Перунові стріли - Логвин Юрий (книги онлайн без регистрации полностью .TXT) 📗
- Та, може, я через цих раків і сиджу тут! Не можна нам їсти раків по закону нашому. Як приїхав я до Києва, пішов до одного вашого купця у справі. А в нього гулянка. Стоять корзини варених раків. І пиво із глечиків гості п’ють. І мені просто в рота тих раків сунуть. З переляку, що осквернюсь, відштовхнув тих раків. Вони на землю попадали. Я оговтався і все пояснив, чому так сталося. Але він запам’ятав той випадок. І коли трапилась біда, то зібралась купецька рада. Були купці такі, що казали: «Нехай Ганука і далі торгує, а виторг віддає нам. Він хороший купець і потроху сплатить борг свого брата. Нікуди він не втіче!» Але той раколюб на той час став купецьким старшиною. Він приговорив мене засадити у поруб. І його злості всі підкорились». Рибка йому каже: «Не хотів я такого тямучого чоловіка засмутити! Ти мені краще скажи - а чим тебе потішити?» Ганука просить: «Якби щучку чи сазана із цибулею, петрушкою і морквою!… Я коли їздив до Багдаду, так там мене такими смаженими сазанами пригощали!… Слухай, язичнику, насолода неймовірна». Рибка йому й каже: «Молодої моркви у нашому краї ще немає. Не дозріла. А цибуля ще стара є. То принесу я тобі смажену щуку». Приносить йому Рибка смажених щупаків на глиняній сковороді. І цибулі повно, як той Ганука загадав. І листям петрушки перекладена. Просовую Рибка сковороду у віконце. А Ганука питає його: «Ти її руками не торкався?» Рибка йому: «Ти що здурів? Як же міг її вловити, почистити, попатрати, розрізати і покласти на сковороду і не торкатись? Га?» «Ні. Я не про те. Я про те, чи ти її смажену не торкався?» «Не торкався її. Лише ножем перегортав. Які ж у вас звичаї жорстокі! Того не їж, того не торкайся!» А Ганука йому й відповідає: «Чи жорстокі, чи не жорстокі наші звичаї. Але ми їх тримаємось неухильно! Бо вони наші звичаї!» Хоч Рибку дивували звичаї купця Гануки, та він до нього частенько приходив. Бо так гарно про далекі краї ніхто не розповідав. А Ганука розпитував у Рибки, що там у місті і на Горі діється і на Почайні. А там ось що діялось. Хто зробив свій урок, той відбув додому. Воїни гуртувались у загони і в залоги човнів, вже готових. По розмовах теслярів і човнярів виходило - за тиждень чи два буде рушення війська. Отоді й сталася пригода. Змовились вони із Птахою піти по глухарів до забороненого лісу. Птаха прийшов на зустріч і каже: «Погана новина… Але не можу сказати… Пішли краще - сам побачиш. Тільки присягнись: щоб не побачив, себе не викажеш. Поклянись на своїх стрілах!» Рибка поклявся, і вони пішли до Ручая. На лівому березі Ручая був заїзд. Там ішло гульбище серед біла дня, тнула музика. Вони тихо-тихо підійшли і зазирнули в заїзд. І бачать - сидить Зоряна на колінах у варяга-здоровила. Вона йому бороду куйовдить, а на її руці сяє золочена обручка. Рибка мимоволі до налуччя. Птаха вхопив за руку: «Не руш! І тобі, і мені смерть!» Рибка йому шепоче: «Ти можеш тікати, я не хочу, щоб ти через мене загинув!» Птаха вчепився кліщем: «Ні. Бачиш у кутку білявий велет-чудин? Він мене викаже, і мене стратять. Але страшно ще й помордують!» «За що?» - шепоче Рибка. Птаха йому: «Пішли. Бо у два слова не розповім!» Опустив Рибка налуччя і пішов швидко відтіля разом із Птахою. Зайшли вони в берег на Глибочиці, і Птаха розповів таку історію. Той Птаха був хитрий і бувалий челядин-раб Правителя Олега. Справа була ось яка. Минулого року якраз після обжинок пішов униз Дніпром Птаха ловити соколя. І побачив першим із киян, що повертаються лодії-кораблі не до часу із Царгороду. Ніколи такого не бувало. Птаха поспішив до міста сповістити про це. Та не до свого господаря Олега. А до християн, бо сподівався - вони йому заплатять. Так і було - дали йому срібло. Після того він вже не біг, а пішов на Гору до Олегового палацу і ще й соколя поніс йому. Та воротарі - кривич і отой велетень-чудин не пустили його. Бо в Олега була варязьке гульбище, і нікого з неварягів туди не пускали. Тоді Птаха пішов віддати соколя князю Ігорю. По дорозі зустрів купця-жидовина Шлома Гилявого. І йому