Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (книги хорошего качества .TXT) 📗
А пригадуєш, скільки всього віршів було в тому першому зошиті?
Десь так зо два десятки. На більше в ньому не вистачило сторінок. То був, власне кажучи, не зошит, а такий собі мініатюрний альбом, альбомної форми блокнот, ширший ніж довший. Я потягнув його з особистих архівів батька. На його палітурці було написано ДЛЯ СТИХОВ і я не міг цьому протистояти. Гадаю, що батько купив його на початку 50-х у гарнізонній крамниці. Під час служби у війську батько почав писати вірші російською мовою, такі досить патріотичні. Боже мій, jakie to pojebane, kurwa! Але цікаво, що сталінські політруки заохочували писання віршів. Воїн червоної армії мусив мати ліричну душу. Може, їм так само йшлося про сублімацію?
Ти стверджуєш, ніби писання віршів тебе надзвичайно змінило.
Так, надзвичайно. У десятому класі мені вдається певний прорив. Це ніби раптове і стрімке здобування себе. Я почав танцювати, більш-менш до ладу розмовляти з дівчатами і потроху вживати алкоголь. Куріння вважалося серед нас немодним, але під білі сухі вина ми часом курили. У десятому класі я прогуляв безліч уроків і фактично перестав готувати їх удома. Я покинув заняття боксом, від яких у мене лише випадало волосся. Це теж вимагало рішучості — одного дня перестати відвідувати секцію, де мені так і не вдалося начистити кому-небудь пачку. Я почав розумітися на тому, що в мистецтві є якийсь аванґард, чи як це ще назвати, і це супер. Я спробував закохати в себе нашу практикантку з німецької мови, хоч її ноги і здавалися мені дещо затонкими. Вона була років на чотири старшою, вчилася в університеті, носила такі досить вузькі спідниці і поводилася цілком cool. Подібно до Юджина Ґанта, я вже бачив, як залишаюся з нею після уроків сам на сам і ми для початку нервово облизуємо губи. На уроках ми любили відволікати її від німецьких тем розмовами про музику, вона велася. У моїх очах вона раптово спалила себе дощенту, коли одного разу цілком довірливо запитала: «У тебе ABBA вся?». Мене ніби струмом вдарило. ABBA?!!!! Яка ще в пизду ABBA, я ненавидів цю лискучу шведську родину! Я вмить перестав кохати її, гадаю, що в мене вже навіть і не встав би. Цікаво, чи вона це тоді відчула?
Але загалом ти продовжував учитися не так вже й погано?
Я продовжував отримувати не такі вже й погані оцінки. На той час я вже знав, що спробую вступати до поліграфічного на так звану журналістику, тому я просто послав усі ці хімії, фізики й геометрії. При цьому я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту блядську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів, я остаточно відмовився бути невдахою і повірив у цілком запаморочливе майбутнє. Те, в якому я живу зараз. Воно збулося. Загалом я вже тоді привчав себе до невловності, до того, аби бути всюди і ніде водночас. І щоб ніхто на світі не міг стверджувати, ніби по-справжньому знає мене. Я писав твори на «відмінно» і розкурював косяки з Грузином та його компанією. Половини з них уже немає серед живих, а інша ніколи не вийде з в’язниць і психушок. Найчастіше ми прогулювали історію, бо наш сімдесятирічний учитель наближався до маразму і його легко було дурити. Навесні 1977-го я став свідком і мимовільним співучасником відомого вбивства Хіміка.
Хіміка? Що це було?
