Ім'я рози - Эко Умберто (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тим часом кілька іскор полетіло в бік стіни, і вже томи з іншої шафи стали скручуватися під натиском вогню. В кімнаті палала вже не одна пожежа, а дві.

Вільям зрозумів, що ми не зможемо погасити їх голіруч, і вирішив рятувати книги книгами. Він схопив фоліант, який здався йому твердішим, краще оправленим, ніж інші, і спробував використати його як зброю, щоб задушити ворожу стихію. Але, шмагаючи зміцненою металевими скобами палітуркою по вогнищі палаючих книжок, він всього лиш здіймав нові іскри. Він спробував було затоптати їх, та домігся лиш протилежного ефекту, бо у повітря здійнялися клапті вже майже спопелілого пергамену, які ширяли, немов кажани, а повітря, сприяючи братній невагомій стихії, відносило їх далі, і вони запалювали земну матерію все інших та інших аркушів.

На нещастя, то була одна з найбезладніших зал лабіринту. З полиць звисали згорнуті сувоями рукописи, з оправ інших, вже розлізлих книжок, наче з роззявлених ротів, виставали язики висохлого роками пергамену, а на столі вже кілька днів, мабуть, лежала велика маса книг, що їх Малахія так і не поклав на місце. Ще більший гармидер спричинив тут Хорхе, тому кімната була завалена пергаменами, які тільки того й чекали, щоб перетворитись на іншу стихію.

В короткому часі все навколо палахкотіло, мов неопалима купина. Шафи теж долучилися до цього жертвоприношення і починали тріщати. Я збагнув, що цілий цей лабіринт був не що інше, як велетенське жертовне кострище, яке, давно готове, тільки й чекало на першу іскру…

«Води, треба води! — сказав Вільям, а тоді додав: — Та звідки взяти води в цьому пеклі?»

«З кухні, з кухні внизу!» — вигукнув я.

Вільям розгублено глянув на мене, обличчя його від цього шаленого сяйва розчервонілося. «Так, але поки ми зійдемо вниз і повернемось… До дідька! — вигукнув він тоді, - в кожному разі цій кімнаті кінець і сусідній, мабуть, теж. Ходімо вниз, я пошукаю води, а ти бий на сполох, тут треба багато людей!»

Ми знайшли шлях до сходів, адже пожежа освітлювала й наступні кімнати, хоч і дедалі слабше, тож останні дві кімнати ми пройшли майже навпомацки. Внизу нічне світло блідо освітлювало скрипторій, а звідти ми зійшли у трапезну. Вільям побіг до кухні, а я — до дверей трапезної, метушливо намагаючись відімкнути їх зсередини, що мені вдалося після немалих зусиль, бо хвилювання робило мене незграбним і неповоротким. Я вийшов на дворище, побіг до опочивалень, відтак зрозумів, що не зможу розбудити ченців по одному. Тут мені свінула краща думка, і я пішов до церкви, шукаючи, як потрапити на дзвіницю. Діставшись туди, я схопився за всі линви і став бити на сполох. Я шарпав з усіх сил, а линва найбільшого дзвону, ідучи вгору, тягнула й мене за собою. В бібліотеці я попік собі руки зверху, але долоні були неушкоджені, то я поранив їх, тягнучи за линви, вони почали кривавити і мені довелося відпустити дзвони.

Але я вже й так зчинив досить галасу, тому кинувся вниз і якраз побачив, як перші монахи виходять з опочивалень, а здалеку чулися голоси челядників, які починали показуватися зі своїх хатин. Я не міг пояснити до ладу, що сталося, бо не знаходив слів. Перші слова, які спливали мені на язик, були моєю рідною мовою. Скривавленою рукою я показав на вікна південного крила Вежі, з яких крізь алебастрові шибки видніло незвичайне світіння. З сили цього світіння я зрозумів, що поки я сходив униз і бив на сполох, вогонь поширився й на інші кімнати. Усі вікна Африки й цілий фасад між нею і східною баштою тепер виблискував нерівними спалахами. «Води, несіть води!» — кричав я. Спершу ніхто нічого не зрозумів. Ченці настільки звикли вважати бібліотеку священним, недоступним місцем, що не могли усвідомити, що їй може загрожувати звичайна пожежа, немов якійсь селянській хижі. Перші з тих, хто підняв погляд до вікон, перехрестилися, перелякано бурмочучи, і я зрозумів, що вони думають, що то якісь нові з'яви. Я схопив їх за габіти, благав прислухатись, аж поки хтось не переклав мої голосіння зрозумілою їм мовою.