розповів про повернення купців із Царгороду. І Шломо дав Птасі за це срібняка. Прийшов Птаха до князя Ігора на Щекавицю. А князь подався на лови до Пущі-Водиці. Тоді Птаха віддав сокола княгині і розповів про лодії на Дніпрі. За цю обвістку княгиня напоїла його сарацинським вином і пригостила ягодами-смоквами. Отож вийшло так, що його володар Олег про новину дізнався останнім. А новина була дуже погана. Лодії купецькі повернулись до часу з Царгороду, тому що київських купців греки пограбували і помордували. Цю новину Олег тільки тоді узнав, коли кияни скликали віче і усім вічем поперли на Гору до його палацу. Почало віче вимагати від Олега, щоб він мечем захистив київських людей від підступних греків. Та вимога віча була з руки Олегові. Бо виходило тепер, що не він сам готує похід. А для цього накладає данину лісом, полотном, угнищами і збіжжям. Однак його ятрило ось що: як таке могло статися, що про повернення лодій він довідався останнім?! І наказав Олег своєму охоронцеві і городнику-управителю Града дізнатись - хто перший побачив човни і сповістив киян на Подолі та Ігореву княгиню? Всю осінь вони, ті двоє Олегових вовкодавів випитували, нишпорили, вишукували, хто той чоловік? Навіть одного свого челядника на смерть закатували. Поки дійшли до Птахи. Його і так питали і таки добре мордували, і все їм одне говорив. Що він приніс звістку і соколя вранці на Гору. Але його до Палацу не пустили двоє вартових: Кривич і Чудин. Вони його прогнали геть, і він тоді пішов до княгині. Віддав їй соколя і розповів про купецькі лодії. Перевірити його слова ніхто не міг, і йому повірили. Адже і Кривича, і Чудина надіслав Олег у їхні племена набирати вправних бійців для походу. Ну і дав їм обом по добрій калиті срібла для новобранців. Та за якийсь час надійшла звістка, що їх обох десь вище Смоленська сонних порубали. А срібло і зброю забрали. Та ось сьогодні прибув човен із бійцями чудинами. Коли вони виходили на берег, Птаха не бачив воротаря Чудина. І страшенно радів! Аж ось, виявляється - він живий! І тепер треба тікати. Бо Чудин завжди добре служив Олегу. Він скаже Олегу, що такого не було. І тоді точно чи сам Чудин його порішить, чи люди стражника Олегового. Від них пощади не буде!…
Рибка тоді питає: «Втічеш до своїх на Сіверщину?» «Ні. Де моя батьківщина, там Олегові управителі. Там мене швидко знайдуть». «То куди втічеш? До дулібів? До тіверців? Чи до білих хорватів?» «Що я там робитиму? Я при княжім дворі виріс. Знаю тільки соколині лови. А там їхні князі бідніше за київських бояр. Що - мені до рала ставати? Хоч я і челядин, а люблю легке життя!» «Невже ти налагодився до хазарів? - здивувався Рибка. - То це ж зрада!» «Ні друже, шалений мій стрілець, я хозарам скажу, що в похід Олег виступить після Купала. А ваші лодії в той час вже минуть Пороги. Я чув розмови човнярів-провідників. Вони тільки повернулись із Витічевського броду. Вода буде така як треба через кілька днів». Того дня вони дійшли до заповідного гаю. Там Рибка двох тетерюків оголомшив. А відніс їх Шломі Гилявому сам Птаха. З Рибкою вони домовились зустрітись наступного дня під вечір посеред Почайни. Там найбільше старих човнів гниє на березі. І там багато всякого люду товчеться. Рибка туди з’явився. А Птахи ніде немає. Та й немає. Почало сонце за гори сідати. Почав туман з Оболоні напливати. Тоді пішов Рибка геть. Коли чує з-під човна-розвалюхи голос Птахи: «Іди сюди». Присів Рибка і лає Птаху: «Чого ти сховався, дурню?» «Ой, друже Рибко! Ще більша біда - Кривич теж живий. Певно його допитали, бо він мене на Шекавиці в Ігоря шукав. Добре, що я зранку пішов з двору. Ось тепер гибію під човном. Дай щось пожувати, бо кишки крутить!» Дав йому Рибка кусень хліба і шмат щуки. Питає Рибка: «То що ж тепер робитимеш?» «Перетягну якийсь човник через острів і попливу по течії на Долобське. І чекатиму тебе там». «Е ні, - каже Рибка, - я тікати не буду. Чого мені тікати?» «А чого тобі лишатись? - каже Птаха. Твоя дівчина - зрадниця. Що тобі тут робити?» «Е ні, друже, мене громада поставила данину віддати і привезти обидві половинки берла». «Добре. Тоді