Старі люди - Андрухович Софія (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Їда в посуді більш-менш надійно розкладалася на ліжниках, якими Лука з Мартою накривалися вночі. Ліжники були страшно кусючими, але гріли якимось живим і, навіть, живодайним теплом, від якого ставало так затишно й добре, і засиналося швидко й солодко, і снилися такі на диво приємні, багаті на відчуття сни, що не хотілося прокидатися, бо, здавалося, тільки уві сні, під цими ліжниками, в напівсвідомих обіймах їм обом не загрожує абсолютно нічого, тут їхня безпека, їхня нірка, де жодна реальна чи метафізична сила не здатна дістати їх чи, бодай, доторкнутися.
Саме через ці ліжники, під якими почували себе двома маленькими звірятками, через котячий сирок, через розмальовані зображеннями тварин пляшки і горнятка, Марта з Лукою спершу почали бавитися, а потім потрохи майже повірили в те, що вони не зовсім люди. Виявляючи радість, швидко махали вправо-вліво вказівним пальцем, спрямованим вгору, імітуючи хвіст Тарзана у хвилини особливого збудження. Облизували один одному шию і щоки, як, зрештою, і все інше, і називали це «підлизуванням»: Марта лизькала повільно й легенько, її вузький язик був трошки шершавим, вона відчувала кожен клаптик шкіри, кожну виїмку, опуклість, кожну волосинку; Лука ж, навпаки, лизав швидко і несамовито, як справжній пес, не давав перевести подиху ні Марті, ні собі, доторкався язиком за мить і до ока, вуха, впадини між грудьми, і до п’ятки, лишаючи всюди вологі сліди. Марта вміла робити горлом чудні звуки, що скидалися на котяче муркотіння, вміла ще й гарчати, як розлючене цуценя з гостренькими молочними зубками — Луці не вдавалося повторити ні першого, ні другого, і взагалі, він сумнівався, що на світі знайдеться ще хоч одна людська істота, яка вміє витворяти такі штуки. Тож вони були кошенятами, іноді — тигренятами або левами, часто — псами, а також — бобрами, бурундуками, аксолотлями, свинохвостими макаками, гамадрилами, вовками і лисицями, ведмедиками і ведмедками, слониками, павуками і восьминогами, а окрім того Марта ставала ще й коалою, коли, підстрибнувши, обхоплювала Луку ногами за стан, а руками обіймала його за шию, і могла сидіти так на ньому годинами.
Згорнувшись калачиком під ліжником і Лукою, Марта почала розповідати:
— Одна жінка вигадала подарунок для свого чоловіка на річницю їхнього шлюбу. Вирішила власноруч зробити йому ліжник: довго і вперто відрощувала руно, зістригала його, аж доки не назбирала цілу пивницю виткої шерсті. Тоді з великими труднощами зробила з неї нитки і зіткала ліжник, теплішого, духмянішого і м’якшого за який не було в цілому світі. Під тим ліжником вони зачали всіх своїх дітей, а ті — їхніх внуків, а внуки — правнуків, і так далі.
Лука засміявся:
— І звідкіля ти береш такі історії?
— Вони правдиві! — з жаром вигукнула Марта. — Цю, наприклад, я прочитала в газеті.
Дорога Фйоно, ти ж ні за що на мене не злишся? Та ні, звісно, ні, яка безглузда думка! Ти не можеш злитися на мене, бо розумієш мене, мої почуття, мої дії, розумієш найкраще в світі, розумієш, як ніхто би не зрозумів. І тому ні про що не шкодуєш, як не шкодую я. І тому тішишся за мене, і не вважаєш зрадником чи підлотою. Правда?
Сьогодні я відчув щось жахливе. Здалося, ніби я ревную Марту. І знаєш, до кого? До пса, до Тарзана. Все не так просто, себто складно, вірніше — не сприймай буквально.
На дворі смеркалося, майже жоден ліхтар не світився, я повертався додому, змерзлий і змоклий, знервований цією мерзенною погодою, рідесенькою гострою мжичкою, поривчастим вітром. Навпроти нашого вікна, під деревом, незважаючи на сирість, жевріло невелике багаття. Густий дим із запахом згорілого і прілого листя стелився низько по асфальті, і я ще подумав: «Не вистачає лише мертвяків для повноти картини». По цих словах моєму зору відкрилася нечітка постать побіля дерева, оповита димом, прихована темрявою. Здавалося, я майже її не бачив, але відчував різко, майже болісно. Багаття то розгоралося, то практично загасало: в деякі моменти дим ховав силует, і тоді мені ставало ще моторошніше. Але коли диму поменшало, я роздивився — якщо, лише, то не було грою моєї розбурханої фантазії — поблискування окулярних скелець, і навіть костюм помаранчевого кольору, не виключено, що зі штруксу.
