Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (книга жизни .txt) 📗
Отодi з'явився вiн. Перед самою перестройкою. Бiлокурий красень з гладко зачесаним волоссям, високий, з купою м'язiв, що грали пiд бiлою накрохмаленою сорочкою, на манжетах котрої горiли зiрками золотi запонки; його шкiра, чиста, як з реклами, що вона жадiбно впинаючись очима, бачила в Гонконзi, потiм вулицями розхристаного Брюсселя, коли тягнула п'яного чоловiка до його «шестисотого», хапаючи поглядами набрiолiнених та накокаїнених, з прямими спинами, гордими поглядами, яким далеко не треба нiкуди ходити, а просто насолоджуватися життям. Так чи не так гадала Анастасiя, вже поховавши у намулi повсякденної рутини, коли ранок пiнився кавою, димiвся синьо легенькою цигаркою i безкiнечними телефонними розмовами. Вона почала повнiти, робилася неохайною, часто забувала навiть почистити зуби, що було основою домашньої гiгiєни. I тут з'явився вiн, тридцятирiчний красень з римським профiлем, осовiлими жовтими очима, що усмiхалися в себе; i мати почтенного сiмейства не витримала. Вона впала в обiйми злої пристрастi. Нiчого так не збуджує людину, як чуже нещастя; iнакше б життя втратило сенс, а тому половина людства припинила б торування цивiлiзацiї. Але навряд чи Борис про це здогадувався, — так звали нового приятеля Митрофана. Борис з'явився якраз за рiк до того, як його шеф попав у немилiсть. Вiн був з тiєї породи радiсних селюкiв, що не вiдає та i не задумується про складностi життя, — воно, оте життя, радiсно лягає прямо в руки навiть тодi, коли свiт скочується у безвихiдь. Вiн мав простодушний характер, веселий i незлобливий, коли не стосувалося справ органiзацiйних та державних. Вiн вiрив у все, що робив; навiть коли комунiстичний режим упав, вiн беззастережно перекинувся до iншого табору, разом зi своїм шефом, тобто Митрофаном, заповзявся налагоджувати тiньовий бiзнес. Тому вiн не довго гадав, що робити з пристрастю Анастасiї, а взяв її за пишнi форми i завалив у лiжко. Вiн був уродженим самцем, породистим, наскiльки можна мати породу в третьому свiтi; тож вiн був таки справжнiсiньким кобелем, але не без своєї думки в головi: тi тяжкi iспити, що раз по разу ставило йому життя, пролiтали повз його увагу, як переляканi сiрi горобцi, — вiн напросто їх не помiчав або не хотiв помiчати. Навiть тодi, коли йому доводилося когось позбавляти життя. Це було втiлення поганського бога, хоча в питаннях релiгiї вiн не знався; в його свiдомостi не вкладалося страждання як домiнанта всього людства. Вiн був далекий, на гарматний пострiл, вiд релiгiї. Вiн щиросердно плював на всiлякi заборони. Напевне, тому, за цю безкомпромiснiсть, за нахабство його i цiнував Митрофан.
Двi її доньки несподiвано зникли з поля iснування, що, звiсно, було неприпустимою помилкою Анастасiї. Нора цинiчно сказала з шиплячим присвистом, що затягне цього бiлокурого лоха в лiжко, — i таки добилася свого, посадивши власну матiр на валерiану, скинувши в чорну рiчку депресiї, але помста вийшла спонтанною, бо дiвка таки влипла, попала пiд магнетичний вплив, що випромiнювало вiчно щасливе єство Бориса. Iлона останньою дiзналася про цей вислiд подiй, бо як вона не змагалася з пристрастю, але вдiяти теж нiчого не могла. Вона нипала мiстом, мастурбувала до отупiння, пропускала уроки, випивала дешевенького портвейну, травлячись у запiтнiлих забiгайлiвках, а мати вигадувала довгi романтичнi листи, якi нiкому i нiколи не вiдправляла, поливаючи їх щедро слiзьми. Все, звiсно, перед дзеркалом. Про Норину пристрасть дiзнався батько, але промовчав, щось мугикнувши пiд носа, а потiм прямо запитав у Бориса: чи той одружиться з його донькою. Борис ствердно кивнув головою, i вони знову поринули у справи, наче нiчого не трапилося. Нора мала всi данi гарної нареченої: закiнчена театралка, вона i в життi намагалася дотримуватися подiбних схем. Вона мала вишукану зовнiшнiсть, елегантнiсть, але iнодi у її бездумних фiолетових, майже неправдоподiбних, як квiти, очах, пролiтала iскорка глупоти, що i робило Нору чарiвною улюбленицею чоловiкiв. Вона була протилежнiстю холоднiй i прагматичнiй Iлонi, i хоча вона не менше тринькала грошей, але робила це з грацiєю дитини, що плескає у долонi, коли бачить роззяву-пiшохода з розваленим черепом. Вона у свої двадцять з лишнiм поводилась, як велика дитина, чого не