Хімік був начебто нашим товаришем, таким собі сорокарічним придурком. Перед тим він уже двічі сидів за малолітніх, при цьому на зоні його ще й зробили пєтухом. Іноді він чіплявся до нас, він був з таких дуже липких типів. Росіяни б сказали, що він за нами увязывался. Він ходив з нами у джунґлі над річкою, часом до лісу в Ценжів. На пляжі він любив зненацька підбігти і стягнути з когось із нас труси, з таким дурнуватим реготом. Я не можу сказати, що для когось із нас він був другом. Просто ми не надто відганяли його, от і все. До того ж іноді він мав гроші і приносив один-два фаусти на всіх нас. Якщо ми бували з гітарою, то він міг навчити двох-трьох бандитських пісень. Так що користь від нього все-таки якась була. Проте з ним слід було обов’язково триматися на сторожі — він щоразу поривався лапнути когось між ногами і всяке таке. У нього завжди була з собою потерта колода порнокарт, він любив нас провокувати. Того вечора, десь наприкінці травня, ми як завжди тусували на стройці, там у нас було таке улюблене сухе місце між восьмим і дев’ятим поверхами. Хімік приперся десь коло десятої — увесь намагнічений, накручений — таким ми його ще не бачили. І потім не бачили, бо ніякого потім уже не було. Як я розумію, він тоді вколовся або щось таке прийняв на душу населення. Те, що очі в нього тоді просто лізли з орбіт, ще й нині можуть підтвердити всі, хто дожив. Він гарячково привітався з кожним за руку (мою аж обпекло) і свиснув до — гм, назовімо його так — Малого: «Малий, пішли, щось покажу!». Малий був справді малий, йому виповнилося лише 12, такий собі особливий випадок у компанії, його старший брат — скажімо, так — Бура, наш одноліток, на той час уже сидів. Ми брали з собою Малого з поваги до його брата. Ну от. Далі мені важко згадувати про все послідовно. Пам’ятаю, як Малий починає верещати десь вище — поверхом або й двома. Пам’ятаю, як усі похапали в руки металеві прути — з такими переважно ходилося район на район, Бельведер на Гірку, а Німецька Колонія на Майзлі ітеде. Пам’ятаю, як усі сунуть на Хіміка з тими прутами в руках і як він крок за кроком відступає, шкірить зуби, чвиркає слиною. Прути зі свистом розтинають повітря, і в Хіміка все менше простору. Один крок, другий. Озирнися, бевзю! Але поки хтось із нас устиг це гукнути, Хімік уже летів донизу ліфтовою шахтою. Ясно, що його рознесло вдрузки. Анджей Стасюк називає це w drobne chujki.
Як ти потім з цим жив?
Зараз це видається сном і я не можу описати того стану у всіх відтінках. Зрозуміло, що було зле. Хоча з іншого боку… Хімік був сам винен, на всі сто. Та навіть на сто двадцять. Ми захищали слабшого, вірно? Наше щастя, що лягаві не надто старалися з розслідуванням і справу Хіміка було зараховано до нещасних випадків. У двох із нас пізніше нібито відбулася розмова з офіцером розшуку — десь через півтора місяця, вже після випускного балу. Він начебто сказав «Я знаю все», але от, мовляв, не хочеться ламати ваших юних життів, добре, якщо це стане для вас уроком. Якось так. Я в це не дуже вірю, це все вигадки. Хіба що при цьому він узяв їх на гачок, але тоді це інша історія.
На випускному було весело?
Не занадто: веселилися швидше старі, тобто батьки. Вони запізнилися з пошуками музикантів, усі пристойні капели потрапили до інших шкіл, а для нас грав якийсь бум-цик-цик з акордеоном, кларнетом і басом, якесь таке безнадійне ретро з польками й вальсиками, так що наші батьки натанцювалися до всирачки, а ми тим часом, організовано зникаючи малими групами, встигли розпити у подвір’ї кілька незлих пляшок. Схід сонця над озером усі зустріли з млявим отупінням. Але якщо ти маєш на увазі всю цю історію з Хіміком, тобто якщо ти маєш на увазі сумління…
Саме так…
…то можеш мені повірити, що в юності як ніколи сильні захисні механізми. Усі переломи зростаються надзвичайно швидко. Скажімо, мені робилося набагато гіркіше від думки про те, що школа закінчилась, а я й далі хлопчик. От уже навіть узяв участь у вбивстві людини — а все ще хлопчик. Здавалося, вже останні з останніх моїх друзяк зуміли ініціюватися. Один із них при цьому навіть шпокнув однокласницю, котра починала мені подобатися. І дружньо сповістив мене, що вона нічого. Тобто мені довелося зазнати якоїсь такої пекучої суміші заздрощів з ревнощами — жах! Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Мені залишалося сподіватись на Львів, на те, що я поїду з дому і буду жити в чужому місті, і там усі вони стануть моїми.
Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів.