допоможи мені. І ніхто про те не здогадається». «То як - кажи. А я подумаю, чи допоможу тобі…» «А що думати? - каже Птаха. - Ти підеш до Шлома Гилявого і скажеш: «Птаха може віднести листа в Саркел. Просить і для себе листа за срібло. Ти візьмеш обидва листа, сховаєш їх у рурочку для трута. І привезеш мені на Долобське. Але перед тим ти обережно підеш до печери і забереш глек.» Розповів Птаха, як знайти дерево, під яким печера. А в печері глек із сріблом. Наступного дня Рибка ще вдосвіта наловив риби біля Притисків для своїх людей. Потім подався до печери за глеком. Птаха добре йому все розповів, і тому він швидко знайшов глек із срібняками. Поспішав до Шлома і подав йому глек зі сріблом. І переказав прохання соколятника слово в слово. Шломо Гилавий запевнив Рибку, що по обіді обидва листи будуть. А зараз треба їм перерахувати срібло. Вони відкрили глечик. І там виявилось - тільки половина глечика срібло, десять золотих монет і золота обручка. Далі були зелені скляні намистини дивної краси. Шломо той і каже Рибці, щоб він собі забрав намистини, бо серед купців гроші важать лише срібні і золоті. Ще той хитроумний Шломо пояснив Рибці велику торгову хитрість. Наприклад, один купець, чи жидовин, чи сарацин, чи хозарин, має у Києві добрі гроші. А йому треба поїхати по справах у Саркел. Та він боїться грабунку в дорозі. То він віддає гроші знайомому купцю в Києві. Цей купець пише листа своєму знайомому купцю в Саркел листа, що він одержав стільки-то монет. Цей лист купець бере із собою і їде до Саркелу. Віддає в Саркелі лист купцю іншому і одержує ті гроші, що віддав у Києві. Але цей лист дорого коштує. І Шлома Гилавий узяв за плату собі золоту монету… Ну, забрав Рибка глечик із намистом та й пішов. По обіді же повернувся і одержав дві невеличкі рурочки тонкої телятини, списані якимись дивними гачками. Сховав їх до ріжка для труту і подався до гирла Глибочиці. Там і здибав дівку-перевізницю. Бачив Рибка її не один раз. І помітив, що вони із Птахою подавали якісь знаки один одному. Рибка непомітно до неї підступився і тихо їй каже: «Чи є у вас довбанка і добра правилка? Я обіцяв йому добути білизну на заборах біля острова». Вона йому тихенько відповідає: «Як побачиш - скажи - нехай тікає світ за очі! Його варяги-людолови шукають. Кажуть, що він їх обмовив. Обіцяли його зловити і кишки з нього випустити…» Дала вона Рибці довбанку і правилку ще й сітку-павука. І погнав він човника угору Почайною. А біля гирла Ситомлі його спинили вартові. Чому він під вечір мовляв із міста пливе? Рибка їм відповідає, що хоче на заборах наловити білизни. Бо там найбільші рибини жирують. Що були вартові не кияни, то вони повірили і пропустили. А він навіть пообіцяв їм вранці добру білизну на юшку. Коли він заплив за зворот, то швидко витяг довбанку і переволочив її у Дніпро. А там уже погнав униз Дніпром, немов за ним усі водяні і русалки неслися! Геть сутеніло, коли Рибка на Долобське приплив. Закричав він дрімлюгою, а Птаха йому чикотнем застрікотів. Дуже роз’ятрився Птаха через ті зелені намистини. Зі злості замахнувся глечиком - хотів у воду пожбурнути. Та Рибка вихопив у нього глечик: «Дай мені, якщо вони тобі не потрібні!» Забрав глечик, а Птасі дав на дорогу хліба, кухлик меду і шмат сушеної оленини. І переповів Птасі слова дівки-перевізниці. Птаха аж затрусився від злості і сказав: «Сучі людолови! Ну, я їм ще відплачу!» І таки Птаха помстився варягам. Тільки то було вже потім. Попрощались вони. І Птаха щез у верболозі. Рибка вже поночі подався вгору проти течії. Ішов по мілкій воді під лівим берегом, де не так воду несе. Вночі дістався до заборол. І на світанку таки добув кілька великих рибин. Та ще павуком натягав всякої риби. Хоч важкий став човен, та Рибка знов його перетяг у Почайну. Вартових при лодіях не було. Так Рибка збудив їх у наметі і віддав їм найбільшу білизну і купку всякої дрібної риби. Так Рибка забезпечився свідками, що дійсно він ходив на нічну риболовлю. Він щосили погнав до гирла Глибочиці, а там вже дівка-перевізниця його чекає. Все їй віддав, і глек з намистинами. Вона як зазирнула у