Листи з того світу - Бут Сергій (е книги .txt) 📗

— Тепер усе на комп’ютерах, — мовила Ольга Миколаївна, м’яко ступаючи між стелажами, заставленими теками. — Усю роботу тепер виконують машини. Люди стали непотрібні.

— Чому ж? Не знаю, що б я робив без вас.

Із уст жінки злетіло щось схоже на тихенький смішок, але я не удостоївся честі бачити її усміх — архіваріус ішла попереду. Я ж плівся за нею, розглядаючи фонд архіву.

Спочатку я не думав, що кабінет такий великий, але мандруючи лабіринтом зі стелажів, осягнув масштабність приміщення. Орієнтуватись у цих паперових мурах допомагали червоні бирки, що, мов морські буї, стирчали з акуратно поскладаних тек. На бирках здебільшого зазначались роки, але траплялися й такі, що мали на собі літери. Я повністю поклався на досвідчену жінку, яка цілеспрямовано рухалася поміж стелажами. Нарешті вона зупинилась. Я перевів погляд з Ольги Миколаївни на червоний ярлик із числом «1948».

— Дату смерті…

Неповне речення збило мене з пантелику, і я не відразу збагнув, що від мене вимагалося. Але варто було їй глянути на мене, як я миттю дістав із наплічника блокнот з усіма відомостями.

— Ось, двадцять шостого січня.

Ольга Миколаївна поклала руку на паперовий ряд, наче за допомогою цього жесту мала зчитати інформацію і завантажити її у свій мозок. І яким було моє здивування, коли з першої ж спроби вона витягла реєстраційний журнал за перше півріччя 1948 року.

— Тримайте. Це реєстр свідоцтв про смерть. Зараз пошукаємо ще й народження. Яка дата народження? Нагадайте…

Я переклав журнал в іншу руку, щоби правицею повторно розкрити записник. Пояснень своїм діям я не знаходив, адже бездоганно знав усі дати, та, мабуть, на мою пам’ять вплинуло хвилювання. Тим часом Ольга Миколаївна знайшла інший журнал, і ми повернулися на її робоче місце.

— Думаю, краще почати з народження, — запропонувала вона.

Архіваріус розгорнула квартальник і, поклавши вказівний палець на зжовклий папір, повела рядками, заповненими чорнильною ручкою. Час довкола завмер. Погляд невпинно сунувся за пальцем Ольги Миколаївни, перестрибуючи з запису на запис. Числа мерехтіли перед очима, мов дерева за вікном швидкісного потяга, і раптом усе зупинилося: знайшлася дата народження першої дитини.

— Ну от, сімнадцяте січня. Бідненька, усього десять днів прожила.

Голос співрозмовниці затремтів жалем, готовий будь-якої миті посилитися слізьми, але цього, благо, не сталося. Натомість працівниця РАЦСу пальцем провела уявну горизонтальну лінію під рядком із прізвищем Ісаєва Д. Р. Сумніву не було — ми знайшли Дарину. Та цієї ж миті мій ейфорійний злет обірвала репліка Ольги Миколаївни:

— У графі, де зазначаються дані батьків, вказано дві особи, але нічого, крім імен, немає.

Я глипнув на запис, указаний жінкою.

— Цього мало, та однак більше, ніж було. Ви не проти, якщо я перепишу прізвища й дані батьків?

Жінка мовчки кивнула, і я занотував ініціали рідних Дарини в нотатник: Ісаєв Р. Ф. та Ісаєва Т. С.

— Може, в іншому журналі більше інформації?

— Сподіватимемося.

Наші пошуки увінчалися неабияким успіхом. У відповідній графі, крім прізвища батька, зазначався документ, пред’явлений ним при отриманні свідоцтва про смерть доньки. І цим документом виявився військовий квиток. Поряд, у дужках, було написано: в/ч АОП-26570.

— Можна сфотографувати? — схвильовано запитав я.

— Якщо це вам допоможе, то будь ласка.

Я зробив знімок і, подякувавши своїй помічниці, запропонував віднести реєстраційні журнали на місце. Ольга Миколаївна ввічливо відхилила пропозицію, запевнивши, що сама цілком упорається із цим завданням. Вона побажала мені вдалих пошуків, і ми розпрощалися.

Іще один день добігав кінця.

Я спішив додому, аби підвести риску і подумати над тим, яким чином використати отриману інформацію. У цих загадкових і, на перший погляд, непрохідних хащах знайшлася стежка, що могла вивести мене на шлях правди.

