думової “Бандури”, читали “За вільну Україну” і ходили до лазнички, де підтиралися виключно срайтасьмою. Були шаленими патрійотами і щиро цікавились у листах здоров’ячком діяспоритянських теток у Торонто, Кенеда.

Протягом двох років Дзвінка доглядала за немічною бабусечкою, яку поїдала болячка Альцгаймера. Бабка твердила, що в її голові засів великий рожевий конус. Дзвінка мусила ходити коло бабусі, як біля малої дитини.