Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Той тип, господар, узагалі любив лишати записки — звернення до майбутніх пожильців свого помешкання. (Коли я через два роки потраплю до нього вдруге, він у записці попросить мене проглянути підкинутий ним таки щоденник. «У ньому я ділюся деякими спостереженнями за характером певної дорогої мені особи з Вашої частини світу, — звертатиметься він до мене з папірця, покладеного згори на щоденникову палітурку. — Її характер видається мені типовим для всього слов'янського жіноцтва. Можливо, описані мною РЕАЛЬНІ події й переживання стануть Вам у пригоді при створенні наступного твору. Я ж зі свого боку буду щасливий і невимовно вдячний, якщо Ви залишите свій хоча б коротенький відгук». З цією метою він навіть покладе поруч іще один аркуш паперу, чистий, а також — на нього — ідеально тонко вигострений олівець. Мені вже нікуди буде подітися).

А ще він обставляв усю приступну пожильцям-письменникам житлоплощу пляшечками. Де-не-де мені постійно траплялися всілякі мінімальні порції як не єґермайстера чи кюммерлінґа, то якогось іще шлункового еліксиру, пити який нормальна людина стане лише від остаточної безвиході.

Йому здавалося, що він дуже привітний господар.

Ми з М. (більше з нею, ніж з А.) кілька разів обговорювали його таємничу особу. М. активно не подобалося те помешкання. Добре, що ми проводили в ньому не так багато часу. Одного разу М. розповіла історію. В юності вона подорожувала стопом по Франції. З нею була ще подруга — дві молоденькі дівчини років сімнадцяти. Десь пізно увечері їх підібрав на шосе проїжджий дядечко. Спершу він здавався просто дивакуватим, але коли відмовився випускати їх на потрібному повороті і погнав далі якимись усе гірше освітленими селами, обидві подумали «оупс!». Він завіз їх до себе і наказав чекати. «Його вітальня, — розповідала М., — чимось нагадувала цю. Ні, нічого такого (вона обводила поглядом фотошпалери). Але чомусь мені саме тут усе те пригадалося. З чого б це?». «Маленький Принц?» — запитував я, вдаючи психоаналітика.

Історія М. та її подруги закінчилася в цілому щасливо. Поки вони цокотіли зубами з переляку, зачинені зусібіч у вітальні, до них із верхнього поверху сповзла старезна дама відьомського типу й почала шипіти: «Ви не бачили, що він хворий?! Чого вчепилися до інваліда?! Геть звідси, огидні шлюхи!». То була його маман. Вона потягла їх за собою і виштовхала надвір через вузьке вікно в туалеті. Добігаючи до хвіртки метрів за сто від будинку, вони озирнулися на крики, що доносилися з ґанку й побачили його, вже переодягнутого в усе середньовічне, з приклеєною синьою бородою та секс-шопівськими кайданами через плече. На щастя, станція була недалеко. Їм вдалося заскочити до місцевого потяга трохи раніше, ніж синьобородий рвонув навздогін.

Така то була історія.

А, може, я щось у ній і поплутав. Це не так важливо. Натомість важливо те, що М. ні за що не погодилася б замешкати у тій франкфуртській мансарді сама. Так вона й казала.

Інтриги додавала закрита кімната. Ключа від неї ми не мали. Чому? Що він там ховав? Час від часу ми зазирали в замкову шпарину. Крізь неї можна було догледіти фрагмент ліжка, розстеленого. Іноді здавалося, що на ньому хтось лежить — з-під напіввідкинутої ковдри начебто стирчала чиясь непорушна гомілка. Що далі, побачити не вдавалося. Та й гомілка не завжди була на місці.

Зазвичай ми дуже голосно сміялися з усіх тих обставин. А. погрожував, що повикидає на хрін з вікна всіх тих негренят, пінгвінят і маленьких принців. На четверту добу ми роз'їхалися в різні боки, а ключі в тих самих конвертах повернули тій самій посередниці.

Другий епізод трапився через два роки. Того разу ключі від мансарди отримав тільки я. І жити в ній мав я сам. Насправді я очікував приїзду Лінди Гаммершляґ, що її — про це ви вже могли читати — надалі називатиму Лін.

