Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій (прочитать книгу .txt) 📗
— Стас, де в тебе туалет? — останнє, що ми почули, закриваючи за собою двері майстерні.
Drosophila — плодова мушка, рід двокрилих дрібних комах із сімейства Drosophilidae. Існує близько кількох тисяч видів. У природі харчуються соком рослин, залишками рослинного гниття. Незначні розміри, короткий життєвий цикл і спрощене культивування, а також наявність політенних хромосом і надмірна схильність до різноманітних видимих мутацій зробили їх адаптованими до різних умов життя. Дрозофіла використовується для дослідження взаємодії генів, генетики розвитку, оцінки неґативних ефектів медичних препаратів і поллютантів. За словами Марка Фрая, професора і члена Інституту досліджень мозку США, мозок мухи-дрозофіли має близько 200 000 нейронів, водночас людський — мільярди.
Експерименти Бьорна Брембсома з Вільного берлінського університету довели, що поведінка цих мух має ознаки хаосу, який не є випадковим процесом, бо моделей, що породжують хаос, не існує. Ця здатність дрозофіл, можливо, є еволюційною перевагою, що дозволяє добитися значно більше успіху в пошуку їжі. Якщо в процесі еволюції люди також досягнули таких важливих результатів, то можна дати відповідь на одне зі споконвічних питань: наука стверджує, що наслідок має причини, і якщо ми добре розуміємо причини, то зможемо передбачити наслідки. За німецьким ученим, якщо все це правильно, то вся так звана свобода вибору є ілюзією, бо людина в такому випадку перебуває під впливом зовнішніх стимулів. Якщо наша поведінка інколи здається непередбачуваною, то лише через наявність випадкових подій, які не дають змоги людині відповідати адекватно на вплив навколишнього середовища.
Дрозофіла відома з прадавніх часів. Аристотель помилково стверджував, що вона народжується з пилюки.
На порозі моєї квартири — виснажений чоловік із сивим волоссям, який певну мить вагається заговорити і дивиться на мене з острахом. Він виглядає геть пригніченим, немов побитий пес, мабуть, не може зібратися з думками, які його привели сюди, і не знає, що сказати. Чорними вуглинками очей, в яких поблискує підозра та незрозумілість, пильно обмацує мене й несподівано починає говорити. Я не одразу розумію його невиразне, несміливе і ніби придавлене важкими думками мовлення, здогадуюся, що він запитує про бабу Маґду; відповідаю, що вона виїхала в Донецьк і більше тут не проживає. Кілька секунд він стоїть розгублений і сумний, ніби не зовсім вірить почутому. Дивиться на мене і каже: шкода, дуже шкода.
Зачиняю роздратований, бо з того часу, як я купив у тієї бабусі квартиру, мене майже щомісяця тривожать невідомі люди з підозрілими виразами облич. Я переконаний, що більшість із них є хворими, або причинними. Може, тут якась секта засідала? Деколи мені страшно самому спати в цій квартирі. Недобре відчуваю. Недобре. Тут багато залишилося від колишньої господині — баби Маґди. Це ніби сонне царство статики, де час настільки постарив, що майже не помітно його руху. День і ніч — лише зміни зовнішнього світу, які мляво вторгаються в приміщення. Тьмяні, плямисті, вицвілі шпалери, від одного виду яких може початися мігреневий настрій і які я ніяк не візьмуся пообривати й наклеїти нові, запилена, сіра стеля, яка благає, щоб її гарно побілили, десятиліттями вичовганий, скрипучий паркет, старий чорний гарнітур, котрий до інтер’єру ще більше додає понурості, навіть допотопний телефонний апарат із обірваними дротами, а головне — невблаганний густий запах затхлості, нудьги і приреченості, — все, що я придбав разом зі стінами у баби Маґди. Коли нарешті вдалося продати свою трьохкімнатну квартиру в місті свого дитинства, яку матір чудом отримала на початку перебудови (тоді було модно боротися з чиновниками та народними депутатами і роздавати блага народу), то грошей насилу вистачило на це помешкання, а про капітальний ремонт — через жалюгідну викладацьку зарплату — доводиться постійно забувати.
