Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, — здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Рахіль — кісткою, Даниїл — зубом, Самсон — щелепою, Ісус — пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла — та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам'янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п'яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м'якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток — усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись пурпуровими арабесками вен, карбована маса нутрощів, яскравий, слизистий рубін серця, перлистий разок однакових зубів, вишикуваних ланцюжком, язик, немов рожево-блакитний підвісок, низка пальців-свічок, печать пупка, яким зав'язано нитки розложистого килима живота… З кожного закутка крипти тепер до мене шкірилося, шепотіло, манило до смерті це гігантське тіло, порозпихане в покровці й релікварії, а все ж єдине у своїй неозорій і нерозумній цілісності; то було те ж саме тіло, яке під час вечері наминало їжу і непристойно беркицало, а тут воно здалося мені остаточно застиглим у недоторканності своєї глухої й сліпої руїни. А Убертин, схопивши мене за руку й уп'явши нігті мені в тіло, шепотів: «Бачиш, це одне і те ж — що раніше торжествувало у своєму безумстві, тішилося своєю грою, те тепер тут, покаране й винагороджене, звільнене від спокуси пристрастей, заклякле у вічності, віддане вічній мерзлоті, щоб вона його зберегла й очистила, врятоване від зотління через тріумф тліну, адже ніщо не перетворить на порох те, що вже є порохом і неживою матерією, mors est quies viatoris, finis est omnis laboris… [290]»

Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палахкучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова [291]? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, — адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: «Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!» І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. «Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus! [292]» — кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: «Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!» Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. «Не покидайте мене, вчителю! — вигукнув я. — Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!»

«Ти вже це бачив!» — відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:

Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem. [293]

Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один «амінь», — усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.

Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,

де Вільям тлумачить Адсові його сон

Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.

На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.

Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.

Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»

«Я ж вам розповів…» — відповів я, збитий з пантелику

«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Coena Cypriani" [294]».

Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca monachorum [295]? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: «Ludere me libuit, ludentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes» [296]. Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів: