Перверзія - Андрухович Юрий Игоревич (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб'є грець від такого активного розтирання…

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в сукнях, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, я змішував їхні тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддею між ними смерть!.. Я нюшив, ніби голодний пес, розлиті всюди чуття!.. Саме так, чуття. Чуття. Ви знаєте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о! (…). Чуття…

По раз остатній вимовивши то своє любиме словечко, гідний професор ще якусь хвилю ціпенів у безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Перенісся в якісь инакші світи. Ширяв там попідхмар'ями, нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож' було впізнати сяку-таку присутність у цім тілі пушки духа.

Проте за леда хвилю опанував собою й, повернувшися до наших коханих Стася й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим кляпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцях і з'ясував, що наразі можуть вони бути вільними. Як Лючійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельця.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллегра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді розігрівають старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглядом.

— Тішуся, пане Перфекцій, що особистість такої ранги, як ви, не відмовила нам у своїй присутності, — змінив дещо профетичні інтонації Казаллегра. — Я, на жаль, не знаю вашої чудовної мови. Але запрошення для вас перекладав сам, користуючись при цьому сорока чотирма словниками. Чи багатьох помилок я припустився?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зоставався чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішуся, тішуся, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь любого пана гостя, щоби був особливо обачний з тобою, кицуню. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміявся сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалося, він сказав, що я можу закохатися в тебе, — заперечив їй Перфецький.

І мав рацію, як ми з вами знаємо.

Ада вже збиралася мовити щось ущипливе, однак звідусюди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з'явився? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо починати без нього… Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, як слупи…

І якимось таким рухом ніби так якось обидвох наших голуб'яток чи то відпустив, чи то навіть поблагословив.

Тут забринів по всій галі «Ченакольо» переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав усіх до тоасту, несучи у витягнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ясна — венеційського шкла. Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулися й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком, як українці кажуть, у дурні пошилися. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий до тонкощів мовчан, ще й повно сиру горгонзолі понабивав собі за їдоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п'ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось напала алергія, ще на когось — летаргія, хтось попросту закоцанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі…

А наш пан Стасюньо, гордість і слава України, прокрався тихцем до музикантів (цілу капелю приведено зранку, бо ж танці обіцяно!) і конспіративне в першого сурмаря його золоту тромпету потяг. І — як тільки Даппертутто своє дохарчав, догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настає, а кінець ділохвальний) — як ревнув наш Перфецький по-єрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби чорного ангела під склепіння випустив…

От тоді щойно й почалося, хоч палко чеканий Мавропуле й не прибув своєчасно, без якого ніщо не повинно було початися.

Бо так воно є в житті — як на довгій ниві, а якщо при тім є когось із панства аж сімох, то вже таки одного когось вони чекати не будуть.

А я, кохане моє читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не повели панів присутніх та й мене так само до танцю) своє понадмірно детальне справоздання завершив би. Мусів наших шановних героїв трохи з боків прилишити, позаяк пишнилися на довгім столі з наїдками всілякі тартинки, тарталетки, рулетки і… певна річ, frutti di mare [18].

Я влип, влип, влип — я беззастережно, категорично влип, я пропав з головою й руками, згорів, залетів і втраскався. Мені настає кінець, хана, край, finale apotheoso, година X, зоряна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адою. По закінченні всіх отих шизуватих дискусій на острові цілу шатію-братію посадовили до просторого мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен міг робити, що йому схочеться. Різенбоккові, приміром, забаглося шукати якихось нових рідкісних рибок до своєї колекції. Різенбокк усюди на світі купує акваріюми, слоїки, рибки, водорості, мушлі. Він відсилає їх додому спеціяльною поштою — з Каїра й Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак найчастіше з Венеції. На всіх континентах він має зв'язки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на таємну структуру, з якої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у якому пес ногу зломить. До всього ще й позимніло, пообіднє сонце втекло кудись у неаполітанському напрямі, небо затягло щільною сірятиною. Так я влип. Так, я влип.

Що було цього дня? Павутина завулків, блукання, глухі кути, безлюддя під мурами, найтихіша зелень березня у секретних тісних подвір'ях, запах каналів, дезорієнтація, невміння знайти найпростіший шлях, знайти найскладніший шлях, будь-який шлях, повертання на вихідне місце (той самий жебрак удруге виник перед нами, вдруге прокаркавши своє «carita») — це означало, що ми крутимося навколо чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало магічне слово-запитання «capito?» [19], і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали «grazie» [20].