Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗
— Мені треба йти!
— Але ж… Ноло! Твоя мама померла!
Нола побігла до виходу. Стефані спробувала втримати її за руку, та Нола обернулась і вчепилася в її сукню.
— Моя мама! — з жахом вигукнула вона. — Ти не уявляєш, що вона зі мною зробить! Коли я капосна, мене карають!
І побігла чимдуж.
Збентежена Стефані ще трохи посиділа в коморі, а ввечері вдома розповіла про той випадок матері. Та пані Гендорф їй не повірила. Вона лагідно погладила її по голові.
— Не знаю, що ти оце вигадуєш, люба. Добре, годі дурниці казати, йди мий руки. Тато прийшов з роботи і хоче їсти, ми сідаємо вечеряти.
Наступного дня в школі Нола була начебто спокійна і вдавала, ніби нічого не сталося. Стефані не зважилася завести мову про вчорашній випадок. Урешті днів за десять вона вирішила поділитися своїм потрясінням із самим отцем Келлерґаном і прийшла до церкви в його кабінет. Як завжди, він зустрів її дуже лагідно, пригостив сиропом і став уважно слухати, гадаючи, що вона хоче побалакати з ним як зі священиком. Та коли вона розповіла про те, що сталося, він їй теж не повірив.
— Ти, певне, щось не так почула, — сказав він.
— Я знаю, це схоже на маячню, отче. Але це таки правда.
— Але ж це безглуздя. Нащо Нолі казати такі дурниці? Ти хіба не знаєш, що її мама померла? Чи тобі дуже хочеться всіх нас засмутити?
— Ні, але ж…
Девід Келлерґан хотів було зам’яти розмову, та Стефані наполягала. І тоді обличчя його змінилося, вона ще ніколи не бачила його таким: уперше привітний священик став похмурий, майже страшний.
— Не хочу я більше слухати цих балачок! — відтяв він. — І спробуй лишень розповіси це ще комусь! Я піду до твоїх батьків і скажу їм, що ти мала брехуха! І ще скажу, що ти крала в церкві. Украла в мене п’ятдесят доларів! Ти ж не хочеш неприємностей? Ото будь чемною дівчинкою.
*
Перервавши ту розповідь, Стефані якусь хвилю перебирала світлини. Потім обернулася до мене.
— Тож я нікому й не сказала. Але й не забула того випадку. Згодом я переконала себе, що не так почула, не зрозуміла і що нічого того не було. І ось виходить ваша книжка, і я знову бачу, мов живу, ту жорстоку матір. Не можу передати, як воно подіяло на мене; у вас великий талант, пане Ґольдмане. Кілька днів тому всі газети почали писати, що ви пишете казна-що, і я вирішила, що мені треба з вами зв’язатися. Бо знаю: ви пишете правду.
— Яку правду? — вигукнув я. — Мати її померла бозна-коли.
— Знаю. Але знаю і те, що ви маєте рацію.
— Гадаєте, Нолу бив батько?
— Принаймні про це перешіптувалися. У школі помічали, що в неї синці на тілі. Але хто наважився б сказати бодай слово проти нашого священика? Сімдесят п’ятого року в Аврорі ніхто не пхав носа до чужих справ. Та й пора була інша. Ми всі часом заробляли по дупі.
— А вам більше нічого не спадає на думку? — запитав я. — У зв’язку з Нолою чи з книжкою?
Вона замислилася.
— Ні. Хіба що досить… досить цікаво було з’ясувати після стількох років, що вона була закохана не в абикого, а в Гаррі Квеберта.
— Що ви маєте на увазі?
— Знаєте, я була така наївна… Після випадку в комірчині я дедалі менше спілкувалася з Нолою. Але того літа, коли вона зникла, часто її зустрічала. Я тоді багато працювала в батьків у цукерні, а вона була якраз напроти пошти. І уявіть собі, мені весь час траплялася Нола. Вона ходила надсилати листи. Я знала це, бо вона ходила повз крамничку і я в неї питала. І якось вона все-таки обмовилася. Сказала, що шалено закохана в одного чоловіка і що вони листуються. Та нізащо не хотіла сказати, хто це. Я гадала, це Коді, хлопець із передвипускного класу. Він грав у баскетбольній команді. Ніяк не щастило підглянути, кому ж ті листи адресовані, та на одному я все-таки помітила частину адреси. Він мешкав у Аврорі. І я подумала: яке задоволення писати з Аврори людині, яка живе в Аврорі.
