Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович (мир книг txt) 📗
І вже по— справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.
— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.
За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»
Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…
Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірне далеко… с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и.
«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»
Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.
І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я.
Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.
І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.
— Не такої плати я хотів, а заслуженої! — люто зашипів він і кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревіла й рвонулася на прив'язі, він ударив її ще раз, корова звелася ставма і заревла. І він осатанів. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долі, і він утоптав її в болото, біле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили під благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем і радістю, з плачем та сміхом, плакав і танцював, а корова рвала прив'язь і металася, хапала ротом повітря й махала головою.
— Не хочу я брати більше, ніж заробив! — закричав перевізник на повний голос і вгатив корову по голові.
І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами.
— Я не міг того знатні — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!
Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.
— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.
— Обернися! — одказав йому пан.
— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.
— Що, не твоя справа? — перепитував пан.
— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ганок.
— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.
Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб'ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір'ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.
— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.
«Власне, я хочу роздивитися», — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».
Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.
— Біс його знає, де та ліхтарня, — бурмотів він. — Поклав тутечки, але біс його знає… Тоді він побачив вогонь.
— Ну от, — сказав, — хтось її і засвітив. Вийшов на ганок, все ще думаючи про дивних своїх гостей.