Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Писар не відповів. Але пан сотник вимагав відповіді. Тоді писар сплюнув, вийнявши з рота череп'яну люлечку, і, дивлячись у землю, буркнув:
— Краще його не займати. В нього сила, як у вола…
— Віл сильніший за людину, — розважно сказав пан сотник. — Сильніший за людину й кінь. Але людина кермує й волом, і конем…
— Але він не віл і не кінь, — буркнув писар, — та й до нього всі звикли, і ніхто не зважа. Він не чинить шкоди…
— Коли людина живе поміж інших, — жорстко сказав пан сотник, — вона має числитися з тим…
Коли бувало йому печально, кидав хату й виходив на дорогу, що вела до Мотриної оселі. Треба було пройти кілька миль, але його це не лякало. Врешті, його не лякало нічого, а коли виходив на дорогу й опинявся на ній сам, відчував піднесення. Душу його осявало ясне світло, небо дивилося, наче й справді таїло в собі безлік очей. Хмари були живі, паслися й пили бліду воду неба, оживали трава і хліба, а він серед того всього чув заспокійливий шепіт. До нього тяглося все, немов оживало: оживали навіть камінці, які траплялися по дорозі. Бачив, як простукують у їхніх темних тілах ледве видні серця і як п'ють вони дорожню куряву. Коли ж смуток зовсім обволікав його душу, роззирався, ніби гналися за ним безтілесні звірі. Набрякали на руках м'язи, і коли хто бачив його під таку хвилю, вражався — від нього віяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвідомо ховався в канаві чи хлібі. А він ішов, ставлячи на дорогу важкі, мов стовпи, ноги, ніздрі його роздималися, очі палали пломенем, а за ним плівся повівець. Iшов так, доки доходив мети, та й мета в нього була одна — знайти хату тієї, що колись прихильно на нього глянула.
Як приходив до неї, все переверталося. Вона наче п'яніла, боялася його й нестримно тяглася до нього. Тріпотіла в його руках, немов пташка, і, як тій пташці, було їй морочно. Але в тому лякові ховалося й задоволення — хотіла болю й сили: від нього ж текли такі струми, що ставала радісно безпорадна. Очі плакали, вона просилася, але йшла до нього сама. Крім того, заздрили їй дівчата, хай і осуджували — він, цей дивний силань, приходив таки до неї, і це вона приворожила його…
Iшов польовою дорогою, геть запилюжений, йому вже пахло Мотрине тіло, бо дівчата мають щось і від цієї трави, і від звірів, і від сонця. Це все сповнює глеки їхніх душ, там важко щось збагнути, бо намішується туди й казна-що; бачив — вовки залізають грітися в ті глеки. Приходять туди кури й лисиці, ящірки й вужі, риба і раки, видри й корови. Адже там — полин, чорнобривець і деревій. Лепеха, водяний подорожник і собача рожа. Ще там — дерева: верба й калина, осика й грабчак. У Мотрі ж — кінь, адже косить до нього недовірливим оком. Живе там і сонце, а може, йому тільки бачиться сонце? Iшов, бо не міг не йти: і рідна хата стала незатишна й чужа, а в душі виростав сум, котрий нівечить усе.
Пан сотник знову побачив того дивака. Як і першого разу, пройшов повз нього, й оком не повівши. Сотник сидів на стільці, мов громом битий, а коли цей кметь сховався з очей, ще довго кипів обуренням. Чим далі, тим більше дратував сотника цей чоловічина — несила вже було дивитися на нього спокійно. Оця незбагненна зарозумілість, оцей повний величі хід — від нього віяло чимось таким, що в пана сотника зводило корчем горло, а по спині пробігали мурашки. Але він був теж з біса затятий, і поступово в його голові почала висновуватися тоненька ниточка. Спершу це було марення на ганку після доброго обіду, коли можна приплющитися й погойдатись у солодких хвилях; потім — ояснення, а вже тепер — настирлива думка.
Тож тільки пройшов той кметь дорогою, віючи широкими патлами, сотник уже тихенько зісковзнув із ганку й потягся через вуличку туди, де стояла оселя велетня. Минув крайні хати містечка й рушив зарослою стежкою. Озирнувся — навколо було порожньо. Ледве відхилив здоровенну хвіртку, хоч була незамкнена, і вліз у Йванів двір. Тут було чисто й охайно, двір підметений, у кутку — віз із шлеєю для пліч, у повітці — плуг і борони. Але не ходили ні курка, ні кіт, не було й собаки.
Пан сотник зчудувався. Навколо стояла тиша, від якої аж ніяково ставало, і в душу заповзав незрозумілий ляк, хоч сотник був не з боязких. Тож зводив визирнути з хвіртки, чи не повертається той кметь, а коли впевнився, що все спокійно, обережно переступив поріг. У хаті було ще охайніше: ретельно підмазана долівка, піч помальована чудними квітами й тваринами, застелений обрусом стіл, а на ньому — хлібина й грудка солі. Але не було образів, і пан сотник одзначив це. Підійшов до високої мальованої скрині й хотів підняти віко: було примкнуте. Зайшов до комори, припасів знайшов небагато — хата була бідна. I він, посвистуючи, побрів надвір, а коли причинив за собою хвіртку і, вже на стежці, оглянувся, на обличчя його лягла зневага. Він сплюнув і подибав до свого ганку.
Iван ішов шляхом, і йому було дивно відчувати тугу. Зараз, коли навколо пахло травою, коли тяглися до нього від узбіч дикі грушні, коли вмирала за ним перейдена дорога, торкало його легке хвилювання. Тож майже зрадів, коли з високої трави ступив йому назустріч лев. Лев був великий і жовтий. По ньому бігли золоті лагідні смуги, і він видавався зовсім не страшний, хай і гарчав. Iванові ж стало зовсім гірко, і він узявся з левом уручки. Чув його надсадне дихання, сам важко дихав, вони тисли один одного в обіймах, а тоді покотилися по траві. Лев був молодий і дужий, Iван відчув, що з ним нелегко впоратися. Що треба буде зібрати всю силу — лев уже його долав. Дихав гаряче. морда його поступово тратила лагідність, вже гарчав несамовито, вже дивилися на нього страшні його ікла. Тоді сколихнулась у Йвановій душі важка хвиля, він напружився щосили і скинув звіра із себе. По тому наліг. В душі накопичувалася й накопичувалася гіркота. Нудьга вже зовсім затопила його: лев рвонувся з-під нього й відскочив. Тоді вони зійшлися знову і знову взялися уручки. Довго тягалися, довго сопіли й тужилися. Над ними горіло спокійне й гойне сонце, вітер колихав траву, над головою дзвонили жайворони — було тепло й погідно. Левова шкіра пахла сонцем, так само пах сонцем і він. А ще травою, що зелено коливалася в них перед очима, коли отак возилися вони, борючись. Навкруги ріс полин, — велетень і лев були загорнені в той полин і просякли ним наскрізь. Тож водилися й водилися, доки здолала Йвана гіркота і доки задавив він лева. Той одразу зм'як, упав на дорогу, наче золотий лантух, і відкинув золоту голову. I велетневі здалося, що над ними задзижчали золоті бджоли. Але не дивився на лева. Пішов не озираючись, покинув на дорозі лева й свою порожнечу, а велика кострубата тінь його підстрибом бігла й бігла, наче не могла його наздогнати.
