Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Нам треба поговорити про останні події, над якими я довго розмірковував», — мовив він.
Настоятель повернувся плечима до вікна і став перед Вільямом, суворий на виду: «Мабуть, таки задовго. Зізнаюсь вам, брате Вільям, я більшого очікував від вас. Минуло майже шість днів, відколи ви приїхали сюди, четверо ченців загинуло, крім Адельма, двох заарештувала інквізиція — згідно з правосуддям, ясна річ, але ми б уникли цієї ганьби, якби інквізиторові не довелося зайнятися попередніми злочинами, — і врешті, зустріч, у якій я був за посередника, саме внаслідок усіх цих лиходійств закінчилася жалюгідною невдачею… Погодьтесь, я міг сподіватися іншого розв'язку цих справ, коли прохав вас розслідувати смерть Адельма…»
Вільям збентежено мовчав. Звісно, абат мав рацію. Я казав уже на початку цієї оповіді, що учитель мій полюбляв дивувати інших бистрістю своїх умовиводів, і було цілком зрозуміло, що ці далеко не несправедливі звинувачення у повільності ранили його гордість.
«Ваша правда, — визнав він, — я не виправдав ваших сподівань, але зараз поясню чому, ваша світлосте. Ці злочини не є наслідком якоїсь суперечки чи порахунків серед монахів, а зумовлені фактами, пояснення яких слід шукати в давній історії цієї обителі…»
Настоятель занепокоєно зиркнув на нього: «Що ви маєте на увазі? Я теж розумію, що ключ до розв'язання не варто шукати в історії нещасть келаря, яка переплелася з якоюсь іншою історією. Але ця інша історія — історія, яку я, можливо, знаю, але про яку не можу говорити… я сподівався, що ви зумієте з'ясувати її і самі розповісте мені про неї…»
«Ваша світлість має на увазі якісь події, про які ви дізналися на сповіді…- Настоятель відвернув погляд, і Вільям повів далі: — Якщо ваша великодушність хоче знати, чи я дізнався, не питаючи про це вашу великодушність, про нечестиві стосунки між Беренґарієм та Адельмом і між Беренґарієм та Малахією, то, звісно ж, це знають в абатстві усі…»
Абат різко почервонів: «Не думаю, що про такі речі варто говорити при сім ось новіції. І не думаю, що ви ще потребуєте його як писаря, позаяк зустріч скінчилася. Вийди, хлопче», — сказав він мені владним тоном, я вийшов, принижений. Та цікавість спонукала мене принишкнути за дверима до зали, які я лиш причинив, щоб стежити за їхньою бесідою.
Вільям заговорив знову: «Отже, ці їхні нечестиві стосунки, навіть якщо вони справді були, небагато важать у цих болісних подіях. Ключ до розв'язку інший, і я гадав, що ви його знаєте. Все крутиться навколо крадіжки і володіння однією книгою, яка була схована у finis Africae і яка знов туди повернулася завдяки Малахії, хоч це, як ви знаєте, вервечки злочинів не зупинило».
Запала довга мовчанка, тоді настоятель заговорив знов, уривчасто і непевно, немов людина, яку прикро здивували неочікувані одкровення. «Це неможливо… Ви… Звідкіля ви знаєте про finis Africae? Ви порушили мою заборону і побували в бібліотеці?»
Вільямові годилося б сказати правду, і тоді настоятель украй розгнівався б. Але й брехати він, певно, не хотів. Тому вирішив відповісти на запитання іншим запитанням: «Хіба ваша великодушність не казала мені за нашої першої зустрічі, що такий чоловік, як я, що так добре описав Гнідого, ніколи його не бачивши, без труднощів зможе розмірковувати про місця, до яких він не має доступу?»
«Он як, — сказав Аббон. — Але чому ви думаєте те, що думаєте?»
«Довго розповідати, як я до цього дійшов. Але було вчинено цілу низку злочинів, щоб запобігти тому, аби деякі люди дізналися про щось, про що вони не мали знати. Тепер всі ті, хто знав щось про таємниці бібліотеки, за правом або самочинно, загинули. Зосталась лише одна така особа, і це ви».
«Ви натякаєте… натякаєте…» — настоятель говорив таким голосом, наче жили надимались йому на шиї.
«Зрозумійте мене правильно, — мовив Вільям, який, очевидно, таки натякав, — я маю на увазі, що хтось щось знає і хоче, щоб більше ніхто цього не знав. Ви — останній, хто ще щось знає, тому можете бути наступною жертвою. Хіба що скажете мені все, що знаєте про ту заборонену книгу а насамперед — хто ще в монастирі може знати про бібліотеку стільки, що й ви, а може, й більше».
«Тут холодно, — сказав абат. — Вийдім звідси».
Я хутко відійшов від дверей і став чекати їх на верхній приступці сходів, які вели донизу. Побачивши мене, абат усміхнувся.
