Оголений нерв - Талан Світлана (книги без сокращений .TXT) 📗
— Ні, не піде! — заперечив хлопець. — Я сестру не покину. Нехай вередує, може мені роздряпати пику, але я її в такому стані не покину.
— Потрібно викликати психіатра, — порадив лікар Валерію, коли вони вийшли з кімнати. — З дівчинкою не все гаразд.
Тоді вже психанув Валерій і, ледь стримуючи себе, виставив лікаря за двері.
За дверима кімнати чулося, як досі істерично вже не кричить, а плаче донька, обзиваючи брата бовдуром і роблячи заяви, що усім їм на неї начхати, що вона нікому не потрібна і вона хоче негайно бачити маму. Довелося телефонувати керівництву і відпросити з роботи дружину хоч на дві години.
Вдома Настя негайно виконала головну вимогу доньки — звільнила кімнату від сторонніх.
— Замкни двері, — схлипуючи попросила Іванна.
Настя виконала і це прохання, хоча знала, що ніхто сюди не зайде. Іванна вилізла зі свого «кокона», і мати побачила закривавлені штанці доньки.
— І ось, дивись, — дівчина відкинула вбік ковдру і вказала на кров’яну пляму на простирадлі.
— Моя крихітка! — Настя обняла доньку, поцілувала в маківку. — Ти стала дорослою, у тебе почалися місячні, а ти нас так усіх перелякала.
Іванна притислася усім своїм гарячим тілом до матері.
— Мій халат залишився там, — кивнула туди, де біля дверей на стільці висів її одяг. — Як я могла його взяти, коли вони прокинулися раніше за мене? Мені потрібно було вдягтися і пройти до ванної, але вони вперто не хотіли вийти з кімнати. Я хотіла обмотатися ковдрою і підвестися, але ж простирадло теж брудне, — розповідала донька, обнявши матір, — до того ж вони би причепилися з питаннями, чому я так ходжу, а Геник міг взагалі відібрати в мене ковдру. Що б я тоді робила?
— Можна було б лікарю шепнути на вушко, що в тебе почалася менструація.
— Він теж чоловік. Як йому я мала показати оце?
Того ж дня Іванна перенесла свою постіль та речі до кімнати бабуні.
— Мамо, як ти думаєш, — прошепотіла дівчина на вухо матері, — вони ні про що не здогадалися?
— Звісно, ні, — в тон їй тихо відповіла мати, — чоловіки не дуже здогадливі…
Дзвінок у двері сповістив про гостя. Настя відклала картоплину, яку не дочистила, пішла відчиняти.
— Можна? — на порозі з усмішкою та величезним прямокутним тортом стояв Вадим. Не чекаючи дозволу, зайшов у вузький коридор. «З поверненням!» — Настя прочитала шоколадний напис по діагоналі поміж квітів, які прикрашали виріб. — Це мо`лоді, нехай смакують, — пояснив чоловік, передаючи торт Насті.
— Навіщо ти витрачався? Ми стільки всього готуємо, що не поїдять.
— Ось побачиш, нічого не залишиться! Компанія велика, усі молоді, тільки давай їсти! — промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосі. Вона ледь знайшла вільне місце в холодильнику, щоб вмістити там об’ємний торт. Настя подякувала і спитала: «Підемо посмалимо?»
Вони вийшли на балкон, де стояли дві табуретки та попільничка. У ній було кілька недопалків, як жартувала Настя, «жіночки» — тонкі залишки її цигарок — та «чоловічки» — товщі, Валерки. Настя присіла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручні. Звідси відкривався вид на головну вулицю.
— Гарний краєвид, — сказав він, порушивши мовчанку. — У мене на першому поверсі все чути, але нічого не видно.
— І що ти там таке цікаве побачив? — запитала Настя, помітивши, як пильно Вадим на щось задивився.
— Пішов третій місяць, як зник мій Левко, — відповів чоловік, глибоко затягнувшись димом. — Я постійно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночі прислухаюся до кроків за дверима, очікуючи, що ось зараз теленькне дзвінок і він зайде. Геник повертається, а з ним — надія на те, що мій син також повернеться.
— Не треба втрачати надію, — сказала Настя, хоча сподівання на повернення Лева танули з кожним днем.
Вісімнадцятирічний син Вадима наприкінці листопада минулого року поїхав у Київ на Євромайдан, коли почалися мітинги. Батькові сповістив уже тоді, коли стояв із студентами на головній площі Києва. Левко телефонував щодня, а в ніч на перше грудня о четвертій ранку батько востаннє чув його голос. Вадим не відходив від увімкненого телевізора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентів-євромайданівців нещадно били кийками дві тисячі спецназівців. Він по сто разів передивлявся відео, викладені в Інтернеті, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дізнатися про його долю. Далі були пошуки сина. Вадим чотири рази їздив до Київа, писав заяву до міліції, роздавав листівки з фотографією Лева, звертався до волонтерів, шукав по лікарнях і моргах. Усе марно. Сина не було ані серед живих, ані серед загиблих. І все-таки Вадим вірив, що Левко живий. За кілька днів до того син сказав йому, що познайомився з гарною дівчиною, студенткою, навіть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч із нею. Тоді Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син відповів: «Кохання не має віку». Пізніше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав її ім’я. Дівчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дізнався від сина її прізвище або адресу — можливо, Юля могла щось прояснити.
— Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, — сказав Вадим.
— Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, — ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. — Вибач за недоречний жарт, — сказала вона, — від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…
Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.
— Я її не засуджую, — сказав Вадим, — вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.
— Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди — не знаю куди.
— Які звістки від неї?
— Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.
— А де вона зупинилася?
— На вокзалі.
— У неї ще не вмерла віра, тож є надія.
— Знаєш, Вадику, що я помітила? — Настя підвелася, стала з ним поруч. — Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.
— Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? — запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.
— То лише мої здогадки. — Настя тяжко зітхнула. — Я розумію маму, бо невідомість — тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! — Настя схаменулася. — Я зробила тобі боляче?
— Я живу в постійному болю вже майже сто днів. Ти пропонувала матері повернутися?
— Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тільки з Ніною. Не виключено, що мені самій доведеться їхати в Росію та забирати маму силою, — Настя ледь усміхнулася куточками вуст.
— Наша домовленість залишається в силі? — Вадим перевів розмову на інше. — Залишаєте з Валеркою молодь наодинці, а самі приходите до мене. Пиво за мною, обіцяю свіженьке та холодне.
— А я прихоплю рибку до пива, — пообіцяла Настя, — а також Алісу з Андрієм. Ти не проти?
— Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! — усміхнувся Вадим. — Зберемося разом, як завжди, посидимо, відпочинемо, не будемо заважати молоді. До речі, а свекруху куди подінете? Дачний сезон іще не відкрився.
— У сусідній під’їзд до Семенівни спровадимо, — пояснила Настя. — Її Натан познайомився з черговою подружкою, живе у неї, тож Семенівні самотньо. Ходімо, бо я вже змерзла, — сказала жінка, — та й картопля лежить нечищена.