Не можу забути один епізод, пов’язаний із чорним дубовим столом, обтягнутим зеленим сукном. На поверхні сукно було витерте нерівномірно, лише в кількох місцях, плями яких у сукупності витворювали своєрідну «піраміду», помітні колоподібні западинки (мабуть, у цих точках стояли важкі предмети — підсвічники або щось інше). Юра в день мого переїзду механічно відкрив дверцята до внутрішніх шухляд столу і звідтіля вискочив пацюк, який прошмигнув по моїй лівій нозі і побіг одразу в коридор. Юра від страху аж викрикнув, а я стояв, ніби вкопаний. Пацюк безслідно зник: ми шукали його в коридорі, в кухні, у ванній; мабуть, у квартирі є величенька діра, через яку пацюк дременув у своє невідоме пацюче царство. Вражений видовищем, Юра почав переповідати мені свій дитячий роман про пацюків, які захопили сусідні королівства — королівства інших звірів, витворивши потужну пацючу імперію.
Коли я згадую пацюка — досі відчуваю, як тілом бігають мурашки, мені здається, що рано чи пізно пацюк повернеться. Треба робити генеральний ремонт помешкання, міняти підлогу, вирівнювати стіни, замурувати всі діри й щілини. Але — нема грошей.
Ти горнулася і я відчував твій смуток. Мовчки цілувалися, не зважаючи на пасажирів спершу метро, а потім 12-го тролейбусу. Я знаю: все це як маленька гавань в океані дошкульної зими ми затиснуті холодом у тихі й привітні стіни моєї квартири ми хто позбувся вчорашніх клопотів і думок про завтрашній день тривог і болю який чекає попереду твої сині довірливі оченята що зігрівають душу пелюстки усіх квітів світу вкривають нашу легку дорогу до спокою ложе нашої тиші наповнене запахами весни теплого літа щедрої осені зимової свіжості світлі тіні птахів створюють стіни для нашої тимчасової оселі лагідні білі хмарини ковдрою вкривають наші тремтливі тіла ми втрачаємо рівновагу і тіла немов пір’їни доручаємо повітряній колисці.
Після легкої вечері ми курили на балконі, я накинув тобі на плечі свого кожуха. Ми дивилися на темний і мовчазний Голосіївський парк, укритий білим покровом, на нічні будинки, які виднілися, ніби нічні кораблі в темно-сірій імлі, на його поверхні. Я розповідав тобі про тебе своїм мовчанням (ого, це я сказонув, наче поет!): зігрівав у своїх обіймах, повільно й обережно обціловував кожен сантиметр твоєї шиї. Ти зупиняла мене, шепочучи: «нетерплячий». Тепер я знаю, що наговоритися тобою неможливо, бракуватиме слів — повністю розкритися любов’ю, щоб необхідні слова народжувалися нізвідки і злітали з моїх уст легко, ніби метелики. Раніше я не вірив, що людина здатна оповісти про свою любов чи ненависть, образу чи захоплення. Силкуватиметься, але завжди розповідатиме про зайве, банальне, другорядне, а про найважливіше — те, що на серці, — ніколи. Здається, я так тобі нічого і не сказав із того, що відчуваю. Коли ми кохалися, коли ми лежали, виснажені й гарячі, відчуваючи, як тремтять наші тіла після насолоди, коли жадібно пили прохолодний брют і ти мене знову пробуджувала зі спокою, а я захоплено відповідав «ненаситна»… — і тоді я не міг сказати про найважливіше: про свою любов до тебе. Я цілував твої груди й відчував смак материнського молока, ти заспокоювала мене, що дитину більше не годуєш і тому інколи дозволяєш собі алкоголь. Пізніше, коли дивився на тебе сонну, я захотів написати вірш, хоча ніколи цього не робив серйозно, я придумав лише один рядок: навіть не зважуся торкнутися до тебе тихим поглядом. Я постійно мовчав — радий, замріяний, піднесений, бо не вірив, що все це відбувається, а ти брала моє обличчя в долоні й шепотіла, ну чому ти мовчиш, чудо, все буде добре.
Вночі ми знову пригублювали брют, який надавав нам нових сил, зовсім не хотіли спати, і я вірив, що все буде добре. Потім глузували зі Стаса, глузували трішки й добродушно; ну, не поталанило літньому чоловікові, сміялася ти, нічого не вдієш. Тільки ранкове ліниве сонце та шум нового дня змусив нас, знесилених, заснути; перед обідом я прокинувся від холоду, ти лежала, розкішно розкинувши руки, ковдра з’їхала з твого білявого стегна, я накрив тебе, щоб ти не змерзла.