«Скільки бентежного, мабуть, начувся сей молодий монах за ці дні! Ну ж бо, хлопче, не дай себе збаламутити. Мені здається, що тут науявляли собі куди більше інтриг, ніж їх є насправді…»
Він підніс руку і підставив її під денне світло, яке осяяло чудовий перстень на його підмізинному пальці. Перстень зблиснув усіма пишнотами своїх самоцвітів.
«Ти знаєш, що це, правда? — сказав він мені. — Символ моєї влади, а рівно ж важкої моєї ноші. Це не прикраса, а чудовна антологія божественного слова, охоронцем якого я є. — Він торкнувся пальцями персня, точніше, сонму розмаїтих самоцвітів, які складали це подиву гідне творіння природи і людського мистецтва. — Оце аметист, — мовив він, — камінь покори, який є спомином про простодушність і лагідність святого Матея; а це халцедон, знамення милосердя, символ побожності Йосифа і святого Якова старшого; а ось яспис, він приносить віру і пов'язаний зі святим Петром; і сардонікс, знак мучеництва, який нагадує нам про святого Варфоломія; а це сапфір, символ надії і споглядання, камінь святого Андрея і святого Павла; і берил, емблема тверезої вченості, мудрості і терплячості, чеснот, властивих святому Томі… Яка прегарна мова клейнотів, — вів далі він, поринувши у своє містичне видіння, — адже майстри, вірні традиції, запозичили її з Аронового нагрудника та опису небесного Єрусалима в книзі апостола. Зрештою, мури Сіону були висаджені тими самими самоцвітами, які прикрашали нагрудник Мойсеевого брата, крім карбункула, агату та оніксу, які, згадані у книзі Виходу, в Одкровенні були заступлені халцедоном, сардоніксом, хризопразом і якинтом».
Вільям відкрив було рот, та настоятель, піднісши руку, дав йому знак мовчати і провадив далі: «Пригадую одну вервечку літаній, де на честь Богородиці віршем описано всілякі коштовні камені. Там говориться про її заручинову каблучку як про символічну поему, що пишніє вищими істинами, вираженими у мові самоцвітів, які її прикрашають. Яспис уособлює віру, халцедон — милосердя, смарагд — чистоту, сардонікс — супокій дівичного життя, рубін — серце, що стікає кров'ю на Голгофі; багатоманітне мерехтіння хризоліту нагадує дивовижну розмаїтість чудес Пречистої, якинт означає милосердя, а суміш рожевого і блакитного, властива аметистові, символізує любов до Бога… Але в оправу вставлено й інші, не менш проречисті субстанції, як-от кришталь, який нагадує нам про чистоту душі і тіла, лігурій, схожий на бурштин, символ поміркованості, і магнітний камінь, який притягає залізо, так само як Пречиста притягає струни сердець покаяльників, торкаючись їх смичком своєї добрості. Усі ці камені, як бачите, нехай мізерною і скромною мірою, прикрашають і сей мій клейнот».
Він поводив рукою з перснем, який сліпив мені очі своїм мерехтінням, немов бажаючи запаморочити мене. «Чудова мова, правда? Для інших отців церкви самоцвіти мали ще інше значення. Для Папи Інокентія ІІІ рубін провіщає спокій і терплячість, а гранат — милосердя. Для святого Брунона аквамарин у чесноті свого найчистішого відблиску зосереджує цілу богословську науку. Карбункул означає радість, сардонікс нагадує про серафимів, топаз — про херувимів, яспис — про престоли, хризоліт — про владарювання, сапфір — про чесноти, онікс — про сили, берил — про царства, рубін — про архангелів, а смарагд — про ангелів. Мова самоцвітів многолика, кожен з них виражає кілька істин, залежно від того, який спосіб тлумачення вибрати, залежно від контексту, в якому вони з'являються. А як знати, який рівень тлумачення вибрати і який контекст слушний? Тобі це відомо, хлопче, тебе цього вчили: це нам підказує авторитет, той коментатор, який заслуговує найбільшої довіри і має найвищий престиж, а отже, обдарований святістю. Інакше як тлумачити усі ці розмаїті знаки, що їх світ являє нашим грішним очам, як не потрапити у пастку двозначностей, в яку затягає нас диявол? Аж дивовижно, до якої міри мова самоцвітів осоружна дияволові, свята Гільдеґарда мені свідок. Нечистий бачить у ній послання, освітлене різними смислами та рівнями мудрості, і прагне знищити його, бо він, ворог, у пишноті коштовного каміння відчуває відголосок тих скарбів, якими він володів перед гріхопадінням, і розуміє, що виблиски ці породжує вогонь, який є його мукою. — Він простягнув мені перстень для поцілунку, і я став навколішки. Він погладив мене по голові. — А тому, хлопче, забудь всі ті, без сумніву, хибні балачки, які ти чув за ці дні. Ти вступив до чину, найвеличнішого і найшляхетнішого з-поміж усіх, і я є настоятелем у сім чині, а ти у моїй владі. Тому послухай мого наказу: забудь про все, і хай вуста твої запечатаються назавжди. Присягни».
