Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна (полные книги .TXT) 📗
Вона й гадки не мала, як близько була до правди. І правда не забарилася — вдарила громом з ясного неба тїї ж осени, коли небо справді було ясне, мов умите, а навзаході процвітало горючими, аж душу виймало, самоцвітними барвами, і погляд сягав, нічим не перепинений, до самого обрію, а над голими, занишклими, як дитя до сну, ланами леготіла тільки павутинка бабиного літа, — а по селу почали ходити старости, і першітаки, що постукали до них у хату, були — та ніхто інший уже й не наваживсь би засилатися! — од Дмитра Маркіянчука. Попри те, що загодя поклала собі відмовити, Ганнуся — ото чудне те дівоче серце, аж сама дивувалася! — чогось таки од того сватання сподівалась — ніби не од неї залежало, пов'язати чи перепросити, а, навпаки, то їй мали принести од Дмитра якусь відповідь про її долю, остаточно розв'язати її сум'яття, тож першої хвилини вона не второпала, що робить у світлиці причепурена Оленка — коли тільки й похопилась уквітчатися та намисто вкласти? — і якої біди підпирає собою піч, що й очей ні на кого не зведе, — вона вже наготувалася промовляти, виступити наперед, приклавши руки до грудей, із глибоким уклоном, коли щось із плутаної мови старшого свата стало, нарешті, дотиратися їй до свідомости, — а відтак розгублено замимрив батько, що наче ж не годиться, ловцімолодці, через голову скакати, і що в нього, мовляв, старша дочка на черзі, а меншій би не вадило й ще погуляти, дівоцький вік короткий, — щось там вони й далі між собою варнякали, торгуючись, але Ганнуся вже не чула, оглухла й осліпла, бо вся кров прилила їй до голови: Дмитро сватав Оленку!… Знайшов-таки, чим їй допекти, — та ні, не просто допекти — вбити: ніби в хаті о багатьох кімнатах валилася перед її внутрішнім зором, прийшовши в рух, стіна за стіною, оголюючи щохвилі все новий і новий крайобраз, один од другого лячніший, — якщо Оленка засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в свої вісімнадцять — серед перестарків, перебірців, яким уже зась гребувати тим, що не до любови, гаразд, коли й удівець трапиться! — оце, дівко, й напанувалася, оце тобі й усенькі твої мрїї дівочі, з роси та з води, — Божечку, а скільки ж то буде поговору, а як завзято пащекуватимуть і жіноцтво, й парубота: до-гордувалася! — чи не вперше їй відкрилося навіч, за обвалом нової стіни, аж усередині похололо, — як багатьом собою дозолила, що більмо в оці: й знехтуваним-споневаженим парубкам, і матерям дорослих дочок, і дівча-там-товаришкам, і все ж то незумисне, а як ще долучити всіх, хто точив на неї зуба, бо не в його садку з її руки криницю викопано, то й взагалі хоч топися, — не то на село, на всенький світ слава стане, на вулиці тюгука-тимуть, ще й ворота, докупи зібравшись, дьогтем вимастять! — ох, Дмитре, Дмитре, Маркіянів сину, десь ти, либонь, не одну нічку думав, заки вигадав на мене управу: твоя взяла, парубче, твій чорт старший, бо твоє право панує, а я всього тільки й можу, що винести на тарелі гарбуза, та й то, коли самі по нього прийдуть, — і так, промчавши, мов на мітлі, палаючою думкою, вдарилася з розгону об нову стіну, аж сиком «асичала: Оленка!… Оленка, зміючка, сестричка ріднесенька, гадина з лісу, змовлялася з Дмитром проти неї за спиною, ніби землю готувалася їй із-під ніг вибити, — і вибила, і зяяло звідти зимною пусткою, куди іно й лишається __
сторч головою, бо нема за що вхопитись, — стояла тепер, розпашіла й гарненька, і колупала стидливо пальчиком комина, ах у грудях тобі б поколупало! — вони стрінулись очима, і погляд сестри до решти потвердив Ганнусину підозру: в ньому був блиск недосяжного — ага, не доскочиш! — торжества людини, яка щойно доп'яла головної перемоги свого життя.
Оленку засватали. Хоч і не так сталося, як гадалося, не проминув Василь випімнути на запоїнах (йому теж не вельми до шмиги було, що Оленка піде на хутір, а Ганнуся зостанеться далі дівувати), ну та дякувати Господу милосердному, аби на добро, — вже ж, повагом кивали старости, убрані, здавалось, у всеньку мудрість світу нараз, — чоловік каже, а Бог своє в'яже! — делікатно пускаючи повз вуха не зовсім ґречний натяк і чудово тямлячи, що кому б же то стало духа випустити з рук Маркіянів хутір!… Марія натомість ходила як з хреста знята, тицялася то плакати до образів, то сікатися до меншої дочки: чи ж він тебе хоч любить? за тебе не питаюся, тобі ще, дурці, аби штані, ти за нього мені скажи, що в нього на серці? — і врешті, не домігшись врозумливої відповіді (бо яка й відповідь тут могла бути?), переломила свою гордість і подалася до Маркіянів говорити з самим Дмитром, — а вже гуло по селу, як у дзвони задзвонили, і І аннуся не важилася піткнутись із хати на люди: недобре чиниш, Дмитрику, що мені дитину в неславу вводиш, — та яка неслава, мамо (її порнуло тим завчасним «мамо», мов глузував із неї), — стояв навпроти й грав очима, гарний і невразливий, як скеля проти сонця, й замалим не пофоркував з утіхи на те все, чисто як жеребець, коли його чешуть, — яка неслава, або то я вашу Ганнусю вінка збавив?… І Марія сказала йому, чого зроду не казала нікому: мій гріх, хлопче, а твоя буде покута — і я з своїм Василем побралася зозла, бо не на моє вийшло, і ні своїй дитині, ні чужій такої долі не бажаю, не ступай же ти в мій слід, — на нього мовби й зробило враження, почути таке од старшої жінки, ще й майбутньої тещі, але хутко й відзискав опертя, явно незвичний надовго губитися: Оленка мене любить, заявив із тою певністю, що за інших обставин могла б збудити повагу, — і, відай, випереджаючи вже нависле Марїї в устах питання «а ти ж її?», докинув сквапно, і від того сливе по-хлоп'ячому щиро: їй зі мною буде добре, мамо. І Марія заламалася — якось одразу, всім єством збагнувши, що справді, так воно й буде, що їй і вже дуже добре, а далі буде ще краще, — повною панею на Маркіянових ґрунтах, обсадженою діточками, вона чутиметься як риба в ставку і звікує вік як у Бога за пазухою, ані раз і гадкою не вколовшись, що ціле те щастя, як-не-як, дісталось їй сестриним коштом і їй самій би того ввік не запопасти, аби Маркіяненкові Ганнуся не перейшла дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?
