Ворошиловград - Жадан Сергій (книги онлайн полностью .TXT) 📗
Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?
— Обов'язково.
— Обіцяєте?
— Клянусь, — відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.
— Ну і домовились, — задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. — Коля! — крикнув він.
Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона.
Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований.
Побачивши мене, здивовано перезирнулись.
— Ну, що ж, — прощаючись, сказав Ніколаіч. — Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.
— Послухайте, — ніби щось згадавши, спитав я його. — А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?
— А хіба у вас є вибір? — здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: — Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.
Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.
— Що таке, Германе? — на всяк випадок перепитав Травмований.
— Вони тебе били? — додав Коча.
— Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили.
Підвезли мене.
— Нові друзі? — похмуро запитав Травмований.
— Ага, — сказав я, — друзі. Хочуть купити цю заправку.
— Ми знаємо, Германе, — сказав на це Травмований.
— Знаєте? — перепитав я його. — Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?
— Ти не питав, — ображено пояснив Травмований.
— Про що я мав вас питати?
— Ні про що, — незадоволено відповів Травмований.
— Я так і подумав.
— Ну і що ти подумав? — запитав Травмований після паузи.
— Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт — нормальна ціна.
— Нормальна ціна, кажеш? — Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. — Нормальна ціна?
— По-моєму, нормальна.
— Угу, — Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. — Нормальна. Дивись, Германе, — сказав зрештою. — Напореш косяків, потім не розгребеш.
Найпростіше — це продати все на хуй, правильно?
— Може, й так, — погодився я.
— Може, й так, може, й так, — повторив Травмований, розвернувся й пішов у гараж.
Я впав на крісло коло Кочі. Той ховав очі за скельцями і дивився кудись угору, на важкі хмари, що раптом насунулись і тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, ніби перевантажені баржі, що пропливали над мілиною.
— Тримай, — я віддав Кочі вітаміни. Той оглянув пляшечку, подивися на неї проти сонця.
— Що це? — спитав недовірливо.
— Вітаміни.
— Від безсоння?
— Від безсоння.
— А чиї вони?
— Голландські, — сказав я. — Бачиш ці ієрогліфи?
Це голландські. Вони туди грибів додають. Білих. Так що спати будеш як убитий.
— Дякую, Гєр, — сказав Коча. — Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку — і хуй із нею.
Не кінець світу.
— Думаєш?
— Я тобі кажу.
З відкритих воріт гаража вилетів шкіряний м'яч, важко ударився об нагрітий асфальт і покотився майданчиком.
За ним із чорної гаражної пройми вийшов Травмований.
На нас навіть не дивився. Підійшов до м'яча, легко, як на свою вагу, підчепив його лакованим носаком, підкинув у повітря, так само легко піймав лівою, знову підкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вміло прибирав живіт, аби не заважати польоту, іноді піддівав м'яч плечем, іноді головою.
Ми з Кочею завмерли і мовчки спостерігали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсім не втратив форми, він навіть не спітнів, так — злегка запалені очі, дещо різке дихання. І цей живіт, яким він крутив навсібіч, аби не заважав.
Від траси під'їхали три фури. Водії вискочили, привітались із Кочею і теж стали спостерігати за Травмованим.
— Шура! — зрештою не витримав один із них. — Дай пас!
Травмований кинув поглядом у його бік і раптом легко відпасував. Водій наступив на м'яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усієї сили назад Травмованому.
Шура прийняв і, обробивши, затиснув м'яч між ногами.
Водії не витримали і з лементом кинулись на Травмованого.
Почалось місиво. Травмований викручувався з водійських обіймів, не втрачаючи м'яча, возив суперників навколо себе, примушував їх падати і робити один одному підніжки.
Водії нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нічого зробити не могли, страшно злостились і давали один одному запотиличники. Все ж поступово Травмований став задихатись і відступати в глиб асфальтового майданчика, отримав пару разів по ногах і тепер дещо накульгував. Водії відчули кров і кидались на нього ще азартніше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе під животом одного з водіїв, той увігнався головою в іншого, і вони посипались на асфальт. Третій кинувся їх підіймати. Шура перевів подих і подивився в наш бік.
— Германе, — крикнув. — Давай заходь! А то три на одного виходить!
Я відразу ж кинувся вперед. Травмований відпасував на мене, я підхопив м'яч і погнав майданчиком. Водії побігли за мною. Зробивши пару кіл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились і, вперши руки в коліна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покійники, і нагадуючи здалеку трамвайні компостери.
Я зупинився і запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бік водіїв, мовляв, дай і їм трішки пограти.
Я буцнув у бік найдовшого з них, того, що стояв ближче.
Він радісно кинувся до м'яча, розвернувся і з усієї сили зафігачив по шкіряній кулі. М'яч запулив у небо, розсікаючи повітря і задіваючи хмари, й зник у густій траві, що росла за майданчиком. Між водіями прокотилося розчарування.
Але, порадившись між собою, вони побрели в зарості. Ми з Травмованим пішли за ними. Навіть Коча підвівся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил і тепло, ніби африканські мисливці, що виганяють із трави левів. М'яч лежав десь у гущавині, чути було його сторожке гарчання і ледь вловиме биття його шкіряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледіти його, час від часу перегукувались і дивилися в небо, де сунули все нові й нові хмари.
Мені це враз щось нагадало — ці чоловіки, котрі сторожко бредуть до пояса в траві, розгортаючи руками високі стебла, пильно вдивляючись у сплетіння пагонів, прислухаючись до голосів, які лунають із хащів, виганяють із трави наляканих птахів, повільно перетинаючи безкінечне поле.
Колись я це бачив. Напружені спини, постаті, що завмирають у сутінках, білі сорочки, що світять із темряви.
Коли це було? 90-й, здається. Так, 90-й. Літо. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останніх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Україна» коло парку, напроти пожежної станції. Якесь, уже вечірнє, святкування перемоги, рекетири і наші гравці, якісь жінки в святкових сукнях, чоловіки в білих сорочках і спортивних костюмах, офіціанти, кооператори, ми, молоді, сидимо за одним столом із бандитами, гарячі хвилі алкоголю прокочуються крізь голову, так мовби ти забігаєш в нічне море, тебе накриває чорною солодко-гіркою хвилею, і вже на берег ти вибігаєш дорослішим. Ящики з горілкою, безкінечний стіл, за яким уміщаються всі, кого ти знаєш, голосна паршива музика, за вікнами сині вологі сутінки, мокрі від дощу дерева, голоси, що зливаються і нагадують про дощ, якісь розмови між чоловіками й жінками, відчуття якогось провалля, яке починається десь поруч, звідки дмуть гарячі нестерпні протяги, що забивають дух і розширюють зіниці, підшкірне відчуття тих невидимих жил, якими перетікає кров цього світу, і раптом, посеред усього цього золотого мерехтіння, вибухає скло, і повітря розсипається мільйоном кришталевих скалок — хтось із ворошиловградських вислідив наше святкування і запустив цеглиною в ресторанне скло, яке відразу ж розсипалось, і синя ніч ввіпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткій мовчанці, загальний рух, злість у голосах, відвага, що пробивалась у кожному, гамірне вистрибування на вулицю через двері й розбите скло, гуркіт черевиків на мокрому асфальті, білі сорочки, котрі стрибають у бузкову ніч і світяться звідти, жіночі постаті коло вікна, які напружено вдивляються в темінь.
