Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя (хорошие книги бесплатные полностью TXT) 📗
- Хочу додому!…
…У комп’ютерній залі не було ні душі. Я сиділа наодинці з єдиним увімкненим комп’ютером і стукала по клавіатурі.
«Ліно! Здається, я з’їхала з глузду. Тільки-но подумаю про сьогоднішню нашу поїздку у Форт, як до горла підступає нудота і мокріють долоні. Не може ж такого бути, щоб вони - всі четверо - змовились, аби мене взяти на кпини?!»
Відмінність у часі між Буремною Затокою і Києвом - сім годин. Вдома зараз розвиднюється ясний білий ранок. Вдома не святкують Переддень усіх святих. Там тихо, спокійно, затишно, надійно. Хочу додому!…
Рання пташечка Ліна вже сидить за комп’ютером: відповідь мені прилетіла за три хвилини.
«Бубочко! Головне, тримай себе в руках! До речі, зі мною на журналістиці хлопець навчався - Ромчик Данилець. Його батьки з репресованих, тільки у вісімдесятих повернулися в Україну. У них дідо був бандерівцем, десь на поселенні одружився та все мріяв переїхати з родиною до Києва… А раптом це той-таки Ромчик?…»
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ТАЄМНИЦІ СПЛЯЧОГО ВЕЛЕТНЯ
Вперше в житті на власний день народження не я скликала гостину, а її влаштували мені. Що тут скажеш! Ініціатива приємна і вельми доречна, особливо для людини, яка тиняється в чужій країні по найманих кімнатах.
Зима ще не вступила у свої права, але сніг випав і влігся надійно, надовго. Щоранку заповзятливі мешканці Буремної Затоки прокидалися на півгодини рані- ше, щоб устигнути - хто широкими шуфлями, а хто й у механізований спосіб - розгребти виїзд із гаражів. Трошки пізніше на деркотливих машинах приїжджали муніципальні працівники й розчищали вузенькі стежки для пішоходів. Найпізніше вставали трактористи, які мали відкидати снігові замети з шосе. Надвечір уздовж доріг виростали височенні горбовини, і коли я нипала поміж них, не бачачи попереду мети своєї подорожі, мені здавалося, що я заблукала у нескінченному сніговому лабіринті.
Петрикова червона машина чекала на мене під хатою; я продерлася крізь дві снігові кучугури, мною власноруч накидані зранку, набрала трохи снігу в низькі чобітки - купуючи в Києві зимове взуття, хіба могла я передбачити цей сніжний шал заокеанської Буремної
Затоки? - і зручно вмостилася на передньому сидінні.
- У Кав’ярню?
- Чудова місцина! Згода.
Машина розігнала колесами перший пухкий сніг, що вже встиг нападати, тільки-но смеркло: хуга зазвичай починалася надвечір, і цілу ніч до ранку кружляло й мело,- проїхала темними безлюдними вулицями, що тьмяно освітлювалися тільки вікнами низьких хаток, і зупинилася під двоповерховим старовинним будинком. Зелена вивіска ґотичними літерами сповіщала, що ми не помилились і це - відома на все місто Кав’ярня.
У Буремній Затоці без коминка не обходиться жоден будинок. Навіть якщо це газове ерзац-полум’я з фальшивими дровами, навіть якщо це електричний вогонь, котрий здатен обманути око тільки здалеку… Та збереглися ще й справжні цегляні коминки, чорні зсередини від сажі, з чорним шаром кіптяви над роззявленою своєю утробою, бо навіть вона, така велика, не вміщає всього вогню, коли по-справжньому розгоряться дубові дрова…
У Кав’ярні газовий коминок посідав центральне місце - просто навпроти входу. Коло нього - низенький овальний столик і м’який диванчик. Праворуч - цілісінька стіна книжок на будь-який смак, здебільшого вже добряче потертих, а на нижній поличці - на висілках - ігри. Звісна річ, столик біля коминка зайнятий щасливчиками, що приїхали раніше.
Та в Кав’ярні не одне є вигідне місце для тих, хто прагне затишно усамітнитися. Посеред зали - дерев’яні сходи на другий поверх, який балконом нависає над першим. Балкон розділений на кабінки, у кожній - круглий столик і чотири стільці; ми видираємося рипучими сходами нагору і займаємо місце під вікном із краєвидом на засніжену вулицю й одинокий ліхтар, що ледь-ледь її освітлює.