глек, то тихо заплакала. Рибка не став її утішати, а пов’язав докупи свій нічний полов і потягнув до своїх людей варити юшку. Та не встиг він попатрати окунців, як ззаду його за плечі схопили варяги. Рибка ножем, яким патрав окуня, ударом назад всадив ножа в руку варягу. По-звіриному викрутився і щосили вдарив другою ногою у пахвину. Поки перший затис рану лівицею, а другий скоцюрбився від болю в пахвині, Рибка відстрибнув від них. Мов дикий кіт, перелетів через казан з окропом. Ніхто й оком не встиг моргнути, як він напнув лука і прицілився у першого варяга. Поранений варяг перший оговтався. Хоч була рука в нього пробита ножем, вихопив меч і пішов на Рибку. А Рибка впустив лук і стрілу. Схопив голими руками казан. Розмахнувся ним, немов цеберком, та облив варяга з ніг до голови! Хоч варяг встиг рукою захистити очі та пику, пальці, шию і груди змило окропом. Всі тільки охнули, а Рибка знов нап’яв лука. Наче це не він хапався голими руками за розпечене залізо. Другий варяг таки розігнувся і потяг пораненого і обпеченого товариша. Все кричав: «Троль! Троль!» А Рибка запхав лук у палуччя, стрілу в тул. Взяв порожній казан і подався до джерела під Юрковицею. Зібралась велика юрба. Всі гомоніли про те, як Рибка голими руками вхопив розпечений казан. Дивувались страшенно. А те, що серед біла дня, серед людей варяги хотіли схопити людину, нікого не здивувало. Повернувся Рибка. Поставив казан на кабицю і заходився патрати недочищену рибу. Цього разу, перш ніж за ним прибули, встиг Рибка дочистити рибу і закласти в казан, кинути петрушки й цибулі і засипати солі. Цього разу приїхало чотирі вершники при повній уборі. Один спитав: «Ти чародій Рибка?» «Ніякий я не чародій! - одказує Рибка. - Я найкращий стрілець!» «Розбазікався! Пішли на Гору!» Рибка нахилився, щоб взяти свій козуб. Та один варяг штринув його злегка списом у спину. Рибка на те ні слова, а пішов межи вершниками. Коні тупотять собі бадьорим кроком. А Рибку вояки ще й підганяють словами та в спину штрикають. Не так щоб до крові, але щоб він відчував залізо. На горі, як на Олегове подвір’я заходили, наказав старший вершник Рибці віддати лук і стріли. Палац вони проминули, і за ним була довга і велика гридниця. На сінях під опасанням при широкім столі сиділо двоє багато вбраних мужів. Інші вояки стояли обабіч. Серед них і два варяги, що напали на Рибку. Один був перевитий льняними бинтами по руках і по лицю. Дебелий, чорновусий муж зиркнув на Рибку з-під важких повік і як гаркнув: «То це ти чародій Рибка?! Ти поранив мого найкращого стража ножем і окропом облив?!!» Рибка тоді до нього ступає крок, другий. Чорновусий відсахнувся від несподіванки. Та старший із вершників упер списа Рибці в горло. І каже: «Стій, де стояв!» Другий муж, сухенький із борідкою клинцем каже йому: «Ми тебе добре чуємо. Відповідай - чи ти справді Чародій?… Чи волхвин?» Рибка ще крок назад відступив і каже їм: «Ні! Я не волхвин, ні, не чародій. Я просто найкращий стрілець!» Одні засміялись, інші невдоволено загули. Вусатий як гахне кулаком по столу. «То як ти не чародій - чому в мого охоронця пика і руки попечені, а в тебе на руках ні пухирця?!!» Рибка одказує: «Та хіба я знаю? Може то в мене від злості руки не попеклись. Бо як я дуже лютий - болю не відчуваю…» Бородатенький зауважив: «Нехай так. Хоча незрозуміло. Ти скажи - ти соколятника Птаху знаєш?» Рибка змикитив, що брехати небезпечно - їх із Птахою багато людей бачило. «Звісно знаю. Ми з ним товаришуємо вже давно». Чорновусий як вгатить по столу і просто кричить: «Як це давно?! Відколи?!!!» «А як я біля Притисків лящів ловив. Він підійшов до мене і каже: «Я багато стрільців бачив, але такого шаленого стрільця бачу вперше». «А в що ти там біля Притисків стріляв, шалений стрілець?» - сміється бородатенький муж. «Я й кажу, - відповідає Рибка, - там здоровенні лящі плавають. Бо із дубасів збіжжя у воду просипається. Ну я їх стрілами бив. У мене найкращі стріли і на рибу». Чорновусий реве: «Ну це ми ще перевіремо!» Бородатенький лагідно питає: «Як ти із Птахою потоваришував, то що ви з ним робили?» «А Птаха скрізь