Логіка речей - Кожелянко Василь (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
По кількох тижнях Західною Україною повзуть чутки, що в Карпатах з’явилися нові бандерівці. Вони нападають на райвідділи міліції та невеликі військові частини, забирають зброю на стріливо, палять сільради, розстрілюють секретарів парткомів і кагебістів.
Василь Васильович повернувся у родину. Але це вже був зовсім інший чоловік. Він став якимось войовничим, агресивним, різким. Відмовлявся вибивати килимки у дворі, а одного разу навіть розсердився і тріснув чайне блюдце об батарею.
Щоправда, він одразу ж позбирав скалки, але це була вагома заявка на абсолютне лідерство у цій хаті. Дружина зробила вигляд, що злякалася, трохи подумала, чи не зомліти, але, подивившись на брудний лінолеум, передумала. Та й ліньки.
Сказати, що вона дуже втішилася від повернення блудного чоловіка, не скажеш, але завнач виявився таким подлєцом, тому вже хай буде цей. А те, що він став таким грізним, то це можна зрозуміти — молода, до котрої він ходив женитися, таки добре занизила йому самооцінку. Ось тепер і проходить курс реабілітації. Якщо для цього йому потрібен мілітарний антураж, то нехай — вона перетерпить кілька місяців цієї солдатчини. Бо як не крути, а з чоловіком у хаті краще, ніж без.
А завнач — скотиняка!
Тим часом мілітарний психоз Василь-Васильовича прогресував. Він коротко обстригся, почав відтискатися від підлоги, аби наростити біцепси і зменшити живіт, купив собі у прапорщика стару камуфляжну куртку і новенький офіцерський шкіряний пояс, яким підперезував чорні джинси, хотів справити собі ще високі шнуровані черевики на товстій підошві, але, зваживши на літню спеку, відклав цю справу до осені. Вечорами Василь Васильович не дивився телевізор, лежачи на канапі, як у попередньому житті, а годинами стояв перед дзеркалом і вчився віддавати честь різними способами: по-американськи, по-французьки, по-німецьки. А коли стомлювався, то уважно з олівцем і, що головне, не лежачи, а сидячи за столом, читав книжку Дмитра Корчинського «Війна у натовпі».
Згодом стає відомо, що командує цими новими опришками-націоналістами якийсь Василід чи то Руборос, чи то Роборус. Одні подейкують, що це колишній полковник спецназу ГРУ, що був ображений Брежнєвим і пообіцяв страшно відомстити, так, що відколе від Союзу Україну; інші, навпаки, розпатякують, що так, це полковник, але не ГРУ, а ЦРУ — тобто засланий Америкою із диверсійно-розвідувальною місією, бо невдовзі розпочнеться третя світова війна; старше покоління, з тих, які пам’ятають прихід перших і других москалів, запевняє, що це — грандіозна провокація КГБ з метою актуалізувати загрозу українського буржуазного націоналізму і здійснити те, чого не встиг зробити вуйко Сталін — виселити всіх українців до Сибіру; молоді пристосовують старі «бандерівські» анекдоти до нових реалій (стукає кагебіст у двері: «Тут живе Василід?» «Так-так-так!» — відповів кулемет); а деякі, схильні до окультизму, висунули версію, що це, мовляв, дух Степана Бандери (за іншими варіантами — Олекси Довбуша) вселився в обраного Вищими Силами українського хлопця для виконання особливої місії — очищення певної території на Землі (таке щастя випало Україні) від атеїстів, бо це має бути плацдарм для виникнення нової, здається, четвертої, раси людства.