Отоді він, цей вічно невидимий господар, крім привітальної записки на кухонному столі та чергової партії понаставлюваних де-не-де, ніби пастки, плящинок із гидкими настоянками, підкинув мені свого щоденника. «День перший! — писалось у першому ж рядку. — Завжди мусить бути день перший — пролог, а не початок. Але завтра, вже завтра до мене постукає вона, Мірванна Анісовна [116], моя нова подруга, що її дотепер я мав щастя бачити лиш на фотографіях. Яка ж вона в житті?!».

Зізнаюся: його писанину я читав неуважно, перестрибуючи по кілька сторінок і часто відволікаючись. Проте загальний зміст цієї дещо тургенєвської прози я схоплював досить виразно. Якась росіянка, мешканка, здається, Сиктивкару (що його в цій книжці немає), в пошуках человеческих условий життя на порозі його бальзаківської стадії, скориставшися послугами міжнародної служби знайомств (добре відома на теренах колишнього еСеСеСеРу історія), закадрила самотнього підстаркуватого німця, ідеаліста і придурка, вихованого російською класикою та пін-ап-культурою дивака. Усе подальше — це опис їхніх стосунків саме з його, дивацької на літеру «м», перспективи. При цьому всі трюки, маневри і побутові хитрощі Мірванни Анісовни мені, мимовільному читачеві нотаток, здавалися цілком очевидними. Чого ніяк не скажеш про їхнього автора. «Мірванна Анісовна сьогодні з самого ранку скривила губки, — писав він. — І хоч їй це вельми пасує, мені довелося таки пообіцяти, що вже в понеділок ми йдемо до банку, де я перепишу всі рахунки таким чином, щоб і вона могла вільно ними розпоряджатися. Як радісно засвітилися після цього її теплі очі! Як багато тепла в цій не зіпсованій матеріальним переситом святій слов'янській душі!». Або в іншому місці: «Мірванна Анісовна сьогодні півдня готувала для мене блины. (Здається, я правильно написав це красиве російське слово). Жодна німкеня — та що там німкеня! — жодна європейська жінка не присвятила б аж стільки зусиль тому, щоб кулінарно догодити своєму другові. За обідом я, в захваті від блины, кав'яру та трьох (!) чарок «Moskovskaya», дав їй урочисте слово, що його вона вже від кількох тижнів так засоромлено добивалась. А саме: я впишу її співвласницею нашої — відтепер нашої! — хатинки над Боденським озером. Вони, росіяни, я читав у Горького, просто жити не можуть без Datscha! Як близько від цього гарного слова до іншого, так само чудового — Duscha! Душа, саме так — велика і добра. Мені здалося, вона ледь не плакала зі зворушення».

Далі йшлося про окремі труднощі нового співжиття і взаємного притирання: «Мовний бар'єр. Чому я, старий віслюк, досі не знаю російської? Чому лише десяток слів? Яка ж убога ця наша німецька Seele [117]! Пробач мені, люба подруго, всю цю рутину мовних курсів. Яка ж ти однак розумниця!».

Трохи нижче виявлялося, що Мірванна Анісовна переїхала в нове життя не сама: крім себе, вона повісила на шию старого наївняка ще й дитину — здається, дівчинку. «Найгірше те, що я майже нічого не розумію, — писалось у щоденнику. — Мірванна Анісовна з Каченятком [118] теревенять собі годинами — а я ні в зуб ногою. Про що вони щебечуть? Над чим або ким сміються так весело? Мої любі дівчатка…»-

Мабуть, я виловив би з тих писань ще не одну варту уваги цитату, якби не гортав їх аж так неуважно. Бо насправді я не міг дочекатися Лін. Це був радше спортивний інтерес — я з усіх сил намагався вгадати, які ще помаранчеві деталі з'яляться на ній цього разу.

Лін увірвалася третього дня перед полуднем. Під розпанаханою курткою вона мала таку ж розпанахану блузку. «Уяви собі, — сказала Лін, — на весь потяг жодного чоловіка, котрий би не заліз мені в декольте! Звичайно, поглядом». Я відповів, що на їхньому місці зробив би так само. І не тільки поглядом.

І я це невдовзі зробив.