водив - по місту Подолу, по горах, на Либідь, до печер. Я його рибою пригощав, а він мене птицею». «Як він добув їх в лісах?» «Та ні, Птаха ставив сільця. Чи добував яструбом». Чорновусий натерпився і сказав бородатенькому: «Друже-господине! Що ми ходимо все навколо? Давайте до діла». Бородатенький каже: «Як хочеш…» Тоді чорновусий знов як вгатить кулаком об стільницю: «Де зараз твій сучий раб Птаха?!! Кажи!!!» «Скажу, - каже Рибка. - Птаха не мій челядин. Він сам казав, що він челядин великого нашого Правителя Олега». Бородатенький єхидно всміхається і каже: «Тебе, хлопче, спитали, чи знаєш ти де зараз челядин Птаха? Відповідай докладно». «То так би ти, господине, і сказав… Отож десь днів три тому здибав я з ним, із Птахою, біля Притисків. Він мені й каже: «Пішли до заїзду на Ручаї. Там добра музика грає». Пішли ми туди. Зазираємо ми у заїзд. Раптом Птаха як схопить мене за руку і каже: «Тікаймо геть!» Я питаю: «Чого. Кого ти так злякався?» Він мені: «Бачиш у кутку під посвітом сидить із молодицею здоровило чудин? Він мене заб’є, якщо здибає». Дивлюсь, а Птаха аж білий зробився від страху. Ну, думаю, треба тікати, бо з тим чудином і я не впораюсь. Ну і ми чкурнули звідтілля. Він сказав, що йому щось треба розвідати і подався у городок на Щекавицю. А я пішов до своїх людей. А позавчора я іду по Оболоні, неподалік Ситомлі. Коли з-під старого човна кличе мене Птаха. Я його питаю - чого він заліз під човен? Він мені каже, що приятель чудина-кривич теж об’явився на Подолі. І тепер вони удвох шукають його, Птаху, щоб погубити…» Бородатенький питає далі: «А не казав тобі Птаха, як і куди він тікатиме?» «Та як не казав? - здивувався Рибка. - Говорив, що родом він із Сіверщини. Казав, що ніби в нього є далекі родичі по матері, у Чернігові». «Він казав, що подасться до Чернігова?» «Звичайно казав. Там багато попсованих човнів. Він казав, що візьме одне таке корито і попливе до устя Десни. Ну, якщо те корито не потоне…» «А тебе він підмовляв тікати разом із ним?» «Чого мені тікати? За мною ніхто не полює… А от якби оці за мною полювали, я б їх повбивав.» І Рибка показав на того, кого він у пахвину вдарив. «Та хіба його подужаєш?!» - визвірився вусатий. «І подужаю і поб’ю, якщо ти дозволиш». Чорновусий каже: «Ти спочатку мусиш його руку покласти! Гей, принесіть лаву і поставте до столу!» Варяг сів на лаву, де сиділи мужі, а Рибка сів на приставну лаву. Як Рибка сів до столу, то подивився варягу в очі. Той не витримав його погляду і відвів очі. Вхопились вони руками і тиснуть одне на одного. Варяг змагався не по честі. Вхопився однією рукою за стільницю, підвівся і всім тулубом натис на Рибку. Рибка тоді добре вдихнув із одного поруху припечатав руку варяга до стільниці. Варяг опустив очі і прошамрав: «У нього урічливі очі». А Рибка йому каже: «Так ти ж вернув пику, щоб не дивитись мені в лице. Як же я тебе міг наврочити?» Всі мовчали. Рибка тоді каже: «Віддайте лук і стріли. Та я піду, бо певно вже моя юшка давно вичахала.» Вусатий наказав: «Принесіть його цяцьки!» Принесли. Бородатенький взяв тул і висипав стріли на стіл. Дебелий чорновусий миттю вхопив три стріли: «А це що таке?» «Це Перунові стріли». Бородатенький лагідно запитує: «Де ти їх взяв?» «Як був малим, коло мене вдарила блискавка. Грім і блискавка оголомшили мене. Як прийшов до тями - там, де вдарила блискавка, в землі застряли Перунова стріла. Забрав її. А коли став дорослим, розколов її уздовж. З однієї великої зробив чотирі звичайні стріли». «Де четверта стріла?» - лізе йому в душу бородатенький. «Четверту випробував на лосеві. Зі ста кроків тією стрілою пробив його наскрізь». «Щось ти брешеш! Не йму тобі віри. Тут якась потаємна сила тобі пособляє». «Ніхто мені не допомагає. Давайте я вам краще покажу!» Бородатенький каже: «Нехай стріляє. Може щось і цікавого побачимо». Але раптом чорновусий мовчки показав рукою - всім відійти від столу. Нахилився до бородатенького і тихо заговорив: «Друже-господине! Треба починати погоню за Птахою! Негайно! Наздогнати раба, катувати і втопити!» - І гахнув знов кулаком по стільниці. А Рибка все чув, бо вмів наладнати вуха і почути те, чого інші не чули. Бородатенький каже: «Тобі добре відомо, що Птаха по княжих лісах і на Лівому березі шукав гнізда соколів і яструбів. Тобто він там усі проходи проходив і добре їх знає. Хто з моїх або твоїх людей знає краще за нього? Скажу - ніхто. От тепер подумай - скільки він за два дні пройшов? І де пройшов?