То був Никола з Морімондо, який сказав: «Бібліотека горить!»

«Нарешті», — пробурмотів я, падаючи без сил на землю.

Никола проявив велику енергійність, роздав накази челядникам, підказував ченцям, які стояли навколо нього, що вони мають робити, послав когось відчинити інші двері Вежі, ще когось послав по відра та інше можливе начиння, скеровував людей до джерел і запасів води в монастирі. Чередникам наказав, щоб вони мулами і ослами підвозили воду в глиняних глеках… Якби ці розпорядження давала людина, наділена владою, їй миттю б підкорилися. Та челядники звикли діставати накази від Ремиґія, переписувачі — від Малахії, і всі разом — від абата. Та, на жаль, жодного з них трьох не було. Ченці шукали очима абата, сподіваючись від нього вказівок і підбадьорення, але не знаходили, і лише я знав, що він помер, або ще вмирає в цю хвилину, наглухо замурований в тісному коридорі, який саме перетворювався на палючу піч, на Фаларісового бика [310].

Никола підштовхував челядників в один бік, а якийсь інший монах з такими ж добрими намірами підштовхував в другий. Дехто з братії вже, очевидно, запанікував, а інші все ще не прочухались зі сну. До мене повернувся дар мови, і я намагався щось пояснити, але варто пам'ятати, що я був майже нагий, адже габіт свій я кинув у полум'я, і вигляд скривавленого, з почорнілим від кіптяви обличчям хлопця, непристойно безволосого на тілі й одурілого від холоду, ясна річ, не вселяв довіри.

Врешті Николі вдалося затягти кількох ченців та челядників до кухні, яку тим часом хтось відчинив. Ще хтось мав досить глузду, щоб принести смолоскипи. В кухні ми побачили великий гармидер, і я зрозумів, що то Вільям перевернув тут усе, шукаючи воду і посуд, у якому її можна носити.

Тим часом я побачив і самого Вільяма — від вигулькнув з-за дверей трапезної, лице його було все в опіках, з габіту йшов дим, в руці він тримав великий горщик, і мене охопили жалощі до нього, адже в цю мить він уособлював безсилля. Я зрозумів, що навіть якщо йому вдалося винести горщик з водою по сходах уверх, не перекинувши його, навіть якщо він зробив це не один раз, це мало що дало. Я згадав історію про святого Августина, який побачив хлопчика, що намагався ложкою перенести воду з моря: той хлопчик був ангел — він хотів висміяти святого, який вважав, що зможе проникнути у таїни Божої природи. І, як той ангел, заговорив до мене й Вільям, змучено спершись об одвірок: «Це неможливо, нам ніколи не впоратись, навіть разом з усіма ченцями абатства. Бібліотеці кінець». На відміну від ангела, Вільям плакав.

Я притисся до нього, а він зірвав зі стола скатертину і спробував якось прикрити мене. Опустивши руки, ми стояли і спостерігали за тим, що діялося навколо нас.

Люди снували у безладній метушні: одні з порожніми руками піднімалися по гвинтових сходах і зіштовхувалися з іншими, які теж були піднялися з порожніми руками, з дурної цікавості, а тепер спускались у пошуках посуду. Інші, кмітливіші, відразу бралися шукати горщики і шаплики, а тоді побачили, що в кухні нема достатньо води. Раптом у приміщення ввірвалося кілька мулів, везучи глеки з водою, їх привели чередники, які звантажили глеки, збираючись нести воду нагору. Та вони не знали, як піднятися у скрипторій, і згаяли трохи часу, поки хтось з переписувачів їм пояснив, а піднімаючись, вони стикалися з тими, хто вже спускався, нажаханий. Кілька глечиків тріснуло, і вода розлилася на землю, але інші таки передали нагору, з рук в руки по гвинтових сходах. Я пішов з одним із гуртів і опинився в скрипторії: з входу до бібліотеки бухав густий дим, останні з тих, хто пробував пробратися нагору в східну башту, вже верталися, кашляючи, з червоними очима, і заявляли, що більше не змога проникнути у це пекло. Тоді я побачив Бенція. Змінившись на виду, він піднімався з нижнього поверху, несучи величезне цебро. Почувши, що кажуть ті, хто вибрався з бібліотеки, він став картати їх: «Пекло поглине вас усіх, легкодухи! — Він обернувся, немов шукаючи допомоги, і побачив мене: — Адсо, — вигукнув він, — бібліотека… бібліотека…» Відповіді він не чекав. Побіг до початку сходів і сміливо пірнув у дим. То було востаннє, що я його бачив.