Duty free - Форостина Оксана (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Перший, кому Фея представила Елайджу, був художником, схожим на Ричарда Ґіра — і рисами обличчя, і буддійською посмішкою. Довкола молодого Ґіра увивалася зграйка гарних молодих дівчат, яка швидко відтягнула його кудись у дальній кут. Фея на вухо пояснила Елайджі, що саме молоді дівчата, а точніше, їхній, так би мовити, фронтальний розріз, становить основу творчості цього художника.
— Did you mean their C-U-N-T-S? — цнотливо по буквах перепитав Елайджа.
Фея кивнула у склянку з передбачливо розлитим для дам коньяком.
— Чи я можу долучитися до предмета вашого обговорення?
— До предмета не можеш, а до обговорення — будь ласка. Елайджо, це Лук’ян, він працює на тому ж радіо, що й Ванда.
— О, так, я вас слухаю із задоволенням!
— Взагалі-то ми з Вандою маємо спільні ефіри по буднях, — трохи ображено уточнив Лук’ян. — Вона ще інколи виходить у зміну на вихідних, але ми всі розуміємо її фінансове становище, тому намагаємося не нарікати.
— Ну, знаєш, становище становищем, але вона направду має класні ефіри. Не уявляю, як вона встигає з тим усім, це ж усе треба готувати.
— Ну, я би сказав, що вона часто все робить поверхово. І ти не переживай за неї, Ванда завжди знайде кого припахати для цього, плюс вдала імпровізація. Тітка просто вміє себе продати директору та рекламодавцям, будь-хто може крутити найновішу музику, якщо мати такі жирні домовленості з музичними магазинами та спонсорами. До речі, тут вона вже теж домовилася, так що ви про це місце від неї тепер буде регулярно чути.
— О, це буде дуже цікаво! — щиро зрадів Елайджа, але, здається, це була не зовсім та реакція, якої чекав Лук’ян.
— Та я про інше, — вирулила Фея. — Видно ж, що її весь час пре, не уявляю, як у неї батарейки не сідають.
— Нє, ну воно, звичайно, для радіо класно, тільки весь час якісь скандали, народ потім телефони обриває.
До їхньої розмови вже деякий час жадібно прислухалася якась маленька і страшненька журналістка, яка у паузі потягнула Лук’яна у бік фуршету, напевно, брати інтерв’ю, бо дуже вже задоволено він виглядав після перших хвилин розмови.
Тим часом Ричард Ґір, уже без дівчат, тягнув ґалереєю Ванду, мрійливо дивлячись на її губи та тримаючи за талію, доки не дотягнув до Елайджи з Феєю. Елайджа скористався нагодою розсипатися в компліментах щодо січневого концерту. Ванда пообіцяла концерт найближчим часом, у тій-таки ґалереї, обіцяла кілька нових пісень, буквально днями написаних, обіцяла свою авторську колонку у місцевій газеті вже цієї суботи, обіцяла провести Елайджу на радіо подивитися, як виглядає її прямий ефір, обіцяла Феї диск польської групи, яку обов’язково треба привезти до Львова за якою-небудь Феїною програмою польсько-української дружби, розповіла історію про прес-секретаря обласної адміністрації, якого коханець-ґей притиснув шафою до стінки та пограбував його квартиру (геть затерплого прес-секретаря знайшли наступного дня референти чи хто там у них в облдержадміністрації займається пошуком прес-секретарів під час загулу). Фею потягнули в інший кут якісь її перекладачі, а Ванда все розповідала Елайджі про свою групу, про радіо, про те, як вона познайомилася з Блюмом, про перформенс, який Блюм робив тут два роки тому, коли це ще був закинутий монастир.
До них підійшов хлопець років 17, чий вигляд видавав кількатижневі мандри від одного помешкання до іншого, від одних друзів до наступних. У стародавній, добіла витертій шкірянці, із замащеним вапном наплічником, він невпевнено тупцяв біля них, аж доки наважився заговорити. Було видно, що він мусив добряче припасти до Блюмового відра для сміливості.
— Ее… я хотів потиснути вашу руку, я великий фанат.
— Ага, дякую! — як звикла до уваги зірка, Ванда потиснула руку, намагаючись якомога швидше повернутися до розмови. — Ванда.
— Ну так… Я Дін.
— Ден?
