Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
Хлопець помішував вариво в горщику: дивно й чудово воно пахло. Йому здалося, що дуби звідусіль підступилися ближче і вдихають у себе цей аромат. Перестав дзвонити в небі жайворон, і змовкли бджоли. Були в цьому лісі самі.
— Не! — скрикнула раптом стара. — Вона не покинула нас, ця гаспидна Варка!
Хлопець здригнувся. Глянув перелякано — дивилися на нього пильні очі.
— Боюся я тої капосної душі, — сказала Іваниха Галайдиха. — Боюся, що розладнає вона мені науку…
— Хіба таке можна розладнати? — спитав хлопець.
— Ще й як! Двоякі чарівниці бувають у світі: доброчинні й злочинні.
— Ота Варка — злочинна?
Жабуниха подивилася на нього пригашеним зором.
— Того я не знаю. Та й ніколи мені вже те довідуватися. Віддамо це на волю господню.
— Віддамо! — відгукнувся хлопець.
— Нап'ємося зараз цього зілля, — сказала стара. — Обоє нап'ємося!
— Коли так треба, то й гаразд, — мовив хлопець і зняв горщика з вогню.
— Тепер обійди галявину й роздивись у наш відунський спосіб. Коли хто підглядає, помремо обидва!
Хлопець покірно звівся й неквапно пішов по галявині, обходячи її колом. Часом зупинявся й наставляв руку. Дивився, але бачив тільки дерева й траву. Не було біля них і духу живого: про те звістила йому дивна, трохи моторошна тиша. Зник і вітер, все зачаїлося примовкнувши. Заціпеніло, бо готувалося до великого сакраменту. Безживно повпускалося листя, начебто вечір на землю впав, і заснуло зілля. Завмерли всі комахи й жуки, а може, подалися з цього місця геть. Тихо конав серед галявини вогонь, і біля нього корчаво бовваніла стара Жабуниха. Хлопець ішов та йшов. Спинявся й розглядався. Аж очі йому почали боліти, так виглядав! Але не уздрів нічого й нічого не почув. Начебто хтось заклав йому вуха воском і заліпив очі. Саме тільки зілля, трава й дерева жили коло них. Напружене його серце стислося, немов хто у жменю його взяв. Мозок забринів, ніби в голові йому були натягнуті струни. Ішов по колу та йшов. Мав незабаром його завершити, але не поспішав. Покидав у траві сліди й бачив їх. Обпоясували галявину, бо замикав її надійним обручем.
— Чи ж побачив кого? — спитала стара, коли він дійшов до неї.
— Нікогісінько, — мовив хлопець, і обличчя його було таке спокійне, як і все навкруги.
— Перший вип'єш ти, — сказала Жабуниха. — Якраз половину… Але стривай, — спинила вона його. — Ще одне тобі не сказала.
Подивилася на нього крізь приплющені повіки, але не побачила. Не мала вже потреби нікого бачити, тож і заговорила так, наче сама до себе балакала:
— Не думай, що ти — це ти, і все! Ти крапля в цьому світі, кинута так собі. Часточка однієї великої душі. Ти — це часточка усього, що є живого в світі: і ця трава, що мнеш та косиш, і цей блискучий жук із зеленими крильми.
Вуста її ледь-ледь ворушилися, адже говорила вона незвичні речі й потребувала незвичних слів. Все єство її від цього напружувалося, і вона не так вимовляла, як вичавлювала із себе слова:
— Учинивши комусь зло, ти собі його вчинив, так само і з добром. Убивши когось чи зламавши — ти в собі щось убив чи зламав. Стережися того, бо з тебе спитується більше, ніж з інших.
Замовкла і знову дивилася. Знову не бачила нікого перед собою, у ній лише мала іскра життя ще тліла.
— На мене ж, хлопче, серця не май. З того світу не клич і не питай порад. Сам собі будь!…
Задихалася, бо важко їй було вимовляти слова.
— Багато могтимеш і через це проклятий будеш! — сказала самим шепотом. — За любов наругу прийматимеш, але завжди мудрий та поблажливий будь! Чуєш?
— Чую, — сказав так само тихо хлопець. — А коли я захочу, бабо, покинути все це? Коли захочу жити, як і всі люди? Похитала смутно головою і ще смутніше подивилася.
— Пий! Вже прийшла наша пора. Якраз половину випий! Приклав горщика до вуст і випив стільки, скільки вона сказала.
— Це ти за себе випив, — мовила вона. — Тепер ще половину відпий!
Знову приклав горщика і знову напився.
— А це ти мене випив, — ще тихіше мовила вона. — Решту мені піднеси…
Пила жадібно, з захлином, наче поспішала. Відчувала, що тече їй по жилах вогонь. Червоний, а часом і зелений. Червоні та зелені хвилі покрили її й погасили зір. Тіло почало корчитися, витягувалися чи скорочувалися жили, щось у ній росло, а щось зникало. Щось плакало, а щось народжувалося. Ноги її входили в землю, й опинилась у ній по коліна. Розросталася там, у землі, розкладаючись на сотню тонких та довгих коренів. Тяглася все глибше і глибше. Торс її тоншав і тужавів, твердів і покривався корою. Руки її розщепилися й розрослись у повітрі. Голова раптом розкололася, вибухши вогнем, і теж розкинулась у просторі тонким, як нитки, гілляччям. Те віття вкривалося зеленим полум'ям, покриваючи її й загортаючи. Палала тим вогнем і вже не могла думати. Могла тільки слухати землю та вітер. Здається, ще хотіла щось сказати, але то був уже не шепіт, а шелест. Тоді засміявся у багатті вогонь. Вистрибнув раптом зі свого ложа і підскочив високо. Впав відтак на землю й розійшовся димом. Дим покрив цілу галявину, і хлопець закричав перелякано. Зірвався на рівні і, не тямлячи себе, кинувся між дерева, що сердито й похмуро зашуміли. Покидав той мертвий вогонь і той кущ, що раптово виріс серед галявини. Біг, і земля стугоніла під ногами. Кашляв, викидаючи із себе сизий дим і страх свій, — мліли йому ноги. Не ставало повітря, тож розтулив рота і хекав, як загнаний пес. Рвав ногами папороть й ожину, вдарявся вряди-годи об стовбур, що несподівано виростав на дорозі, і тихо зойкав. Загубив шапку, і з-під неї раптом вилилося пишне, золоте волосся. Чіплялося за гілля й залишалося на ньому. Рука схопилася за груди і роздерла сорочку, щоб легше було дихати. І випали з тої сорочки великі, білі дівочі перса…
Дівчина не могла спинитися. Невідома сила гнала її по лісі й гнала. Стьобала по білих плечах — сльози заливали обличчя. Те обличчя темніло від сліз і зморщувалося. Хотіла конче втекти з цього страшного лісу і від великої своєї поразки. Зрештою, не змогла далі бігти. Впала просто в траву й заридала по-дівочому, жалібно й безсило. Нараз затихла, звела голову й слухала.
— Я тебе впізнала. Варко Морозівно, — почула вона тихий голос. — Давно впізнала…