… Дай краще розважимось із цим деревлянином. Ніяк не второплю - чи чаклун він, чи просто навіжений?» Чорновусий на згоду кивнув мовчки головою, і всі спустились із сіней на подвір’я. Поставили під стіною стайні жердину, а згори примостили цибулинку. Рибка каже: «Це нецікаво. Ти, господине, постав свій перстень, і я надягну його на стрілу з першого пострілу». Чорновусий скомандував одному своєму воякові: «Іди постав перстень!» І підморгнув йому. Той і поставив свій мідний перстень навкіс - коли б і попав у перстень, то стріла б не пройшла в отвір. Рибка те миттю зауважив. Швидко відступив набік і поклав легку очеретяну стрілу з наконечником-швайкою. Стріла дзенькнула, але пройшла в отвір і вп’ялась у стіну стайні. Тоді хтось сказав: - «У перстень поцілиш, якщо підкинути?» «У перстень поцілю будь-як. А в дірку - якщо перстень дужкою до мене обернеться». П’ять разів кидали перстень. Три рази Рибка добре його поколупав стрілою. А два рази одяг на стрілу. «Ти таки дійсно шалений стрілець!» - Не втримався бородатенький. Але чорновусий не вгавав: «Доведи, чи справді три твої стріли - Перунові?» Рибка йому відповідає: «Вона не для штукарства. Тільки проти великого звіра і воїна в кольчузі». «Це щось новенького! - виголосив бородатенький. - Ану принесіть добру стару кольчугу». Принесли кольчугу. Рибка: «Ні. Так не піде. Треба на щось тілесне надягти. Принесли свинячу плоть. Рибка щосили нап’яв тятиву і відпустив зразу. І кам’яна стріла пробила кольчугу на три вершки! І бородатенький, і чорновусий поспішили до кольчуги. Просто не вірили своїм очам. Витягли стрілу - обдивлялись той чи то кам’яний, що то скляний наконечник. Нарешті бородатенький виголосив: «Добре, що цей шалений стрілець не подався разом із Птахою!» Рибка взяв у них стрілу, обтер і сховав у тул. «Господине, - каже Рибка чорновусому, - нехай тепер хтось із твоїх воїв спробує нап’яти мого лука». «Ну й нахаба! Але нехай буде так! - відказав чорновусий і просто показав на того варяга, з яким милувалась Зоряна. Рибка взяв лук, стрілу і підійшов до варяга і подивився йому в очі. Тобі, Бабо Лелю, Рибка казав: «Я його просто вдарив поглядом! Я його пропік поглядом!» Варяг же, як не силувався, а лише трошки більше за лікоть натяг тятиву. Тоді Рибка перебрав у нього оружжя і сказав: «Це тобі не курви на колінах колисати». І напнув лука, що аж роги заскрипіли, а стріла на півнаконечника відтяглась. Пустив стрілу вгору за стіни граду, що, казали вона аж на Клинець долетіла. Рибка ж чув, як вже ступав із двору, що бородатенький порадив чорновусому: «Шалений стрілець! Візьми в свою залогу!» А чорновусий пробасив: «Має свою голову. Такі в охороні непотрібні». За два дні по тому Рибчині поселяни закінчили розпускати плахи на добірні дошки. Пішов тоді Рибка шукати того тіуна, що в перший день здав йому толстину і ужища корабельні. Та ще й підніс чорних куниць. Здибав того тіуна біля лодей нових аж за Ситомлею. І каже: «Давай моє берло. Весь урок виконали». А той Рибці: «Яке берло? Ти що - п’яний? Ви на нього подивіться!» Рибка як вхопить його за грудки: «Я тобі здав толстину, я тобі здав ужища конопляні, корабельні. Я тобі здав сорок сосен. І ти загадав їх розпустити на плахи. Ми їх розпустили. Потім старший тіун загадав урок - дошки зробити. Ми все викопали. Давай другу половину - дошки зробити. Ми все викопали. Давай другу половину берла з резами!» Той як закричить: «Рятуйте! Убивають тіуна!» Якби той не почав репетувати, може воно б усе було по-іншому. Але як той загарлив, Рибка йому як зацідить лівого, правою, знову лівою. Чоловік шестеро кинулись на Рибку, щоб витягти його від тіуна. Бо саме в цей час головний Олегів управитель із городником, ну тим, бородатеньким, приїхали оглянути - чи готові лодії до