— Дін… мене всі так звуть. Взагалі-то Толік… але всі звуть Дін. — Дін набрав повітря і випалив: — Я пишу музику. Можна вам принести касету послухати?
— Ага, принось. Можеш у «Вавилоні» лишити на барі, я заберу.
— А можна я на радіо принесу? У мене нема картки до «Вавилону».
— Угу, давай на радіо.
— Ну я цей… дякую!
— Дай Боже!
— Ніколи не знаєш, що це може бути, — сказала Ванда, дивлячись услід ще розгубленому, але помітно щасливішому Діну. — Інколи фуфло приносять, а інколи ґеніальні речі просто.
Якось так сталося, що вони вийшли надвір курити. Це було неймовірно, але Ванду ніхто не перехопив і не забрав від нього.
— Це найвища точка старого міста, хоча з вигляду й не скажеш, — Ванда показала сигаретою на зелений купол Домініканського собору, під західним крилом якого вони й курили. — Але туди ми зараз не заліземо.
Надворі йшов дрібний дощ — уже теплий, усі ознаки зміни сезону були очевидні: довший день, тепліший дощ. Вона розповідала йому про перспективу, яка відкривається з тої чи іншої точки міста й запропонувала показати один із найцікавіших дахів, у кількох кварталах від ґалереї. Вона знала не лише, яка перспектива відкривається з того чи іншого даху. Вона також знала коди під’їздів, уміла зламувати колодки на дверях на горища, навіть знала, як знешкоджувати сусідів. У тому сенсі, що вона вміла робити так, щоб вони не помічали ні її, ні її товариство, ніби ті були прозорими. Елайджі почало видаватися, що вона відьма. Принаймні, коли вони піднімалися на анонсований дах, вона так легко йшла сходами попереду, Елайджа дивився на її зад і тільки й міг несподівано для себе видихнути: «Ти, певно, відьма».
Ванда тим часом розповідала йому, що колись тут була кав’ярня, яка називалася «Сьоме небо», що у цьому будинку був перший у Львові ліфт, від якого залишилася тільки шахта, що місце їй показали хлопці з групи і що вони мріють зробити на даху концерт для «своїх».
На сьомому поверсі вони не впоралися з дверима, хоч і не дуже намагалися. Тут, на сьомому поверсі, закінчувалися сходи, через скло у дверях було видно лише частину даху. Елайджа зачепив її капелюшок, і він полетів униз, у провалля сходів…
«Уже нічого неможливо змінити». Це була її перша фраза, коли вони змогли нарешті відірвалися один від одного. Потім — пунктиром — про ранній шлюб «по зальоту», про те, якою ідіоткою вона тоді була, вона повторювала цю фразу знову й знову: «Вже нічого неможливо змінити».
Ванда була на п’ять років старша і мала дитину. Відтак мусила розриватися, давати собі якось раду з цими двома життями, сімейним та музичним, аби утримати себе, дитину і безробітного чоловіка.
Вона переривалася і знову припадала до нього із жалем і жадібністю, жадібністю і жалем, із пристрастю і глухим, тихим відчаєм.
Видовжувався день. Перемішувалися шари повітря й змінювався набір запахів. Рештки гостей Блюма виповзали з ґалереї на перекур, спостерігаючи тонку смужку чистого неба в глибині горизонту.
[1997, березень]
Життя галицької панянки з доброї родини складалося із суміші обов’язків та привілеїв. Елайджі це частково нагадувало його власний діаспорний досвід (недільна школа, Пласт, СУМ, Malanka, Pre-Malanka Pub Night, День Прапора…), частково — життя найзаможніших та соціально найактивніших WASP’ів, родичів із маминого боку. У випадку Ванди це було читання дивом уцілілої забороненої літератури, участь у хорі щойно посталої з підпілля церкви, плекання традицій (тобто демонстративне дотримання релігійних свят та пов’язаних із ними обрядів — від вертепів до побутової кулінарної магії), участь у Студентському Братстві та, врешті, «династійний» шлюб із сином відомого дисидента. Батьки Ванди підтримували майбутнього свата, ризикуючи кожен своєю посадою: тато — в університеті і навіть мама — у міській бібліотеці. Вони не лише допомагали знайти для нього бодай якусь роботу, аби той удруге не загримів, уже за статтею «тунеядство», а й прагнули оточити увагою і не дати йому здеґрадувати серед сторожів та завгоспів — нових колег на цих стрьомних та єдино доступних після судового процесу посадах.
