Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗
Добре, що цей варіант завжди у нас залишається.
ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом
Спочатку слід було потрапити до них примусово.
Чернівці — перше місто в моєму житті, до якого я не їхав: мене везли. І до якого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не я, а мене. Жодної суб'єктності, суцільна залежність, обов'язкова армійська повинність.
Років через п'ятнадцять я почав знову в них бувати — ясна річ, добровільно. Тоді й виявилося, що Чернівці є містом, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог.
Ось я переглядаю написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, єдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітає з мови в мову і таких мов є принаймні п'ять, не чотири, а п'ять — разом із турецькою.
Та нічого подібного! Насправді Чернівці — обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немає тих євреїв — то немає й міста», — якось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати — не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі як ніколи.
Я на це міг би й заперечити, що в житті завжди є місце для утопії. Чернівці — одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить. Зрештою, не думаю, що це було б запереченням Бумі. Радше самому собі.
Найкраще з усього, що мені досі вдалося сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалося мертвих поетів. Тобто насправді там ішлося не про Чернівці, а про поетів, які в Чернівцях народилися, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч без тієї клітки він і птахом не став би — у кожному разі екзотичним і співочим. Уперше то була рецензія на українську збірку Рози Ауслендер, удруге — стаття з нагоди 30-ліття Целанового самогубства. Я перечитую ті публікації діагонально і цитую майже навмання — щойно вихоплю оком із текстового масиву слово «Чернівці» та всілякі похідні від нього.
Цей світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціями, коли «Йордан упадає в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозирає Мертве море. У цьому світі оживають тексти священних книг і стають зримими ангели. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» Якова прихилено до буковинських небес і назавжди вмонтовано в садгірський пейзаж «за вербами коло млина».
(Пам'ятаю, пам'ятаю те літо в мотострілецькому учбовому полку і як за першої ж нагоди ми прикипали до шпарин у захисного кольору парканах, підглядаючи за вільною-цивільною, майже сільською вулицею в потойбічному неармійському нереальному світі! Верби були точно, багато верб. Отже, і млин міг бути — вгадувався за ними, невидимий).
Трохи далі:
Ми успадкували цей ландшафт під кінець століття, водночас із розпадом чергової «найтолерантнішої з імперій». Ми успадкували Чернівці з їхньою неповторно облупленою й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються крізь стіни нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто з усіма його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще 89 року, проїжджий німецький публіцист-піонер жахався, що в Чернівцях з їхньою неодноразово колись оспіваною культурою кави по-віденськи «нині подають лише коричнувате пересолоджене пійло».
(Ах, що там, друже Юрґене, твоє пійло! А наш садгірський третьосортний чай, настояний радше на бромі? Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті, друже Клаусе).
Потім ще таке:
Цьогорічний квітень за лічені дні вихлюпнув на чернівецькі пагорби стільки тепла, зелені і цвітіння, що зненацька відчулося: ось іще одне цілком особливе місто, місто-катастрофа, батьківщина блудних поетів, абрикосово-південна пастка, з якої можливий лиш один шлях у майбутнє — карколомний прорив у паризькому напрямі.
(Так, пагорби. У нас їх, щоправда, називали сопками — так, наче то була не Буковина, а Маньчжурія. Іноді нас виганяли побігати із сопки на сопку, ніби відбиваючи їх у супротивника. Це називалося тактичними заняттями. Про карколомний прорив не йшлося — не те що в паризькому напрямі, а навіть у бухарестському. Одного разу я заліг на сопці, озброєний до зубів і небезпечний. Звісно, не до зубів — чого вже там. Але я мав при собі автомат, АК-74. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь не мого, третього, а саме четвертого. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав змах до атаки. Його я і вбивав першим. Таке мені снилося кілька разів поспіль. Через те, що ми могли бачити саме такі сни, нам ніколи й не давали поспати).
І нарешті ось:
Альфред Ґонґ, Целанів ровесник, теж чернівчанин і теж німецькомовний поет, згадує про чернівецький Фольксґартен, Народний парк, як про місце, де в недільні та святкові дні оркестри вигравали патріотичні марші, а в будні відчайдушно прогулювали уроки гімназисти. Учень гімназії Пауль Анчель з'являвся біля тюльпанових клумб зі збіркою Тракля в руці. Як на мене, тюльпани тут не зовсім доречні — напрошується якась більш декадентська флора, якісь асфоделі чи іммортелі, щось майже безтілесне, бліде і хворобливе, з ледь чутним запахом тліну…
(Патріотичні марші? З ледь чутним запахом тліну? А запах куряви, налиплої на піт? А запах поту, налиплого на шкіру плівкою, що її, здавалося, вже й не віддерти? Наше командування іноді розважалося тим, що посеред вогнедишного липневого полудня зненацька виганяло нас марш-кидком із Садгори у середмістя, до Турецької лазні. Вони раптово вирішували нас помити. Нам доводилося шпарити так, що пілотки злітали з лисих черепів, які у свою чергу смішно теліпалися на худезних шиях. Сержанти заохочували нас копняками. Не можу згадати маршруту, бо я його ніколи не бачив. Хотинська? Калинівська? Гаразд, на початку були якісь пустирі, автобази, склади, закіптюжені локомотивні тупики. Але ж після них таки починалося місто, самий центр! Я не розглядався надовкіл, де ми і куди ми. Здавалося, півміста, всі перехожі тицяють пальцями на цих зачмирених і принижених захисників вітчизни. У лазні нам відводили чверть години на все. Вони зазвичай минали в черзі — як не за обмилком, то до душу. Іноді, щоправда, вдавалось і помитися. Але потім нас вишиковували перед лазнею і знову гнали марш-кидком назад у частину. Ми поверталися, ледве шкандибаючи — знову з ніг до голови у налиплій на піт куряві. Я не бачив там ніяких тюльпанових клумб).
Смішно: я ще один поет, що втікав із Чернівців (чи від Чернівців?). Місто, як і завжди, кишіло патрулями, але я не попався жодному з них. До автовокзалу все виглядало законно: мої папери вказували шлях на Гайсин. Проте на автовокзалі я скочив до автобуса у протилежному напрямку. Карколомний прорив?
Той-таки Бума (а по-дорослому Броніслав) Тутельман викликав із мене, ніби з безодні, ще один чернівецький опус. Я довго вдивлявся в його фотографії, а потім таки написав до них передмову, про яку він просив. Вона свого часу вийшла в альбомі, але хто там її читав чи бачив. Зараз я її скопіюю і викладу тут повністю — щоб хоч у такий спосіб розпрощатися з цим вампіром, цим Прутом, цим Дунаєм, цим Йорданом.
СІМ МЕДИТАЦІЙ ДЛЯ БРОНІСЛАВА Е TUTTI [120]
120
Та всіх (італ.).
