Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель (книги онлайн полные версии txt) 📗

З неба впали перші краплі. Спочатку поодинокі, та потім ушкварила справжнісінька злива. Він уже хотів було сховатися під дах, аж угледів її: тримаючи сандалі в руці, вона йшла боса берегом океану і танцювала, граючись із хвилями. У захваті він завмер, приголомшено спостерігаючи за нею: вона огинала піняві омахи хвиль, щоб не намочити край сукні. Якоїсь миті вода раптом сягнула їй по кісточки, і вона, здивувавшись, засміялася. Потім трохи забрела у воду, кружляючи на сірій неозорості океану, наче їй належав усенький світ. В її світлому розвіяному на вітрі волоссі була пришпилька у вигляді жовтого осіннього листка, що не давала пасмам спадати на лице. З неба вже лилися потоки води.

Угледівши мене за кільканадцять кроків, вона раптом зупинилася. І знічено вигукнула:

— Ох, перепрошую… я й не помітила вас!

Він відчував, як гучно калатає серце у грудях.

— Не вибачайтеся, — сказав він, — а продовжуйте, прошу вас! Уперше бачу, щоб хтось так тішився дощем.

Вона аж засяяла.

— Ви теж його любите? — бадьоро запитала вона.

— Кого?

— Дощ.

— Ні, я… я ненавиджу його.

Вона чарівливо всміхнулася.

— Як можна ненавидіти дощ? Ніколи не бачила нічого кращого. Погляньте, погляньте!

Він звів голову, і краплі дощу впали на його лице. Він глянув на мільйони штрихів, що розітнули овид, і закружляв на місці. Вона теж закрутилася. Вони реготали, мокрі як хлющі, потім побігли до хати й поставали під дашком на терасі. Він дістав із кишені пачку цигарок, трохи підмочену дощем, і закурив.

— А мені можна одненьку? — запитала вона.

Він простягнув їй пачку, й вона взяла цигарку. Підкорила вона його, що й казати.

— Ви письменник? — запитала вона.

— Так.

— З Нью-Йорка?

— Так.

— Таке запитання: чому ви покинули Нью-Йорк і забилися у цю діру?

Він усміхнувся.

— Мені просто закортіло змінити обстановку.

— А мені так хочеться в Нью-Йорк! — сказала вона. — Я годинами ходила би містом, передивилась би всі вистави на Бродвеї. Уявляла б себе зіркою. Зіркою в Нью-Йорку…

— Вибачте, — урвав її Гаррі, — а ми знайомі?

Вона знову зайшлася своїм дзвінким сміхом.

— Ні. Але в нас усі знають, хто ви. Ви письменник. Ласкаво просимо до Аврори, пане письменнику. Я Нола. Нола Келлерґан.

— Гаррі Квеберт.

— Я знаю. Кажу ж, усі вас знають.

Він простягнув їй руку, та вона оперлася на його плече і, звівшись навшпиньки, цьомнула його в щоку.

— Піду вже. Ви ж не скажете, що я курила?

— Ні, що ви.

— Бувайте, пане письменнику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І вона щезла в потоках дощу.

Він був геть зворушений. Хто ця дівчина? Серце його калатало. Він стояв на терасі, аж поки смеркло. Не відчував ані дощу, ні пітьми. Скільки їй років, думав він собі. Знав, що вона замолода. Та вона полонила його. Запалила його серце.

До тями повернув мене Дуґласів дзвінок. Минуло вже дві години, настав вечір. У коминку лишився тільки попіл.

— Усі лише про тебе й балакають, — сказав Дуґлас. — Ніхто не розуміє, що ти робиш у Нью-Гемпширі… Всі кажуть, що це найбільша дурниця в твоєму житті.

— Усі знають, що ми з Гаррі друзі. Я не можу сидіти, склавши руки.

— Ох, Марку, це ж зовсім інше. Це вбивство, ця книжка… Гадаю, ти не усвідомлюєш, який це скандал. Барнаскі розлючений, він підозрює, що в тебе немає для нього нового роману. Він каже, що ти просто втік до того Нью-Гемпширу. І таки його правда… сьогодні 17 червня, Марку. За тринадцять днів спливає термін подачі рукопису. Ще тринадцять днів і тобі гаплик.

— Заради бога, вважаєш, я цього не знаю? І тому ти мені оце дзвониш? Щоб нагадати, в якій ситуації я опинився?

— Ні, я телефоную сказати, що маю ідею.

— Ідею? Кажи.

— Напиши книжку про справу Гаррі Квеберта.

— Що? Ні, про це й мови не може бути. Не розбудовуватиму я кар’єру на його лихові.