походу? Чи добре вони споряджені? Побачив городник Рибку і скривавленого тіуна і каже: «О, знов той шалений стрілець! Що ти тут ворохобишся? Що сталось?» Рибка городникові і головному управителю все оповів. І всі люди це чули. Бо назбігалося на гвалт багато людей. За Рибкою інші почали скаржитись на того тіуна. «Гаразд, - каже городник, - розберемося на Горі». А тоді до стражів кінних, що були при ньому і управителі. «Оцих двох ведіть на Гору. Ви, четверо, швидко на його подвір’я. Та пошукайте - що в нього є, і що йому ніяк не належить мати!» Четверо поскакали до садиби тіуна. Поки Рибку і тіуна вели через Оболонь та Поділ, стражі обшукали садибу. І на колу самого тіуна повантажили штуки полотна, паки доброї толстини і короби з хутром. І повезли з двору на гору. І так сталось - кола із добрим тіуна рипіла попереду. А позаду під охороною тупотіли тіун і Рибка. Цього разу ні Рибку, ні тіуна не вели до гриднищі. А спинились всі перед Палацом. На сінях стояв сам правитель Олег. Як тіун підняв голову і побачив Олега, то здер миттю шапку і упав навколішки. Рибка озирнувся - всі поскидали шапки. То й Рибка зняв. Городник і управитель піднялись на сіни і доповіли про страву. Червоне, наче мідяне, лице Олега було таке, яко із каменю. І волосся в нього буле таке світле, що здавалось, ніби сиве. Говорив лише вустами. Жодна риска на обличчі не поворухнулась. Правитель показав булавою на колу: «Це все він натаскав?» «Він!» - В один голос відказали городник і управитель. «Не по честі береш, курвин сину! У раби-челядини до жорен борошно робити!» - вирік Правитель Олег. Помовчав і тицьнув булавою на Рибку: «Ти побив мого слугу. Вибив йому зуб і пустив кров. Тому з тебе віра - 4 гривні срібла!» «За що мене? - Здивувався Рибка. - Це не я твоє крав, а він. Він на твою данину не має посягати!» «Ого! - здивувався Правитель. - У цього смерда, виявляється, ще й кебета є. А ти знаєш, що я можу тебе скарати за неповагу? Бо тільки я маю питати, а мене ніхто не про що не може питати!» «Знаю, - відказав Рибка, - бо ти великий і могутній Правитель. Маєш велику шану. Ніхто не противиться тобі, і всі тебе бояться!» Вперше наче в посмішці сіпонулись вуста в того Олега-вовкулаки. Гороник був поруч Олега і щось йому сказав. Що саме, як Рибка не прислухався, нічого не добрав. Олег стукнув держаком по бильцях огорожі і, сміючись, вирік: «За справдовування із владою належить ще чотири гривни. Можеш, як холоп, відробити при жорнах у броварні разом із твоїм другом тіуном. Можеш піти до залоги веслярем». «Піду веслярем!» - зголосився Рибка… Отож Рибка не повернувся разом із поселянами додому, а пішов у похід із вовкулакою Олегом. І було в поході все точнісіньке так, як оповідав дід Йов, а по-нашому званий Бравлином. Хоч вода того року піднялась у повінь якнайкраще для переправи, дуже було страшно переправитись через Перший Поріг. По суходолу по колодах перекотили лише варязькі човни. Бо вони набагато легші та нижчі. Саме тоді варягів з-за каменів і чагарів обсипали стрілами. Тоді Олег виставив своїх стрільців проти степовиків. Як степовики втекли із засідки, лучники пішли туди. І знайшли лише одного мертвого ворога. Рибчина стріла-долотце наскрізь пробила йому голову. Рибка забрав собі лише лук, тул з кількома стрілами і добрий ніж-клич. Вбрання і прикраси лишив іншим стрільцям. Так Рибка перший у поході отримав здобич. Переправились щасливо, на диво, до самого страшного Діда-Порога. На Дід-Порозі Рибчину лодію перекинуло. Але дивне-диво - і лодію, і всіх веслярів пронесло між камінням. І навіть ніхто не втопився. Лодію винесло на берег. Її винесли, відрихтували і попливли далі. Але у Вовчому Горлі дві лодії розлетілись на скіпки, і багато людей щезло. Отакі трапились пригоди. Але Рибка щасливо їх проминув. Тільки казав, що у Діді-Порозі та у Вовчому Горлі серце просто опадало, і на душі ставало дуже тоскно. Але найбільша пригода сталась перед славним священним островом Хортицею. Там Дніпро найвужчий з усієї своєї течії. У тому місці знаменита Крарійська переправа. Як їхні лодії і човни досягли переправи, на обидва береги Дніпра