скажеш про Iлону. Хоча це упереджена думка. Стосунки мiж сестрами доростали часом до немислимої напруги: вони уперто конкурували мiж собою. Iлона ненавидiла сестру холодною ненавистю. До цього ж ще додалася рано розквiтла пристрасть. Ця ж пристрасть пiдстьобувала солодку Нору, а ще бiльше — нелюбов до матерi, хоча останнє вона аж нiяк не усвiдомлювала через недалекiсть свого розуму. Якраз на цей складний перiод припала опала Митрофана. I скоро вiн вже заправляв на кiстковому заводi у примiськiй зонi. Про що пiзнiше не пошкодував, — за ним, як вiрний пес, подався Борис. Там, серед затхлих озер, i почалося її, Iлони, дорослiшання, якщо це можна назвати таким словом, бо вона вiд народження була розумною дiвчинкою, а тому свiт проходив крiзь її бачення, як крiзь решето психоаналiтика. Чоловiчий розум, — так вона сама про себе згодом вирiшить. Вона таки спокусить Бориса, — п'яного i благодушного, розпростертого у гамацi пiд нiчним червневим небом, з бiлим полотнищем Чумацького Шляху над горбом зеленого парку, де болотяний дух вiчно сусiдить, змiшується iз запахами матiоли. Вона прийде в одному зеленому светрi, скине його через голову, рвучко телiпнувши красивими грудьми, i ляже до нього у гамак, а той не довго задумуватиметься, бридячись отiєї вiдвертостi, вiзьме її м'яко, легко, але без жаги: його навiть лякала ця дiвчина. Але на цьому все i закiнчиться, як у короткому iндiйському фiльмi. На цей перiод припадає її любов з Андрiєм Побiденком з робочого кварталу, батько якого, колишнiй iнтелiгент на прiзвисько Принц Дакарський, уславився як арабофоб, а тому мав досить високий авторитет серед усiх водiїв та робiтничого люду, а що її той свiт захоплював i привабливо тягнув, як солому пожежа; вона бродила робiтничими кварталами, приспаними сивухою та кислим пивом, вдихаючи нiздрями той запах затхлостi та вiдчаю, вiд якого спирало горло, а нiздрi її орлиного, але витонченого носика пiднiмалися двома маленькими живими iстотами. Потiм упали лiтаки, i вона сновигала мiж трупами, причмелена, соромлячись радостi дiйства, жаху, паркого, як оцей мiсяць серпень; а потiм з'явився батько. Вiн ударив її по обличчю, i тодi вона розповiла про Андрiя, але так, як цього хотiла, як їй кортiло дiстати бiльше Бориса. Андрiй з переляку почав битися головою об стiну, бо троє в бiлих сорочках загнали його в пiдворiття, i тодi з'явився цей обiдраний Лаврентiй i розiгнав їх упевнено дрючком. Тодi, пiд нiч, вона багато чого для себе означила, — так, одним порухом, вималювавши подальше життєве пересування. На диво, вона чомусь часто уявляла, як Андрiй чує кроки, напевне, пошепки їх перераховує, збивається, але в тишi видно, як ворушаться його губи з прилиплою цигаркою, а очi наче у молодого лошака, їй робилося дуже смiшно, коли пригадувала, як вiн тiкав, вiдмiрюючи велетенськi кроки, а потiм уткнувся в стiну старого млина. I почав битися головою, обдираючи шкiру на обличчi, а батько, Борис та начальник мiлiцiї в бiлих випрасуваних сорочках стояли i реготали. I тут з'явився зовсiм незрозумiлий чоловiк, якого вона потайки страшилася, але теж тяглася до його обiдраних лахiв, ненавидячи щось таке, що її рацiональний мозок аж нiяк не мiг означити. Прийшов Лаврентiй з дрюком i вiдiгнав трьох здорових чоловiкiв. Тодi Борис пообiцяв його прибити. Але все це вона пам'ятала якось в туманi, розплило, останнi роки майже нiколи не згадуючи Андрiя, але вiн виникав попрiч її вiдшлiфованої пам'ятi, їй робилося незручно, некомфортно, але скоро вона почала трохи таки цiкавитися його долею, несподiвано зрозумiвши, що свiтом правлять таки бiльше сили iррацiональнi, нiж рацiональнi, ну принаймнi вони завжди проявляють себе так несподiвано, як пронос на безтуалетному Хрещатику.
Почалася перестройка, яку вона сприйняла надто спокiйно, навiть посмiялася iз заклопотаного батька, що цiлком серйозно готувався до тюрми, а потiм, коли перша хвиля народного обурення минула, у батька навiть з'явилися бiльшi грошi, нiж вiн мав до того, — подалася навчатися до Парижа. Але невдовзi повернулася з виглядом нудьгуючої атеїстки, заскоченої психiчною депресiєю. Принаймнi на пiвроку вона собi вигадала розвагу. Вона пожирала велику кiлькiсть шоколаду разом з транквiлiзаторами, проглядала сiмейнi альбоми, романтично так зависаючи зеленим поглядом за вiкном дачi, де вихiдними днями
