Вогненне око - Ульяненко Олесь (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Від фарсу до мелодрами, від любові до ненависті, від злиднів до багатства – один крок.

Родик неждано почув удачу, сидячи на лавці, зігнувши коліна і підібгавши п'яти; надувало холод. Голуби падали в полудень брудними клубками, – серед тисячі жіночих імен, сотень мерехтливих рожевих, блідих рук і стегон, округлих литок вишукував тупо риси тієї, що зранила так глибоко, більше, ніж у школі-патронаті. Та, яка запала в око. Коли вони виходили зі своїх кімнат, а погляди їхні сором'язливо обвисали по закутах нічними метеликами, що поскладали крильця з обтрушеним пилом… Марнота ловити вітер і подихи з жаскої ночі повій; проте не ліпше вигадувати ніжність, полишену в заляпаних спермою спальнях інтуристів, – човном відпливав, полискував бронзою сонця довгий, мов океанська рибина, лімузин. Із димоходів, повітрозбірників, кондиціонерів викидало сизою парою нічне повітря, і він, не зіпсутий містом чоловік, подивований не його жорстокістю, а, навпаки, з менту в мент вбираючи, всотуючи його закони, несвідомо ловив у обширі кулястого полудня, що накривав крильми репнуті зморшки старих вулиць і площ, облузаних кінотеатрів та забігайлівок, – яку довгу і нескінченну путь треба пройти. Можливо, йому не пощастило – на ту пору він не бачив закоханих пар, котрі цілувалися, тиснулися, задираючи яскраві куртки, спідниці просто неба, біля фонтанів зі струменями, що розривають бірюзове небо; він не чув уже одноманітних, на одній ноті голосів патлатих співаків, які вже ні до чого не закликали, а співали, закинувши голову в напівпритомливому стані, під тихий шелест дівочих кроків, видихали пісні – гімни сонцю і місту; так, справді йому не поталанило – то був не той час. Йому кроки – це кроки ворогів; він не вільний бачити світ; він не вільний його розділити; він сприймав його, як осяйне єдине. Цей світ, від котрого несло помиями, він споглядав чи не як найвишуканішу частину суспільства, а то й людства. Йому не поталанило, як і всім, котрі мусять здолати цей шлях, дорогою розгублюючи себе, щоб насамкінець уторопати – придибав ти до найбільшого розчарування. А зараз кипіли золоті тіні каштанів. Звісно, при бажанні можна запам'ятати – з ранку до ночі, ох, ці очі дівочі; й знов – з ранку до ночі… але на пам'ять лізе викривлений ротик, що обливає тебе смердючою лайкою. Вгорі вічна мідь сонця. А вона сидить на голубому унітазі, вся у випарах вчорашніх лангетів, крабів, омарів, шпротів, редьки, голландського сиру; вона судомно перекручується на пуховиках, ляпаючи бездумно в рурку телефону, мов хто пружину розкручував. Йому невтямки – їх таких тисячі, мільярди в розхрещених по паралелі, горизонталі, розлінованих невидимою рукою на квадрати кубах житлоплощ. Труться задками, випнувши щелепи од запору. З дірочок їхніх вуст із шипінням вискакують голоси про втрачені звичаї наші. Летять, дірявлячи чистоту осінню, не оспівану поетами, бо вони жалобники і жлоби, бо вони месіанці. Бо доба – таки дійсно умирання. А звичаї на цьому розповзаються опаришами останніх селюків, які перестали плутати метро з трамваєм, залізничний вокзал з електричкою; селюків, котрі вже не носять кирзових чобіт, а хочуть чогось більшого, ніж кросівки «адідас». А ця пані, панянка, добродійка, проспить до полудня, затим вишкребе, вичистить усі опуклості, вугрі на блідому, як холодець, тілі. Скочить у дороге хутро, зароблене чесно передком. А чим ще жінка може заробити? Дивись, дивись, дивись – це найчарівніше, що вона може тобі подарувати, а ти пустиш слину на губи… Тут його коле тонкий жаль… Невже ти, як дивна давня казка, відходиш із щемом у серці? Невже все те, що було, так і лишиться мрією? Та ні – йому вже невідомий дилетантський, до нудоти одхаркнутий запах голоду; по миті висохлий до крицевої міці линви, і два ряди зубів, вищерблених вірністю життю, готові перепиляти світ навпіл. При нагоді перекусить земну вісь, – закутавшись у дірявого плаща, обминаючи тусівки, місця, де можна потрапити на очі Кайфу або його товаришам, він віддається на глум і торжество місту. Ніч міста, розірвані спалахи ліхтарів, подібні до зірок у травні, чорними ядрами розриваються у вирлі очей, зіниць юрмища по метрополітенах – ніч вигострила його вилиці. Чорні ядра поглядів із шипінням лупили бетоновані обмурки на зупинці «Дніпро» і біля блошиного ринку, дрібнячись яскравими скіпками люду… І сонце вставало поволі… Родик винишпорював Шмулєвича. Сонце лінькувато, кволо, мов у провінційних містечках, – ще не пора, – виринуло нарешті, ламаючи тінь мосту, кістяком перекинутого через річку, віддаючи золото куполам спорожнілих храмів. Захуркали перші авто, електрички… Але Шмулєвича ніде не було. Доктор на той час практикував у патанатомічці. Тельбушив спухлі черева потопельників, вішальників, самогубців різного штибу. Витягував зелені тельбухи, перекидав з руки на руку, витягував печінку – зважував на долоні, хлюпав її у відро з формаліном і багатозначним поглядом проводив мармуровими столами, де стриміли сині, білі ноги, животи, руки мерців, вищирювався на практикантів: «Во-о-о що чоловік… Пить би менше йому було… Може б, і встиг до прибуття водолазної команди… Ну, то не наші діла!» – Його покликали до телефону: «Тьху, моя б воля, поперерізав би всі дроти на світі». – «До того йдеться». – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумові рукавички, він слухав шелесткий, повний відчаю голос Віталія; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виході біля цього скотомогильника…» – Він поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вікно: практикував він у чотирикутній сірій будівлі, котра нагадувала безліч сірникових коробок із здертими наклейками, без ладу зліплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкі вікна, щоправда, запацьорені; лікарня вивищувалася біля самісінької вилинялої смужки шосе, і дорога проводила межу між кварталами злидоти, де кушпеліли вигаслими вулканами смітники, і заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звідки виповзали пересмуговані бантами ветхі бабусі з болонками. «Я вот Реді покрасіла… Он у меня умний мальчік…» І таке інше. Бездомні пси промишляли біля трупарні, на нижніх її поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повітрі, робив глибокий вдих і затуляв очі. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав із того. Невідомо, що у людини в нутрі, а докопатися до душі – марна справа. На шматочки поріж, перешаткуй покійників. Мертвому ні жарко, ні холодно. Небіжчик і в Африці небіжчик. Тож при зустрічі з Віталієм він розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи ніздрі, зіжмакуючи чоло од солодкого трупного духу впереміш із хлоркою і формаліном, розповідає здушеним голосом, як обкрадають, дурять бідолашний народ. Де справедливість? Цент до цента, долар до долара збирають емігранти, а все процвиндрюється на дочок, щоб запхати у престижний університет, на дачі, на… Шмулєвич звично подляком хихикнув: «Ет, ходімо пройдемося. Тут не місце для розмови…» – взяв за руку і повів довгим коридором трупарні, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горіхи, черепами, звісивши руки й ноги неправдоподібно фіолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Віталій пересмикнувся: його знудило. Шмулєвич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – більше хлопець із себе видавити не міг. Шмулєвич чемно запропонував стільця, накинувши йому на плечі вижовклий халат, і студент лантухом упав, підібравши ноги, блюючи на заляпані згустками крові кахлі. Якоюсь млістю розібрало доктора Шмулєвича, – він дивиться на куряву смітників, на багатоповерхові квартали, відтак рвучко зриває

