Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
«Чому ти його вбив?»
«Нині він послав по мене і сказав, що завдяки тобі все зрозумів. Він лиш не знав, що саме я намагаюсь захистити, він ніколи не розумів як слід, що таке скарби бібліотеки і яке її призначення. Він попросив мене пояснити те, чого не знав. Він хотів відкрити finis Africae для загального доступу. Гурт італійців вимагав од нього, щоб він поклав край таємничості, яку, на їхню думку, нагнітав я з моїми попередниками. Їх трусить від жаги пізнання нових речей…»
«І ти, мабуть, пообіцяв йому, що прийдеш сюди і покінчиш з власним життям, як покінчив з життями інших, щоб врятувати честь обителі і щоб ніхто нічого не дізнався. Ти вказав йому цей шлях, щоб він міг прийти сюди пізніше і перевірити, чи ти виконав обіцянку. А сам чекав, щоб вбити його. Ти не думав, що він може ввійти через дзеркало?»
«Ні, Аббон малого зросту, сам він не дотягнувся б до напису. Я вказав йому цей шлях, якого, крім мене, більш ніхто не знає. Саме ним я приходив сюди багато років, бо у темряві ним найпростіше йти. Досить дійти до каплиці, а тоді, орієнтуючись по кістках померлих, легко дістатися аж до кінця».
«І ти заманив його сюди, знаючи, що вб'єш його…»
«Я вже більше не міг довіряти навіть йому. Його здолав страх. Він був знаменитий тим, що у Фоссанові йому вдалося спустити тіло вниз по гвинтових сходах. Незаслужена слава. Тепер він помер, бо не зміг підняти по сходах своє тіло».
«Ти використовував його впродовж сорока років. Коли ти помітив, що сліпнеш і не зможеш далі тримати у своїй владі бібліотеку, ти передбачливо вжив заходів. Ти зробив так, щоб настоятелем обрали чоловіка, на якого ти міг покластися, і щоб бібліотекарем призначили спершу Роберта з Боббіо, яким ти міг крутити, як хотів, а відтак — Малахію, який потребував твоєї помочі і кроку не ступив, не порадившись з тобою. Сорок років ти був господарем цього абатства. Та це зрозумів гурт італійців, про це торочив Алінард, але ніхто його не слухав, бо вважали, що він вже геть втратив глузд, правда? Але ти чекав мене, ти не зміг би заблокувати вхід через дзеркало, бо механізм вмурований у стіну. Чому ти мене чекав, звідки у тебе певність, що я прийду?» Вільям питав, але з тону його можна було зрозуміти, що він здогадується, яка буде відповідь, і очікує її як винагороду за власну кмітливість.
«З першого ж дня я зрозумів, що ти все зрозумієш. З твого голосу, з того, як ти змусив мене говорити про те, про що я не бажав говорити. Ти кмітливіший від інших, ти б однаково до цього дійшов. Адже тут досить лиш подумати й відтворити у своєму умі думки іншого. Зрештою, я чув, як ти розпитував інших ченців, і всі твої запитання були слушні. Але ти ніколи не розпитував про бібліотеку, немов уже знав усі її таємниці. Однієї ночі я прийшов до твоєї келії і постукав, але тебе не було. Ти, безперечно, був тут. З кухні зникли два каганці, я чув це від одного челядника. І врешті, коли позавчора на паперті Северин прийшов, щоб поговорити з тобою про якусь книгу, я був певен, що ти вже йдеш по моєму сліду».
«Але тобі вдалося перехопити у мене книгу. Ти пішов до Малахії, який досі нічого не розумів. Цього дурня трусило від ревнощів, його далі невідступно переслідувала думка, буцім Адельм відібрав у нього Беренґарія, за яким він так пропадав. А насправді Беренґарію просто закортіло свіжини. Він не розумів, що до цього має Венанцій, а ти ще більшого туману йому напустив. Ти сказав, що Беренґарій мав любовний зв'язок з Северином, і як винагороду дав йому книгу, взяту з finis Africae. He знаю достеменно, що ти йому сказав. Малахія, шаленіючи від ревнощів, пішов до Северина і вбив його. Але не встиг відшукати книгу, яку ти йому описав, бо надійшов келар. Так було?
«Більш-менш».
«Але ти не хотів, щоб Малахія загинув. Він, мабуть, ніколи не зазирав до книжок у finis Africae, він довіряв тобі, корився твоїм заборонам. Він всього лиш готував увечері зілля, яке мало в разі чого відстрахати цікавих. І зілля це він брав у Северина. Тому того дня Северин й впустив Малахію в лічницю — то були його щоденні відвідини за свіжими травами, які Северин щодня готував за наказом настоятеля. Я вгадав?»