Коли ми вийшли від Стефані Ларжиняк, Ґегаловуд глянув на мене великими збентеженими очима і запитав:
— Що ж це коїться, письменнику?
— А я оце у вас хотів запитати, сержанте. І що нам тепер робити, як ви гадаєте?
— Те, що відразу повинні були зробити: з’їздити до Джексона, штат Алабама. Ви вже давно поставили хороше запитання: що сталося в Алабамі?
4. Sweet home Alabama [17]
— Наприкінці книжки, Маркусе, приготуйте для читача якийсь несподіваний поворот, причому останньої миті.
— Навіщо?
— Навіщо? Бо читача треба тримати в напрузі до самісінької розв'язки. Це як у картах: завжди треба мати козиря про запас.
Джексон, Алабама, 28 жовтня 2008 року
І ми й полетіли в Алабаму.
В аеропорту Джексона нас зустрів молодий працівник поліції штату Філіп Томас, із яким Ґегаловуд зв’язався кілька днів тому. Він стояв у залі прибуття, насунувши на очі криси капелюха, в однострої, прямий мов тичка. Шанобливо поздоровкавшись із Ґегаловудом, він глянув на мене і трохи підняв капелюх.
— Чи міг я вас десь бачити? — запитав він. — Може, в телевізорі?
— Може, й так, — відказав я.
— Ось я допоможу, — втрутився Ґегаловуд. — Це про його книжку всі базікають. Остерігайтеся його, він здатен такого веремія закрутити, що здуріти можна буде.
— То родина Келлерґанів — це та, про яку йдеться у вашій книжці? — Томас насилу приховував подив.
— Авжеж, — відказав за мене Ґегаловуд. — Тримайтеся подалі від нього, юначе. Мені так спокійно жилося на світі, поки не зустрів його!
Полісмен Томас дуже відповідально поставився до свого завдання. На прохання Ґегаловуда він підготував невеличку довідку про Келлерґанів, і ми переглянули її в ресторані неподалік від аеропорту.
— Девід Келлерґан народився в Монтґомері 1923 року, — доповідав Томас. — Навчався у семінарії, став священиком і приїхав до Джексона, де служив у парафії Маунт-Плезант. 1955-го одружився з Луїзою Бонвіль. Жили у спокійному кварталі на півночі міста. 1960 року Луїза Келлерґан народила дочку, Нолу. Нічого цікаво більш не було. Набожна, мирна алабамська родина. До тієї жахливої трагедії 1969 року.
— Трагедії? — перепитав Ґегаловуд.
— Сталася пожежа. Якось уночі дім згорів. Луїза Келлерґан загинула під час пожежі.
У Томасовій довідці були ксерокопії тодішніх газетних статей.
«Пожежа зі смертельним наслідком на Лавер-стріт»
Учора ввечері в помешканні на Лавер-стріт сталася пожежа. Загинула жінка. Як вважають пожежники, причиною займання могла бути непогашена свічка. Дім зруйновано вщент. Жертвою стала дружина місцевого священика.
У поліційному рапорті зазначалося, що 30 серпня 1969 року, о першій годині ночі, поки Девід Келлерґан перебував біля парафіянина, який помирав, у домі, де спали Луїза та Нола, сталася пожежа. Повертаючись додому, священик помітив стовп диму. Він кинувся до хати: другий поверх уже охопило полум’я, проте йому пощастило дістатися до кімнати доньки. Знайшов її у ліжку в напівпритомному стані. Він виніс дівчинку в сад і хотів повернутися по дружину, та полум’я вже охопило і східці. На крики збіглися сусіди, але й вони були безсилі. До приїзду пожежників палав увесь другий поверх, полум’я шугало з вікон і вже перекинулося на покрівлю. Луїзу Келлерґан знайшли мертвою: вона задихнулася від диму. Поліція дійшла до висновку, що, напевно, пожежа спалахнула через непогашену свічку, від якої зайнялися штори; потім полум’я швидко охопило дерев’яний дім. Крім того, отець Келлерґан у своїх показаннях уточнив, що його дружина часто запалювала на комоді ароматичну свічку.
— Дата! — вигукнув я, читаючи рапорт. — Погляньте на дату пожежі, сержанте!
— О боже. 30 серпня 1969 року!
— Полісмен, який вів слідство, підозрював батька, — сказав Томас.
