Звірослов - Малярчук Таня (лучшие книги txt) 📗
- Ну, Алла, ти же медсестра…
- Ну і що, що медсестра? - обурюється Аллочка.
- Сарана не нападає на людей. А медузи - та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.
- Григоровна, - Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, - я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.
- Я згадала її! - вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.
Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:
- Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.
- І хто вона? - без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.
- Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.
- Сусідка ваша, виходить.
- Я поставила правильний діагноз, - Григорівна полегшено зітхає, - вона дійсно божевільна.
- Як її божевілля проявляється?
- Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.
Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.
- Вона не небезпечна? - питає, зачинивши двері зсередини на ключ.
- Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.
Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат - і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.
- Ха, Белла, - говорить Григорівна, - яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було - вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали - всьо дурно.
- Дивишся на таких, - обурливо зауважує медсестра Аллочка, - думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.
Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:
- Котики, песики - тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.
- Я так і хотіла сказати.
Медсестра Аллочка густо червоніє.
Пізно, думає Григорівна.
Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона - руки, ноги - усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.
- Та що це таке! - вигукує в ранкову сутінь Григорівна. - Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?
Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.
- Знову встала зарано.
Підходить до вікна.
Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.
Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.
Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.
Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.
Стає з горням кави біля вікна.
Там усе без змін - Белла продовжує копошитися зі своєю звіриною.
Котики-песики, думає Григорівна, а насправді сексу хочеться.
- А хочеться, - виговорює вголос.
Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна.
Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати - означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть.
Я годую їх, думає Белла, щоб виправдати своє неробство, щоб хоч щось робити.
Пів на восьму ранку.
Григорівна поспішає в поліклініку на роботу. Та ж сама салатова сукенка, підперезана тонким ремінцем зі шкірзамінника. Ноги, худі й криві, на підборах виглядають ще худішими й кривішими. Величезна лискуча сумка через плече. Очі підведені чорним. Губи міцно зімкнуті, здається, ніби їх немає взагалі.
Григорівна проходить повз Беллу швидко, із високо піднятою головою.
Я не маю чого мучитися докорами сумління, думає Григорівна, я сказала їй правду. Божевільним деколи корисно для профілактики сказати, що вони божевільні. Вони не вірять, звичайно, але зерно сумніву вже посіяне.
- Вибачте, - Белла торкає Григорівну за плече. Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.
- Вибачте, - повторює Белла, - ви терапевт з районної поліклініки, правда?
- Я? - Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. - А! Я. Терапевт.
- Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, - бурмоче Белла, - я до вас вчора приходила…
- Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…
- Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…
- Вибачитися? За що?
- Я вас, - каже Белла, - поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.
Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.
Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.
- Я згадала, - Григорівна говорить ледь чутно. - Вам сниться незнайомий мужчина.
- Вибачте, - повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.
Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.
Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!
Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.
Вискакує з ліжка.
Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.
Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.
- Тш… - Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.
- А мені сниться війна, - ні з того ні з сього каже Григорівна. - Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.
Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.
- Повно крові, повно трупів, бомби, танки, - каже Григорівна. - І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.
Григорівна безпомічно схлипує.
- Може, вам треба просто відпочити, - видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.
- Я вже боюся лягати спати… А ви?
- Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.
Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.
Фу, думає Григорівна.
- А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?
- Він мене вчить плавати.
- Що?
- Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.
- Ви не вмієте плавати?
- Не вмію.
- Уві сні не вмієте?
