Жити сьогодні - Лукащук Христина (мир бесплатных книг TXT) 📗
Хоч він і чекав на неї, жінка з’явилася раптово й несподівано. Він аж підстрибнув, схоплюючись на ноги. Перед ним стояла не втомлена добовими чергуваннями лікарка і не самотня, з опущеними кутиками вуст, людина. Перед ним була свіжа, усміхнена, з вигадливо вкладеним волоссям жінка в скромному, проте, вочевидь, дорогому елегантному платті. Променіла молодістю, жагою до життя, пускаючи очами відвертих бісиків. Він ледь не відсахнувся був від такої різкої і неочікуваної зміни в її зовнішності. Готовий був відступити – такою гарною й такою недосяжною видалася ця жінка. Він же не парубок. Йому все-таки вже далеченько за сорок.
Але її усмішка була така щира, що він, повагавшись, вирішив таки спробувати. Поборотися.
Уловивши його хвилинне зніяковіння (від неї нічого не приховаєш), жінка запитала, чи він готовий, чи, може, передумав.
– Так, готовий. Як ніколи, – він уже оговтався.
Зарезервований у ресторанчику столик був саме навпроти вікна. А сам заклад розташований на п’ятому поверсі старовинного будинку з високими стелями. Перед ними, мов на долоні, розляглося всеньке місто, яке повільно, проте впевнено, оповивали сутінки. Де-не-де спалахували вечірні вогні, і це додавало їхній зустрічі таємничості і навіть містики.
Ця магічна атмосфера задала тон і розмові. Слова лилися самі собою, було легко й навдивовижу просто. Начебто не вперше отак сидять собі удвох і теревенять. Вони так захопились розмовою, що забули зробити замовлення.
Над ними, мов їхня неспокійна совість, нетерпляче нависав кельнер. Чар містичної ночі на нього не поширювався. В нього – робота і клопіткий підрахунок чайових – тих, що дали, і тих, які ще дадуть. А ці двоє, на його думку, поводилися якось неадекватно. Це насторожувало. Такі клієнти трапляються, але нечасто. Зазвичай ці диваки залишають або невмотивовано щедрі чайові, або через розсіяність і захопленням одне одним узагалі забувають віддячити. А те, що ця парочка таки одне одним захоплена, не помітить хіба що телепень.
Він так і стояв, міркуючи, чи варто переривати їхнє воркування (магами, бач, себе уявили). Цілком можливо, що таке втручання їм не сподобається і тоді – прощавайте, чайові. Чи краще й далі покірно та запопадливо чекати, аж поки самі його зауважать, і саме в такий спосіб заробити собі на чай.
Нарешті його помітили.
Слідчий після недовгого перебування в товаристві цієї жінки вирішив діяти на свій розсуд.
– Попрошу щось із морепродуктів.
Кельнер аж розцвів на радощах, що йому не довелося робити вибір самотужки і цей щасливий чоловік нарешті спромігся на замовлення. Окрилений передчуттям додаткового заробітку, хлопака скоромовкою пропонував гостям найкращі фірмові страви цього закладу – одного з найкращих у місті вже не перший десяток літ.
– Я схвалюю ваш вибір і на перше рекомендую «Місо-суп» з креветками і морською рибою, а ще дозвольте запропонувати рол «Бокудан» чи суші… – тут він зловив насторожений погляд жінки і її розширені від здивування очі. – Пропоную асорті, аби краще й повніше оцінити основні смакові якості цієї страви та омлет з вугром «Унагідон». До перелічених страв радий запропонувати або саке, або сухе біле вино. На десерт…
У цьому місці його перебив розкотистий гортанний сміх. Так вміють сміятися тільки жінки, які знають собі ціну.
– А це обов’язково – так діловито сипати незрозумілими назвами? Якщо мій супутник не заперечуватиме, то прошу принести щось на ваш вибір. А також, ураховуючи те, що нас лише двоє, що наближається ніч і що песиків у нас вдома немає, – спокійно, але досі всміхаючись, резюмувала відвідувачка.
Кельнер беззвучно й трохи розчаровано пішов виконувати замовлення. Ситуація для нього стала ще непевніша, ніж досі.
Додому вони поверталися поночі.
– Ви не проти пройтися пішки? Я так давно не гуляла вечірнім містом, хіба ще студенткою.
Після цих слів вона відразу якось притихла і насторожилася.
– Мені страшно, – тихо додала вона. І не було в її голосі жодного страху, тільки смуток зацькованої дівчини, яка досі жила в цій неймовірній жінці.
Він розумів, що жодні слова, жодні обіцянки світу не переконають зранену душу в тому, що існує інший світ, без болю й наруги. Тому він просто обняв її за плечі і легко-легко, аби не сполохати, притулив до себе. Вона не пручалася. Так вони йшли до самісінького її будинку.
