Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Прислухалася, але ніхто їй не відповів. Зрештою, це й зрозуміло: хто б їй відповів, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нічого сокровенного й бути не може.
Вже хотіла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом із тьми, по якій блукала, із того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дійшов до неї ще один голос. Зовсім тихий, як порух змертвілих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав їй щось таке несподіване, давно забуте; хоч ні, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сиділо в ній заховано-приспале і от раптом пробудилося: вона подумки почала лічити свої літа. А що їх було більше, ніж знала вона чисел, то й покинула те рахування. «Мав би бути знак на те пришестя», — зміркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? «Еге, — сказала ледве не вголос, — це і є знак!»
— Скільки тобі років, хлопче? — спитала.
— Тринадцять, — обізвався він.
— Виглядаєш на всі шістнадцять.
— Це тому, що високий я. І батько мій був високий, та й дід. Але кісткою ми тонкі. Ось погляньте!
Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неї. Тільки на вигін, на якому знову горіло вогнище і знову паслася худоба.
— То ви кликали мене чи ні? — спитав хлопець, зводячись.
Стара мовчала. У куточку її ока з'явилася раптом сльоза.
— Такі ви чудні, бабо! — сказав хлопець. — Зрештою, коли ні, то я піду…
Стояв перед нею з вузликом у руці і раптом підшморгнув носом, як роблять це діти.
— Стривай, — сказала хрипко стара. — Чого мене квапиш? Сам знаєш, не для простого діла прийшов…
— Еге ж, для науки, — коротко й трохи жорстко сказав хлопець.
— А знаєш, що станеться зі мною, коли тебе навчу? Повернув до неї запитальні очі й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе під ногами, але то була нежива трава. І не чула від неї ніякого голосу — зілля, яке тільки для того і є, щоб його топтати.
Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвіли бузки. Хвилі цвіту кучеряво вкривали зелені кущі, ввечері на цих бузках несамовитіли солов'ї, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках ішло таємне життя: хтось шепотів, сміявся й шарудів. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслідував солов'я. Раніше стара слухала ті звуки, зазнаючи від того немалої втіхи, — була певна, що це вона населяє так чарівливо ту гору. Сьогодні ж чула тільки солов'їв, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутінках.
— Любиш слухати солов'їв? — спитала.
— Чи ж вони мені тра, ці солов'ї? — поважним баском одказав хлопець.
— Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрібно, — мовила Жабуниха і аж витяглася вся туди, де стукотіли, свистіли й виляскували найславніші із птахів.
— Не сердіться, бабо, — блиснув до неї поглядом хлопець. — Коли тра, то хай!
Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так повторювалося щовечора, і так повторилося й сьогодні. Бузки немов спливали долі й заливали цілу долину фіолетовим смерком, був він не лише в повітрі, але й у нутрі всякого живого — повнилися ним серце й душа. Очі Іванихи погасли, бо нікуди було їй дивитися — знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотілося торкнути її й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, — щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, він аж дихнув із особливим прихлипом.
— Не думай, що я тебе вже взяла в науку, — сказала Іваниха Галайдиха. — Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.
— Я до того народився, бабо Жабунихо, — сказав хлопець, присуваючись ближче.
— Це ти так вважаєш, — сказала стара, ледве ворухаючи язиком, — а от про солов'їв погано сказав. Земля, сину, — це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.
— Коли так, то звірте мене, — сказав хлопець і відчув, що в нього зовсім пересохли губи.
Стара сиділа в сутіні й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сірій свитині, — темне її обличчя розчинялось у мороці, і тільки очі ледь-ледь поблимували. Слухала те, що розливалося по ній: тепле воно чи холодне? Стало їй пекуче-печально, а в цей час десь зовсім поруч спалахнув співом соловей, щось заворушилось у бузках і зітхнуло.
— Навіщо воно тобі, те чарівництво? — спитала нараз. — Хочеш стати сильніший інших і тим добра собі набути?
Хлопець уже й собі прислухався до солов'їв. Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди.
— Я про те не думав, — сказав він. — Почув голос та й пішов.
— Це ти добре відповів, — мовила вона після мовчанки. — Тоді скажи ще й таке… Чарівництво на добре чи на зле дається?
Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тільки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсім мокрі.
— А ви його на добро чи на зло мали? — спитав, і голос його прозвучав дзвінко.
— Тільки на добро, — сказала Іваниха. Але не завше людина може додержати обіту. Через це я, як і всі у світі, жила: і добре творила, й лихе…
Знову сиділи якийсь час непорушно. Не було між ними великого злиття, але щось уже з'явилося. Одна чи дві нитки з'єднали їх, і до них притекли одна сила і спільний настрій. Це й був смерк і наливав їх, як порожні глеки. Але хлопець жив і в іншому світі.
— Це саме й люди мені оповідали, — сказав він. — Не лиха ви, казали, але спортити можете… Можете одному допомогти, а в іншого забрати. Казали, що й хвороби в одних забираєте, а іншим насилаєте…
— Атож! — сказала коротко. — Бо немає у світі чогось одного. Все надвоє розділено…
— Про це я й сам думав, — мовив хлопець і легко всміхнувся. — Я, бабо, ні до якого діла не годен. Ні за плугом ходити, ні з шаблею на коні басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дяківська не пішла мені в голову. Я і з хлопцями не дуже гуляв, бо нецікаво мені. Отак сяду й думаю, і чудні бувають у мене думки.
— Про що ж таке думаєш?
— Про всяке. Про зілля й про землю, хіба я знаю? Часом про небо думаю і про те, що там діється. Але ніхто не взнає, що там діється! Темний я ще, бабо!…
