Навчи її робити це - Малігон Анна (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
– І ти… і ви думаєте, їхній підхід вигідний для клієнта? Тобто вигідніший, ніж у нас, так? – він запитально подивився на Лізу, смішно округливши очі.
– А що тут думати? Для клієнта – передусім.
– Не згоден! Це не надто вигідно ані для клієнта, ані для автора. Оплачувані роботи складають 60–70 % від усіх замовлень, що надходять. Під час оформлення договору зовсім не обов’язково, що клієнт дійсно хоче замовити й оплатити роботу. Можливо, він просто прицінюється, – Максим хитро примружив око, – або замовлення оформлене фірмою-конкурентом з метою моніторингу цінової політики.
Ліза помітила, що Максим узяв зі столу скріпку і скрутив її у гордіїв вузол. Це вказувало на несвідоме бажання домінувати.
– То чому ж цей підхід невигідний для клієнта? – спитала Ліза.
Їй уже й не хотілося мучити допитами такого оригінального «кадра», але цікавість перемогла.
– Уявіть, що кожне замовлення відразу після надходження направляється спеціалісту, який витрачає на написання роботи свій час, а клієнт потім відмовляється. Доки автор зайнятий «даремним» замовленням, клієнт, якому дійсно необхідна робота з тієї самої спеціальності, вже не може звернутися до того спеціаліста, отже – відмова. Фірма при таких «розкладах» у невигідному становищі. Праця автора повинна бути оплаченою – фірма терпить збитки.
– Але невикуплені роботи можна продати як готові, – Ліза вперто не хотіла вірити, що цей новачок таки чогось вартий.
– А ціна? Ти ж… ви ж знаєте, наскільки вона буде низькою.
– Досить називати мене на «ви», заради Бога!
– Пробач, якось незвично. Ти просто розкішна жінка!
– Мерсі за комплімент.
– Ну так ось, як же тут відстежити унікальність, коли готову роботу може купити будь-хто і вона ризикує не «пройти» антиплагіат. Система передоплати використовується майже у всіх сферах послуг, бо давно себе виправдала.
– Переконливо, що й казати! Залишається побажати тобі щастя та швидкого кар’єрного зростання.
– Дякую. Хоча… щастя не в кар’єрному зростанні.
– Хм… – Ліза спокусливо звела тонкі оксамитові брови. – Як знаєш! Приємно було з тобою познайомитися і…
– …І нам неодмінно слід побачитись за інших обставин.
– За яких це – інших? – вона вдала, що не здогадується.
Але секрет загадкового ніяковіння Максима було розгадано. Точніше, він виказав сам себе, назвавши Лізу «розкішною». Та він просто хотів її! Очима клав на стіл і нещадно розривав крепдешинову сукенку, жадібно брав її… Оті його губи, ковтання слини, оте маніпулювання скріпкою – скажений вулкан бажань, схований за хистким парканом офісних теревенів. І Ліза вміла це відчувати. Та найсолодше – знущатися, натякаючи, але не підпускаючи той вулкан занадто близько. І якби він зараз штовхнув її на стіл або на підлогу, – байдуже, якби схопив її за волосся, заламав руки і вгамував своє тіло, якби обізвав її сукою – вона б йому пробачила, більше того – була б вдячна. Якби, якби… Аж тут їхню ідилію перервали дівчата, що безцеремонно завалилися до них із чайником. «Ой, а у вас, тут, здається, кулер! Ги-ги-ги!» Ліза шостим чуттям відчула, що це не просто так. Мабуть, вони помітили, як довго Максим не виходить. І вже щось собі надумали. Максим швиденько взяв зі столу папку й попрямував до виходу.
– Ми з вами ще перетнемось… Єлизавето Максимівно! – кинув, похапцем зиркнувши на Лізу і, мабуть, подумки облизавшись. Та й побіг…
Ліза помітила, що давно вже ходить без інгалятора. Та чомусь не здивувалась. Їй хотілось думати, що вона цілком здорова. Одна людина вилікувала її, допомогла забути про хворобу. І вона має бути вдячною. Лише тій, одній. Почалося літо, а разом з ним – робота й будні.
– Дві «Стелли» й фісташки, – зробила замовлення Ліза.
Сонце пекло нестерпно, і пляжні продавці пива казилися, не маючи змоги роздягнутись, тільки розглядали дівчат у купальниках, що спрагло поглинали різні напої.
– Ось, будь ласка, – темноокий м’язистий шатен подав Лізі дві пляшки холодного пива. А фісташки закінчились. Але для вас – ще можу пошукати.