Дорогою вони мовчали. Бо що тут можна було казати? І він, і вона розуміли, що має минути час, багато часу, поки можна буде говорити, згадувати минуле і всміхатися. Спинились перед самими дверима.
Наближаючись до її будинку, він зауважив світло у вікнах, але пояснив собі це тим, що, кваплячись на роботу, жінка просто забула його вимкнути. Але коли вона не взялась відмикати помешкання своїм ключем, а простягнула руку до дверного дзвоника, в його грудях щось наче обірвалось. А побачивши на порозі чоловіка, в якому він одразу впізнав лікаря з каретки «швидкої допомоги», – геть зніяковів.
Не пам’ятав, чи встиг попрощатися, подякувати за чудовий, а він і справді був чудовим, вечір. Не пам’ятав, чи офіційно потиснув їй руку, чи по-світському поцілував у щоку. Нестримний жаль гнав його в ніч. Як він міг, такий передбачливий, такий досвідчений і мудрий, мов підліток, повестися на чари цієї жінки. Невже в нього все так погано і від самотності він готовий бігти, летіти на ледве вловимий, а, можливо, й надуманий ним самим промінчик прихильності. Картав себе, що розслабився біля неї і чи не вперше, відколи залишився на цьому світі сам-самісінький, утратив пильність.
Ні, цього не може бути. Це занадто просте і зручне пояснення. Він не може так похапцем робити висновки. Потрібно зачекати.
Ні, тільки не вона.
У ранок входив з одним-єдиним бажанням – ще раз перевірити місце аварії, поки не випав дощ і поки є шанс бодай випадково знайти ще якість непомічені докази. Хоча прекрасно розумів – це неможливо. Всі його підлеглі – досвідчені фахівці, цілком віддані своїй справі. Інакше, хіба залишалися б вони понаднормово під час кожного розслідування, незважаючи на мізерні надбавки до невеличкої зарплатні. Але його дещо мучило. Чому машина злетіла з дороги саме на цьому повороті? За весь час його служби в управлінні, в цьому місці не ставалося жодної аварії, навіть за найгіршої негоди.
Швидко попрямував у бік свого дому. Мешкав на третьому поверсі п’ятиповерхового столітнього будинку. Це була п’ятиповерхівка з ліфтом. Колишніми нормами, на відміну від сучасних, для зручності мешканців було передбачено ліфти навіть у двоповерхових спорудах. Планувався навіть вантажний ліфт, аби з нижнього поверху, де розташовувалася кухня, передавати наїдки в приміщення їдальні. Вочевидь, сучасним людям не залежить на комфорті, і такі вигоди, як ліфт, їм слід сприймати за панські витребеньки. Хоча сам слідчий ліфтом ніколи не користувався, вважаючи підйом і спуск сходами найкращим профілактичним засобом серцевих хвороб і старості.
Холодний душ, горнятко гарячої кави й неодмінно – люлька з ароматизованим тютюном. Колись він чув фразу, що кожна людина повинна любити себе і дарувати бодай раз на день невеличку приємність. Для одних це могло бути легке тістечко з мінімумом калорій, для інших – духмяна кава, а для нього – він так вирішив – ранкова люлька. Про люльки знав геть усе. Люльку курив його батько, батько його батька і так далі. Мав особливу пошану до цього предмета. Недаремно в народній пісні йдеться про козака: «Що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». Необачний, завжди думав він, це тому, що так до рими краще підходило. Ніде правди діти, навіть про гіпотетичного сина від часу до часу мріяв лише в контексті люльки, яку мав передати у спадок нащадкові. Як і все решту, пов’язане з їхнім родом.
Сталося це з його прадідом за служби в цісарському війську. Хто щось біля серця тримав, хто про любку кохану згадку, хто про дітей своїх, хто образ носив, а його прадід – люльку. Люлька в нього була славна – золотом і перлами інкрустована – трофейна. Що вона купу грошей коштувала, ніхто й не сумнівався, як і в тому, що хто на неї зазіхне – всього найдорожчого позбудеться, – достатньо було в темні прадідові очі подивитися. Не чоловік був, а кремінь. Мовчазний. Балачок не любив. Зате, коли вже щось задумав, спинити його ніхто не міг. Навіть дружина, себто слідчого прабабка, яку прадід до безтями любив, хоч як просила, хоч як заламувала руки – не змогла вмовити чоловіка вдома зостатися. Він і слова їй на прощання не мовив. Грізно тільки в очі подивився, аж принишкла жінка. Обоє розуміли – він піде і повернеться, а вона – вірно його чекатиме і дітей їхніх глядітиме. На тому й попрощалися.