Хоч як намагається влада замовчувати інформацію про Василіда, на те не виходить. Чутки про дії українських партизанів у Карпатах поширюються країною швидше, ніж про чергове подорожчання золота, м’яса і масла. Треба щось робити! Міністр оборони СССР каже членам політбюро, шо дєло можна рєшіть сіламі аднаво дєсантнаво полка, але Брєжнєв дає команду спершу провести агітпроппідготовку і доручає це украінскім товаріщам. І вже наступного дня газети, телевізор, радіо та політінформатори починають роз’яснювати народові Радянської України, що ж коїться у Карпатах. Все дуже просто. З колонії особливого режиму втекла група рецидивістів. Це було б звичайним кримінальним ексцесом, якби злочинці не потрапили під згубний вплив запеклого націоналіста, недобитого бандерівця-різуна, агента розвідок кількох імперіалістичних країн якогось Рубороса. Про нього відомо, що за походженням він на чверть південноафриканський расист, на чверть — єврей-сіоніст, на чверть — німецький неонацист-реваншист і лише на чверть — український буржуазний націоналіст, тобто українець, про що свідчать ворожі радянському народу ім’я та по батькови — Василід Ульріхович. Замолоду він ходив у бандерівській банді, де відзначався патологічним садизмом — вельми полюбляв рубати сокирою представників радянської влади на Західній Україні, особливо росіян, за що й одержав від своїх поплічників прізвисько Руборос (той, що рубає росіян). Справжнє прізвище цього зарізяки, руки якого в крові не по лікті, а по самі рамена, — невідоме. Хоча такі люди прізвищ не гідні. Після розгрому оунівських банд він утік за кордон, де пройшов вишкіл диверсійної роботи. Якийсь час працював на одній з ворожих радіостанцій, а коли імперіалісти побачили, що радянський народ гнівно відкидає їхній радіобруд і вирішили перейти до підривної діяльності безпосередньо на території Союзу РСР, цього зоологічного, якому більше би пасувало ім’я Василіск, антирадянщика Василіда Рубороса закинули на священну радянську землю. З великою торбою грошей, зброєю, радіостанціями та іншим шпигунським спорядженням. Всі спроби Рубороса завербувати собі однодумців наштовхувалися на гідну відсіч радянських людей, шпигун якийсь час переховувався у горах і вже хотів було згортати свою діяльність, як цілком без перспективну, коли з однієї колонії втекла група безнадійно деградованих як особистості злочинців. Агент імперіалізму Руборос за якимось сатанинським збігом обставин ввійшов з ними у контакт, обсипав грішми, дав зброю і заморочив голови націонал-буржуазною пропагандою. Тепер ця зграя кримінальних злочинців, що грабує соціалістичну власність і вбиває радянських людей, діє під націоналістичним жовто-блакитним прапором. Уряд Української РСР має достатньо засобів, аби знешкодити банду, але задля уникнення зайвих жертв, особливо серед мирного населення, пропонує бандитам здатися і віддати себе у руки радянського суду. Найгуманнішого суду у світі, до речі.
Насправді «банда Рубороса» складається з п’яти осіб: він сам, гарна дівчина Леся і троє романтично налаштованих хлопців — Богдан, Любомир і Зеник. Вся їхня партизанська боротьба поки що полягає в тім, що вони з одним автоматом і пістолетом напали на караул віддаленого складу пально-мастильних матеріалів, зв’язали солдатів і лейтенанта, до зубів озброїлися, а потім зробили експропріяцію кількох сільських продмагів, аби було що їсти, проте ще нікого не вбили і не зарізали. А позаяк вони ходять горами, лісами і селами з великим жовто-синім прапором, то й цілком можуть розраховувати на швидке складання і поширення про себе мітів, легенд і анекдотів, а також версій агітпропу.
Настає осінь, і романтика розвіюється. Бійці Богдан, Любомир і Зеник уже награлися і хочуть додому, Леся — теж, але вона закохана у Василіда і розлучитися з ним не може. Василід теж закоханий у Лесю (середня на зріст спортсменка, але не м’язиста й не худа, а досить-таки по-жіночому зваблива, пропорційно складена, ставна, над великими виразними зеленуватими очима стихійної поетки радикальний розліт чорного шовку брів і вольовий контур губ, а треба ще додати про важкі кучері темного волосся, що спадає на плечі), але знає, що йому повертатися до «мирної праці» не можна, це рівнозначно смерті. Його, очевидно, навіть судити не будуть, просто пристрелять прі папиткє к бєгству. А що ще робити з дезертиром, націоналістом, убивцею (за їхньою версією), бандитом, садистом і зрадником Батьківщини?!
Осінь прогресує, і бійці повстанської армії Василіда починають панікувати. Живуть вони в наметах, теплого схрону не збудували, будь-коли їх можуть оточити радянські війська, а в них хоча й достатньо зброї та стрілива, проте лише п’ять штиків, тобто весь особовий склад армії налічує п’ятеро бійців купно з командиром і панною Лесею.
Руборос розуміє, що насувається фіяско, тому пробує вдатися до свого перевіреного методу: перевести все це в кишеньковий театрик і відрежисерувати дію у більш сприятливий бік. Поки він мобілізовує свої креативні ресурси для зміни реальності, чоловіча частина його армії кидає зброю і збирається додому, панна Леся — у неї, яко в кожної закоханої людини, викривлене сприйняття дійсности — стоїть і не знає, що робити, а в самого Рубороса з’являється підленька рівнобіжна думка — втікати за кордон, нелегально перетнути Чехословаччину і пробратися, якщо треба, то й з боями, у ФРН. І тут запрацьовує маленький театрик.