халат, махає через плече Віталію, і вони, поминаючи розплилі обличчя трупів, що проводжають їх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними східцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лікарів.

Уже за годину вони їхали електричкою, що зупинялася біля спорожнілих зупинок. Вони вийшли на далекій станції – кладовище, колись добротно уґрунтоване, схоже більше на ярмарок, поузбіч обсаджене слизькими осиками з вічнозеленими клубками омели на гілляччі, де ворушилося, тріщало дзьобами гайвороння; за добрих часів люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дітлахів, присідали на лавці, від якої ще пахло свіжою фарбою. Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вінками; могильні плити із зітертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будівлі ПТУ № 8, а віддалік, через сині колії, що дихали мукою вічних мандрів, у випарах креозоту, стриміла тюрма з велетенськими заґратованими вікнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в тумані, люди зносили щось, так-сяк розгрібали сміття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулєвича якось розлізлося, а тоді опрозорилося, він по-ціцеронівському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще місце на цьому світі. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усі в чеканні, ну, за винятком пророків, з якими ти горлопаниш на мітингах… А вообще… Хто його знає?!» – Він усе життя пам'ятатиме цей день, із кулею сонця в безколірному небі, чорну улоговину з важкою парою од землі, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кінцем, продутий жовтим березневим вітром, зрозуміє, що Шмулєвич намагався примирити непримириме: воду і землю, повітря і чорну безодню; з'єднати два народи, протилежні, але пов'язані тугою линвою вічного, нещадного пошуку справедливості, віддаючи однакові молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так і не втямивши простої банальності – розбите на друзки ніколи не з'єднається людиною, але кожна душа може віднайти противаги, в тій залежності, яким шляхом вона обрала йти – манівцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'єднавшись у смерті. Тільки мигдалева віянка смерті дарує повсякчас жаский подих життя. Це він наприкінці, певне, зрозумів, пронісши на плечах тягар свого хреста, ламаючись у дикому змаганні з Тим, що його створило, – пролив море крові, виточивши її в себе.