Балада для Кривої Варги - Соколян Марина (смотреть онлайн бесплатно книга .TXT) 📗
— Шановні ясенівці! Я маю для вас ще одну пісню. Нею я хочу віддячити нашому почесному гостю зі Старої Вежі, котрий пригостив нас таким чудовим вином!
Галас вмить вщух. Всі озирнулася на пана Смерча — сторожко, трохи налякано. Ця співачка сама не знає, що робить. Ану як пісня йому не сподобається? Лада шкірою відчувала їхні сумніви — нині всі її почуття були гострі мов лезо… А ще вона відчувала, що страхи ясенівців її зовсім не обходять. Вона хоче заспівати для пана Смерча, і вона зробить це. Якраз на пам’ять їй прийшла доречна пісня, котру вона чула… може навіть і тут, але давно, ще в дитинстві…
Це був, певне, один з найкращих її виступів. Її голос лунав сьогодні як ніколи дзвінко, його підхоплювали гірські схили, розносячи в вечірньому повітрі, мов вітер — дим вогнища… гості слухали, затамувавши подих. Навіть на обличчі пана Смерча повільно проступив вираз помірного зацікавлення. Коли Лада доспівала, оплесків не було — всі чекали на реакцію пана Смерча… Адже ясенівці інтуїтивно відчували, що тема пісні десь, якось, близька йому.
І от, він підвівся. Його кроки чітко карбувалися у всезагальній мовчанці, яку порушувало лише тихе потріскування вогню. Ось він піднявся на поміст. Пронизливо подивився на Ладу, взяв її руку і… поцілував. "Прекрасне виконання", — мовив він лунким баритоном, м’якому тембру якого позаздрив би будь-який оперний співак.
І тоді нарешті аудиторія вибухнула оплесками.
Решта свята минула для Лади у якомусь кольоровому мороці. Здається, вона танцювала… З Богаром, з іншими, ще щось співала, пила вино, знов танцювала… Потім, неочікувано, як це завжди трапляється в горах, почав накрапати дощ. Всі — хто ще міг — кинулись шукати притулку під дахом або хоч би під деревами.
Коли світ для Лади знов розвиднівся, вона усвідомила, що стоїть за шинком, притулившись до стіни і… і цілується з Богаром. Оце ще… Вона цього не планувала! Але, здається, було вже пізно змінювати плани… Гарячий смерч всередині неї поволі розжимав кільця, готуючись вибухнути сонячними феєрверками… Лада відчувала, що в неї немає жодного бажання щось міняти.
— Ти, знаєш, Соломоне, що таке трансцендентне зло? — поволі промовив пан Боро.
Пан Крокус нерозуміюче вп’явся очима в товариша. Яке ще вдідька зло?
— Так-так, саме трансцендентне, одвічне і прозоре, настільки прозоре, що ми не бачимо його навіть коли стикаємося віч-на-віч… — пан Боро зосереджено зазирнув в келих, де танули, розчиняючись, прозорі шматочки криги.
— Я щось не розумію, Стефе. Ти щойно обіцяв розказати про практичне застосування твоєї теорії…
— Ти не розумієш… — кивнув пан Боро, — От у цьому і сіль. Є такі речі, як ми не здатні зрозуміти, і саме це робить їх такими привабливими… Я якраз збирався розказати тобі про це. Якось я і один мій колега з Йоркського університету досліджували співвідношення свободи і злочинності в одній з в’язниць Північного округу. Там відбувала ув’язнення одна молода жінка, звинувачена у вбивстві. Вона, здається, отруїла свого нареченого, і навіть не заперечувала цього на суді. Він зраджував їй, і вона покарала його на свій манер… Лише, коли вона говорила про це на слуханні справи, півзали ридали ридма. І що ж? Її виправдали, хоч свідчень проти неї набралося б на кільканадцять вбивць. А потім, найсмішніше, вона вийшла з в’язниці, і, не минуло і тижня, як вона отруїла ще й свою суперницю.
— І що? — затамувавши подих, перепитав пан Соломон.
— А нічого. Її затримали, але, хоч вона і зізналась у всьому, її не стратили, а призначили лише кілька років ув’язнення. Кажуть, суддя був небайдужим до неї, а один з присяжних усі роки ув’язнення писав їй листи…
Пан Крокус завмер, тяжко дихаючи. Він був тим присяжним. Вона , нині його дружина, була тоді на лаві підсудних… Втім, він був певен, що вона безвинна… хоч і не до кінця. Але відтоді він любив її — несамовито, безтямно…
— Ти, ти давно знав про це? — судомно видихнув пан Крокус.
— Про що, Соломоне? Як я казав, я дізнався про це кілька років тому з архівів в’язниці Північного округу. Мій колега опублікував статтю по тих матеріалах, і вона стала поворотною в його науковій кар’єрі…
Північного округу? Пан Крокус лише зараз усвідомив, що йшлося про інше місце. Його дружина відбувала покарання у в’язниці Кілкхан, що на заході країни. Отож, Боро говорив про іншу жінку! Він тяжко зітхнув, спрагло прикладаючись до келиха.
— То що ти казав про оте твоє трансцендентне зло?
— А! Я говорив про принадність зла, в руслі моєї теорії. Більше-ніж-життя… І знаєш, чому? Зло — це єдине, що надає життю сенс.
— Як це? — пан Крокус знайшов в собі сили здивуватися, — Ти хочеш сказати, нам було би нудно без бандитів, ворюг та убивць?
— Та ні! Є зло, яке йде від слабкості — нице зло, підступне і потворне. А є трансцендентне зло, архетипічне, старе як світ… таке, що йде від сили. Сили природи, якщо хочеш, незборної сили хаосу — втілення стихії та катастроф. Таке зло — поза межами людських законів. І люди визнають це, іноді навіть виправдовуючи його, як у випадку з тією жінкою… А щодо сенсу, який зло надає життю, тут я мушу тобі нагадати теорію спектаклю. Оскільки будь-який сюжет будується на конфлікті, на боротьбі, ми мусимо мати з ким боротися… Крім того, рівень могутності ворога визначає рівень самої боротьби. Немає лиходіїв, немає і героїв, Соломоне. Знищивши Зло, наша плебейська мораль знищить і нас самих…