вискочили вершники-степовики. І на Олегове військо градом полетіли стріли. Навіть кількох Олегових охоронців потнули стрілами. А Рибка видерся на щоглу і звідтіля почав пускати стріли в орду. Три стріли послав Рибка у степових грабіжників. Жодного промаху! Наклав четверту стрілу. Добре прицілився у вершника. І враз пізнав - та то ж Птаха на соловім конику! Прихопив лук і стрілу лівицею він, а правицею помахав. А Птаха теж упізнав його і зняв шапку. Тільки зняв шапку Птаха, як враз і він сам, і його сусіди-вершники зірвались з місця і щезли. Тоді Рибка розвернувся на другий бік і ще одного поцілив степовика. От такий був тугий лук у Рибки і такий він був неймовірний стрілець. Після Крарійської переправи прибули вони на священний острів Хортицю. На Хортиці все було точнісінько, як і в часі діда Йова. Всі ратники молились під Священним дубом, ворожили на стрілах і мечах. І ворожіння їм пророчило успіх. Далі вони пливли без пригод до острова Березані. Там теж, як було заведено, спинились. Останній раз обдивились човни і своє спорядження. При попутнім вітрі на всіх вітрилах помчали по синьому морю до найбагатшого міста в світі - Царгороду. Як вони вже підпливали під саму грецьку землю, знов сталась небувала пригода. Наскочили на величезний грецький корабель. Було, розповідав Рибка, «о півнях», ще зорі всі не згасли на небі. А на кораблі схаменулись тільки тоді, коли до лодій було рукою подать. І хтось із залоги корабля встиг пустити голуба-вістуна. Всі варяги били стрілами по грецьких корабельниках. А Рибка зібрав всі сили, напружив очі, та й пустив стрілу в голуба. І, диво, збив на льоту голуба-вістуна! Русь і варяги вже лізуть, деруться на корабель. А Рибка наче ще чогось чекає. І справді - гульк - другого голуба пускають греки із хатинки на демені. І цього голуб зняв стрілою наш пращур Рибка. Поки Рибка бив голубів, варяги вдерлись на корабель. Почався шалений головосік і неймовірний грабунок. Рибка не поліз до того гурту. А варяги все дерли, хапали. Перш за все срібло і злато. Рибка казав - у кожного варяга скринька. У неї він награбоване складає. Потім вони вихваляються, в кого більше багатства в скринці. Рибка казав, що йому було гидко на те золото дивитись. Бо там були жіночі прикраси в засохлій крові. По варягах піднявся на корабель і Рибка. Поліз він у черево корабля. А там були паки з копченими тушами турпаків (осетрів) і барила з чорною солоною ікрою. Були і великі корчаги з корсуньським вином і незмірна кількість волячих кож. Рибка взяв лише мішок копчених турпаків. А хтось встиг допастись до корчаг із вином. Про це зразу донесли Олегові. Олег наказав тих пияків скинути разом із побитими греками з корабля. Двоє п’яниць виплили, і їх забрали в лодію. Троє пішли разом із греками. Варяги так оскаженіли, що хотіли ще й корабель підпалити. Та Олег навів лад - наказав швидко прорубати боки корабля, забрати здобич і плисти геть. Бо якби підпалили корабель, то з берега побачили б, що Русь наступає. Ще наказав Олег спустити вітрила і взятись за весла. З усіх сил налягли ратники на весла і ще в сутінках прорвались у протоку. Протокою на одному диханні далі дійшли до самих стін Царгороду. Рибка казав, що як побачив він мури і вежі Царгороду, то йому дух перехопило і серце заколотило від такої могутності. Перед містом проти них вийшли грецькі кораблі. Якщо на світанку першими на корабель кинулись варяги, то тепер проти греків Олег послав Русь. Бо знав, що греки зустрінуть наших ратників рідким вогнем. Так воно й сталося. Спалили греки кілька лодій своїм страшним вогнем. Метали вони його з мідних труб. Цей вогонь, яко блискавка, спепеляв і човни, і людей. І наш пращур Рибка був на одній із перших лодій. Двома стрілами поклав двох моряків-вогнеметників. Та інші воїни-вогнеметники пустили на лодію той страшний вогонь. І знов з Рибкою сталось диво. Сорочка на ньому зайнялася. Він - лук у зуби, роздер сорочку і стрибнув у воду. Його підняли з іншої лодії. У нього згоріла чуприна, вуса і брови. Руки трохи попік. Але свій лук і стріли не загубив. А от лук і стріли степовика згоріли разом із лодією.