8

Кілька днів поспіль я використовував маршрутки, як основний засіб пересування, курсуючи трикутником: дім, робота, університет. У виші довелося пройти невеличку практику, що полягала в облаштуванні аудиторії, закріпленої за нашою групою. Часом мені хотілося раз і назавжди щезнути з радарів власних клопотів.

У дні безнастанної біганини бувало, що я зовсім не бачив хазяйку. Вибігав із самого ранку — вона ще дрімала, а прибігав — уже готувалася до сну, або й спала.

Альберт більше не потрапляв мені на очі, тож Ельзі Олександрівні про нашу розмову я нічого не сказав. Інколи кортіло зрозуміти мотиви його тодішнього візиту, та обіцянка тримати язика за зубами не дозволяла цікавитися його персоною в хазяйки. Та й навіщо було порушувати добрі стосунки? Попри статус господині помешкання, вона ніколи не втручалась у мої особисті справи: до кімнати входила, попередньо постукавши, і ніколи не ставила зайвих питань. Усе це мені страшенно подобалося, бо приватне життя на те й приватне, щоб у нього не пхали носа сторонні, тому і я не цікавився її справами. Та невдовзі паритет у стосунках похитнувся.

Почалося все з телефонного дзвінка Павла.

Він, як і я, на період літніх канікул влаштувався на роботу. Напередодні свята Петра і Павла йому призначили чергування на складі автомобільних шин, що, звісно, не входило у його плани. Оскільки його посада не вимагала таких високих кваліфікаційних навиків, як, до прикладу, пост прибиральника фастфуду, то за першого слушного моменту він звернувся до мене за допомогою. Пам’ятаючи про кілограми багажу, перенесені зокрема Павлом, я погодився його замінити.

У день «ікс» товариш привів мене до своєї нової господарки і розказав, що саме пильнувати, а сам поспішно подався на святкування в рідні краї. Благо, за мою зміну нічого не трапилось, і вранці я успішно прибув на побачення з Ксенею, так і не потрапивши додому. Я запросив її на прогулянку до міської ратуші, аби з шістдесятип’ятиметрової висоти помилуватися старою частиною нашого міста.

Вежа ратуші стреміла над будівлею високим шпилем. Збудована за монархії Габсбургів, вона досі зберігала первозданний вигляд і дух того часу. Законсервований широчезними мурами вежі запах плісняви вдарив у ніздрі, а прохолода, ув’язнена в цих стінах, огорнула наші тіла гусячою шкірою з тисяч крихітних цяточок.

Я взяв Оксану за руку і повів угору дерев’яними сходами, закрученими по спіралі. Поступово ми дісталися тягарів, що висіли на металевих тросах. Що дві доби майстер підтягував їх до самого верху, аби вони, опускаючись на сталевих мотузках, приводили в дію годинниковий механізм. Урешті ми зійшли на поверх, де за скляною стіною стугоніло серце годинника. Оксана притримала мене за руку.

— Його виготовили в Австрії, — сказав я і знову потягнув її вгору.

Нам залишалося подолати найвужче місце вежі — горловину. Сходи, що вели туди, стояли дибки, закручуючись довкола дерев’яного стовбура, причому в протилежному напрямку. Від такого реверсного ефекту в нас запаморочилися голови. Ширина проходу звузилася до метра, і нам довелося йти, тримаючись за стіни. Нарешті ми піднялися на оглядовий майданчик.

Панорама, що постала на видноколі, вразила не тільки Оксану, але й мене, хоч я був тут не вперше. Дахи старовинних будинків, Високий Замок, собори та костели, що з висоти здавалися мініатюрами, створеними з іграшкового конструктора, приворожили нас. Хотілося крикнути в минуле слова подяки кожному, хто доклав зусиль до зведення цього міста, зокрема тому, хто заклав першу бруківку в далекому тринадцятому сторіччі. Мені здалося, що Оксана переживала схожі відчуття. Тут, у хмарах, на висоті шістдесяти п’яти метрів, наші погляди зустрілися, і ми злилися в поцілунку.

Надвечір, коли кут падіння сонячних променів став найгострішим, а спектр відтінків наблизився до червоногарячого, ми з Оксаною рушили вулицею Шевченка. Біля Янівського цвинтарика попрощалися: вона подалася на квартиру, я ж побрів у зворотному напрямку.

Йшлося мені з дивним відчуттям порушеної гармонії. Так буває, коли звичний для тебе устрій змінюється: ночівля за межами дому, нова робота, нова дівчина. Традиційна послідовність розірвалася вчора, і я досі не міг увійти у звичний для себе ритм.