За хвилину переді мною - широка низька філіжанка і маленький чайник з окропом. На тарілці кружальцями нарізана цитрина. У пакетику - ройбуш. Він запарюється до червоного кольору. Гарбузовий сирник - брунатно-прозорий, як гречаний мед,- незмінна страва до кожного справжнього свята.
- Зіграємо? - питає Петрик. У руках має колоду карт. Але не картярський азарт насправді володіє ним: він знімає першу картку і зачитує: - «Англійський письменник, автор поем «Втрачений рай» і «Віднайдений рай».
- Джон Мільтон,- автоматично відповідаю я. Петрик перевертає картку, і там ми читаємо підтвердження правильної відповіді: Джон Мільтон.
- «Літературознавець і письменник Девід Лодж уславився своїм романом…»
- «Світ малий»[6].
- А оце,- Петрик знімає третю картку,- нелітературне питання: «У якому місті легендарний Сплячий Велетень охороняє затоплену срібну копальню?»
- У Буремній Затоці!
- А гайнемо?
Крихти гарбузового сирника зібрані по тарілках, гарячий коминок лишається позаду, а надворі чекає змерзла машина. Поїхали!
Легенда оповідає, що колись уся земля в околиці Буремної Затоки належала червоношкірому народу оджибве, себто анішинабе. Славний народ провадив мирне і тихе життя, і дух глибоководдя Нанабіжу[7] схотів нагородити його. Він запросив вождя у свій Буремний палац і розповів секрет срібної копальні, а взамін узяв слово, що анішинабеґ ніколи не видадуть таємниці білим людям, бо прокляті будуть не вони, а Нанабіжу. З тої пори анішинабеґ убирались у вишукані срібні прикраси, а сусідній народ заздрісно прагнув дізнатися секрет срібної копальні. Скільки тортур довелося знести людям оджибве, які потрапляли до рук заздрісників-сусідів! Та навіть загроза смерті не примусила їх видати таємницю. І тоді сусіди заслали до оджибве хитромудрого шпигуна. Довірливі анішинабеґ не крилися перед шпигуном, адже вважали його другом, і показали вхід до срібної копальні. Шпигун набрав срібла, скільки зміг, і подався додому. Дорогою він зголоднів, а що не мав при собі хутра, яке можна було б обміняти на їжу в білих приходьків, то купив хліба за срібло оджибве. Двоє білих торговців побачили велетенський зливок срібла, й очі їм загорілися в передчуванні швидкого збагачення. Вони підпоїли шпигуна й переконали показати їм вхід до срібної копальні. Трійця шукачів скарбів уже підходила до Срібного острова, коли страшний буревій сколихнув води Великого озера, височенна хвиля хлюпнула в Срібний острів, дух глибоководдя Нанабіжу вихопився з-під товщі води - і впав назад в озеро, щоб навіки застигнути кам’яною постаттю Сплячого Велетня, поховавши білих торговців і секрет срібної копальні. А збожеволілого шпигуна наступного дня анішинабеґ знайшли в каное, яке безцільно розтинало хвилі Великого озера…
Машина вгризалась у снігові замети на дорозі, розкидала сніг, у світлі фар той сліпуче зблискував, видавався незайманим, первісним, як на початку світу, а сосни чорніли непробивними стінами по два боки дороги. Та щойно ми виїхали на берег Великого озера, щойно Сплячий Велетень постав зовсім близько - всюдисущий у Буремній Затоці ліс відступив, а натомість насунувся шир води, де владарює дух глибоководдя Нанабіжу.
Коли я вперше - був це вересень - прилетіла до Буремної Затоки, то не проминала жодної екскурсії містом і його околицями. Водоспад Какабека, поїздка на Велике озеро - навіть теплої осені холодне, темно-синє, вітряне, гора Буревісника, півострів Сплячого Велетня… Але сьогодні Сплячий Велетень був зовсім не таким, як завжди. У темряві, де тільки сніг відсвічував тьмяним сяйвом: перевернутий гарбузовий окраєць місяця висів зовсім низько,- велична фігура Велетня, що спить зі складеними на грудях руками, здавалася живою - от-от зітхне Нанабіжу на повні груди, стрепенеться: «Виспався!» Ми постояли кілька хвилин на березі, спостерігаючи за темними хвилями Великого озера, що, здається, не замерзає навіть у сорокаградусний мороз…