– Якщо не важко, – Ліза помітила намистинки поту на його скронях, і їй стало його трохи жаль.
– Ну ось, одна знайшлась, – радісно мовив шатен, тримаючи зелений пакетик з фісташками і переможно розмахуючи ним у повітрі.
– Дякую безмежно!
– А що мені за це буде? – лукаво запитав.
– А що потрібно? Подвійний тариф?
– Ну… хоча б одну «цьомку»!
– Пардон, але я не цілуюся з незнайомими чоловіками.
– Тоді в чому проблема? Можемо познайомитися!
Товста розпашіла тітонька, що стояла поряд і прискіпливо розглядала товар, почала обурюватись:
– Нє, ну мало того, що асортимент у них ніякий, так ще й обслуговування паскудне! То ви будете любєзнічать чи торгувать? – вона сердито глянула на спітнілого бідолаху.
– Добре, беріть свої фісташки, тільки… номерок лишіть! – скільки благання було в його очах!
Але непробивна мучителька Ліза лише поправила трусики:
– Може, якось іншим разом! Вибачте, мене чекають.
– Звичайно, як я міг подумати, що така краса може ходити тут сама…
Ліза притиснула пляшку «Стелли» до щоки, усміхнулась і, відвернувшись, пішла собі, лишаючи охайненькі слідки на розпеченому піску…
– То що вам, жіночко? Що замовляти будемо? Ех…
Тим часом розніжена Марта лежала на покривалі і з нетерпінням чекала на Лізу, яка мала подарувати їй рятівну прохолоду. Вона увімкнула плеєр, знайшла улюблений APPARAT і поринула у величну й одночасно крихку рок-оперу, захоплена божественними чоловічими голосами. І ноги її, обліплені до колін золотими піщинками, і пружні, злегка засмаглі сіднички з тоненькою блакитною смужечкою бікіні посередині й малесенькою двоголовою змійкою на одній із «півкуль» – чорно-червоне тату, Мартина «перчинка» (так, саме «перчинка», а не «родзинка»), і бронзові плечі, густо змащені кремом, і напівоголені повненькі груди, і мокре волосся, оздоблене блискучими шпильками, – все притягувало ненаситні чоловічі погляди і заздрісні – жіночі. Худенькі галасливі підлітки, життєрадісні гуляки-студенти в пошуках пригод, одружені чоловіки в компанії жінок та дітей, із гарячими позирками «на ліво»… Їхні погляди розбивалися об струнке Мартине тіло, байдужість її заплющених очей, врешті, об музику, якою вона заповнила себе, відсторонившись від нав’язливої уваги самців. Ліза підкралася, як пантера, й притулила холодну пляшку до Мартиної спини. Марта скрикнула.
– Давай, виходь уже з нірвани, поринемо у п’янство і розпусту!
– Тебе тільки за смертю посилати!
– Мартусю, ти не повіриш, там такий «бармен»… Шоколадка!
– Дивись, карієс не підчепи!
– Ти що – ревнуєш? – хитро всміхнулася Ліза.
– Він до тебе клеївся? – Марта нервово почала відкривати пиво брелоком від ключів і зламала ніготь. – Бляха!
– Та що ти психуєш?! Розслабся. Он фісташок не було, а він мені таки підігнав пачку.
– Ага, так я й повірила, що не було. То клеївся чи ні?
– А що я, папір, щоб до мене клеїтись? Перекинулись кількома словами, та й по всьому. Я не розумію, тобі що до того?
– Мені що до того? – роздратовано перепитала Марта. – Доки я тут помираю від спраги та потерпаю від зайвих витріщань, ти стоїш і триндиш невідомо з ким!
– Ну, Марточко, сонце, ну пробач – більше не буду, якщо тебе це так дратує! Він причепився, а я просто відморозилась, ось і все. Мабуть, краще було б тобі взагалі не розказувати! – Ліза намагалася хоч трохи задобрити Марту.
– Ні! Ти не повинна від мене нічого приховувати! У жодному разі! Я не буду ображатися, обіцяю!
Ліза вперше відчула ніяковість і… страх перед Мартою. І провину. А ще – відчуття чогось такого, що й сама не могла пояснити. То був натиск – найогидніше, що доводилось їй відчувати, і разом з тим найбажаніше у своїх варіаціях відчуття. Марта була її рятівницею. Марта була її Богом. Щось у Лізиній свідомості почало боротися, конфліктувати, сплітатися, взаємознищуватись. Так тривало хвилину. А потім…