«Вгадав. Я не хотів Малахіїної смерті. Я звелів йому розшукати книгу, будь-яким коштом, і повернути її сюди, не розгортаючи. Я сказав йому, що вона має міць тисячі скорпіонів. Але вперше цей шаленець запрагнув діяти своїм розумом. Я не хотів його смерті, він був вірним виконавцем. Але не треба повторяти мені, що ти знаєш — я знаю, що ти знаєш. Не хочу підживляти твоїх гордощів, ти сам про них чудово подбаєш. Я чув, як вранці у скрипторії ти розпитував Бенція про Coena Cypriani. Ти був дуже близько до істини. Не знаю, як ти розкрив секрет дзеркала, але коли від абата я дізнався, що ти згадав про finis Africae, я не мав сумніву, що невдовзі ти будеш тут. Тому я й чекав на тебе. То чого ж ти хочеш?»
«Я хочу побачити, — сказав Вільям, — останній рукопис з оправленого тому, який містить один арабський рукопис, один сирійський і список або тлумачення «Вечері Кипріяна». Я хочу побачити ту книгу грецькою мовою, переписану, мабуть, арабом або іспанцем, яку ти знайшов, коли, бувши помічником Павла з Ріміні, домігся, щоб тебе послали на батьківщину за найкращими рукописами Апокаліпси, які можна знайти в Леоні й Кастилії. Ця здобич принесла тобі славу і пошану в цій обителі і дала змогу зайняти місце бібліотекаря, яке мало дістатися Алінардові, на десять років старшому від тебе. Я хочу побачити грецький рукопис, написаний на полотняному пергамені, який тоді був великою рідкістю, і його виробляли саме в Силосі, неподалік від Бурґоса, твого рідного міста. Я хочу побачити книгу, яку ти, прочитавши, вивіз звідти, бо не хотів, щоб хтось інший її прочитав, і яку ти сховав тут, вживши всіх заходів обережності, і яку не знищив, бо такий чоловік, як ти, не може знищити книгу, він лиш її охороняє і дбає про те, щоб ніхто її не торкався. Я хочу бачити другу книгу "Поетики" Арістотеля, яку всі вважають загубленою або так і не написаною, і єдиний, мабуть, список якої є у твоїй опіці».
«Яким чудовим бібліотекарем ти міг би бути, Вільяме, — мовив Хорхе, і в голосі його звучав водночас захват і жаль. — Отже, ти справді знаєш все. Ходи сюди, гадаю, з твого боку стола є якийсь ослін. Сідай, ось твоя винагорода».
Вільям сів і поставив на стіл каганець, який взяв був від мене, освітивши знизу обличчя Хорхе. Старий взяв фоліант, який лежав перед ним, і передав йому. Я впізнав палітурку: то була та книга, яку я бачив у лічниці, гадаючи, що це арабський рукопис.
«То ж читай, гортай її, Вільяме, — сказав Хорхе. — Ти виграв».
Вільям глянув на фоліант, але не рушив його. Натомість вийняв зі свого габіту пару рукавиць, але не своїх, не тих, які залишають пучки пальців відкритими, а тих, які мав на руках Северин, коли його знайшли мертвим. Він повільно розгорнув потерту й крихку оправу. Я підійшов і нахилився над його плечем. Своїм напрочуд тонким слухом Хорхе почув шурхіт моїх кроків. І сказав: «Ти теж тут, хлопче? Я й тобі її покажу… потім».
Вільям швидко перегорнув перші сторінки.
«Це арабський рукопис про вислови якогось дурня, якщо вірити каталогові, - сказав він. — Про що там ідеться?»
«Ох, нісенітні байки невірних, які твердять, що дурні часто мовлять дотепні побрехеньки, які пантеличать їхніх жерців і захоплюють халіфів…»
«Другий рукопис — сирійською, але каталог каже, що це переклад єгипетської книжечки з алхімії. Звідки вона тут взялася?»
«Це єгипетський твір третього століття нашої ери. Він перегукується з наступним твором, але не такий небезпечний. Хто б там прислухався до просторікувань якогось африканського алхіміка. Він вважає, буцім світ сотворив Божий сміх… — Він підвів обличчя і проказав, даючи доказ своїй дивовижній пам'яті читача, який вже сорок років сам до себе повторяв те, що він прочитав, коли мав дар зору: — Засміявся Бог — і народилось семеро богів, які стали правувати над світом, вибухнув він сміхом — і постало світло, засміявся вдруге — постала вода, а на сьомий день його сміху з'явилася душа… Нісенітниці. Як і наступний твір, що його написав один з тих незлічимих дурнів, які бралися коментувати Вечерю… Та не вони тебе цікавлять».