— Чому це на його лихові? Ти казав, що приїхав його захистити. Доведи, що він не винен, і напиши про це книжку. Уявляєш, який вона матиме успіх?

— І все це за десять днів?

— Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…

— Що? Ти…

— Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, — це число з сімома нулями. Це може бути книжка року. Він готовий переписати угоду з тобою. Він пропонує все почати з нуля: нова угода, що скасовує попередню, аванс у півмільйона доларів. Розумієш, що це таке?

Я чудово розумів: така книжка воскресила б мою письменницьку кар’єру, то був би бестселер, гучний успіх, та ще й купа грошей на додачу.

— Чому Барнаскі робить це для мене?

— Не для тебе, а для себе він це робить. Марку, ти собі і не уявляєш — про цю справу зараз усі говорять. А книжка про неї стане найбільшим успіхом століття!

— Навряд чи я зможу. Розучився писати. І хтозна, чи й умів. А розслідувати… На це є поліція. Не вмію я провадити слідство.

Дуґлас наполягав.

— Марку, така нагода випадає раз у житті!

— Я подумаю.

— Якщо ти кажеш, що подумаєш, значить, що ти не думатимеш про це.

Після цих слів ми зареготали: він мене добре знав.

— Дуґу… А можна закохатися в п’ятнадцятирічне дівча?

— Ні.

— Чого ти такий впевнений?

— Та я ні в чому не впевнений.

— А що таке кохання?

— Марку, змилуйся наді мною, годі цієї філософії…

— Але ж він її любив, Дуґласе! Гаррі страшенно закохався в цю дівчину. Ми бачилися сьогодні у в’язниці, він розповідав: вони зустрілися на березі океану, коло його будинку, він побачив її й відразу ж закохався. Чому саме в неї, а не в іншу дівчину?

— Не знаю, Марку. Але хотів би я знати, що тебе так поєднує з Квебертом?

— Неперевершений, — відказав я.

— Хто?

— Неперевершений. Хлопчина, який не міг пробитися в люди. Аж нарешті зустрів Гаррі. Це він зробив із мене письменника. І навчив, як це важливо — вміти падати.

— Марку, що ти мелеш? Ти п’яний? Ти став письменником, бо в тебе талант.

— О ні, письменниками не народжуються — письменниками стають.

— То це сталося 1998 року в Берроузі?

— Атож. Він навчив мене всього, що вмів… Я завдячую йому всім.

— Може, розкажеш мені про це?

— Розкажу.

І того вечора я розповів Дуґласові історію, що пов’язувала мене з Гаррі. Після нашої розмови я спустився на берег. Мені хотілося вхопити свіжого повітря. У темряві заледве вгадувалися хмари: було парко, от-от мала початися гроза. Зненацька здійнявся вітер, нагинаючи дерева до самого долу, наче сама природа віщувала погибель великому Гаррі Квебертові.

До хати я повернувся пізно. Підійшовши до вхідних дверей, побачив записку, що залишили тут, поки мене не було. Вона була в простому конверті, без адреси чи будь-яких інших вказівок, — на аркуші паперу було видрукувано принтером:

«Ґольдмане, повертайся додому».

28. Як важливо вміти падати

(університет Берроуза, Массачусетс, 1998–2003)

— Гаррі, якби з усіх ваших порад треба було залишити тільки одну, то яку саме?

— А ви як гадаєте?

— Як на мене, це порада про те, як важливо вміти падати.

— Цілком з вами згоден, Маркусе. Життя — це тривале падіння. І дуже важливо вміти падати.

1998 рік був не лише періодом бурхливих злив, що паралізували північ Сполучених Штатів і частину Канади, залишивши мільйони нещасливців на багато днів без світла, це був ще й рік моєї зустрічі з Гаррі. Тієї осені, закінчивши Фелтон, я прибув у кампус Берроузу, недоладної мішанини складаних будиночків та вікторіанських кам’яниць, оточених великими, дбайливо доглянутими моріжками. Мене поселили в ошатній кімнаті у східному крилі гуртожитку; моїм сусідою був Джаред з Айдахо, симпатичний кволий муринчик в окулярах, який виріс під крилом батьків, а тепер, перелякавшись цієї несподівано здобутої свободи, весь час допитувався, чи має він право. «Чи я маю право вийти купити собі коли? Чи я маю право повернутися до кампусу після десятої вечора? Чи я маю право зберігати в кімнаті продукти? Чи я маю право не ходити на лекції, якщо захворів?» Я відповідав, що відколи ухвалили Тринадцяту поправку і скасували рабство, він має право робити все, що йому заманеться, й він аж сяяв од щастя.