— Там, навпроти нашого вікна, я бачив Адріана, — ледве вимовив я, ступивши на поріг.
— То й що? Він чекає на мене, — спокійно сказала Марта, і повторила дослівно те, що сказала мені колись раніше: — Невже від мене немає чого хотіти?
Я підвів її до вікна, і ми задивилися в чорноту. Раптом Марта здригнулася:
— Там Тарзан!
— Де ти його побачила? — я не міг розібрати ані цяточки. Марта вже летіла сходами додолу, боса і майже роздягнена.
За кілька хвилин вони були вдома: Марта обіймала і обціловувала пошарпаного й брудного Тарзана, який повискував, махав хвостом і облизував її, не тямлячись із радощів.
— Ти ж хвора… — з докором сказав я, згадуючи, як ми «підлизуємося» одне до одного і «махаємо хвостами». Не повіриш, Фйоно, я вперше відчув неприязнь до пса. Мені здавалося, що ці двоє щось від мене приховують, що безсоромно мене обдурюють, мало не насміхаючись з мене відверто.
Ще Лука займався фотографією. Він показав Марті старий куфер з одягом початку століття (двадцятого, звісно), який колись знайшов на горищі. Марта одягалася в спідниці і блузки з пишними комірами та рукавами, в гаптовані й вишиті сукенки, в незмірно великі теплі панталони, в напівпрозору нічну сорочку на 115-ти маленьких ґудзичках зі слонової кості, навіть затягнулася в майже цілий корсет. Просто сиділа за столом або на ліжку, читала, курила крізь мундштук — а Лука лише тішився і фотографував.
Щоб пофотографувати, вони з Мартою ще всередині листопада їздили до Кам’янеця-Подільського, вибравши його із заплющеними очима, просто тицьнувши пальцем у перелік із двадцяти трьох найменувань.
Увечері, 16-го, сіли на потяг «Кобзар» (Трускавець — Київ), який аж вилискував чистими доріжками і вимитими вікнами. У вагоні було нестерпно гаряче. Марта з Лукою мали квитки на верхні полиці. Дві нижні полиці їхнього купе займало літнє подружжя — вочевидь, Мартині ровесники, але наскільки ж вона від них відрізнялася! — яке вже ґрунтовно порозкладалося, порозстелялося і, вмостившись якнайзручніше, грало в карти. На новоявлених сусідів старушки глипали з неприхованою неприязню, тож не залишалося нічого іншого, як ще до відходу потяга видряпатися на свої місця і плавитися там, вдаючи, ніби читають книжки.
У Хмельницькому їх розбудив провідник, повернувши квитки. Вже сам вигляд вокзалу не віщував нічого хорошого: серед глупої ночі туди-сюди шмигали зловісні тіні пияків спраглих міліціонерів гнаних і голодних жебраків ненаситних касирів побитих життям подорожніх сонних калік бездомних дітей привидів залізничників — коми можна порозставляти в довільному порядку. Потяг Київ — Кам’янець-Подільський, яким вони мали дістатися до кінцевої точки призначення, прибував не раніше, як за дві години.
Марта з Лукою знайшли місця в чомусь схожому на зал очікування. Невідомо, хто чого там очікував: може, й справді потягів, може, сну, може, тепла, може, милостині, співчуття, їжі, щастя.
Лука тут же ж заснув, зате Марта, перебуваючи в стані драстичного напруження, слідкувала за всім навколо, намагаючись, все ж, не накликати біди. Постаті пропливали перед нею, як у фільмі: міліціонер підступав до кожного і наказував не спати, бо покрадуть речі; дівчатка років 14-ти, що виглядали на чемних школярок з хороших родин, плавали туди-сюди з нічного вокзального бару до нічної вокзальної кімнати відпочинку покращеного зразка; бурмотів щось бідолаха із синдромом дауна; всі баби й діди міцно стискали в руках порожні пластикові пляшки; кровожерливого вигляду дядьки і пацани грали в електронну рулетку, приходячи й відходячи, щоб з’ясувати стосунки, заробити грошей, вбити когось чи зґвалтувати, купити чіпсів, подзвонити додому, кинути милостиню каліці на колесах.
