Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Як досягнути самоокупності, або Степан Вовк
Кажуть, він став тринадцятим комерційним директором, який намагався перетворити нашу газету на прибутковий бізнес. Можливо, саме так воно і було, напевно сказати ніхто не міг, бо дванадцять його попередників злилися в синкретичний образ, який мав дві основні характеристики: «вже новий директор» і «ще новий директор». Перша з них означала, що черговий директор уже звільнився і на його місце прийшов наступний, а друга — що котрийсь із них затримався довше, ніж на кілька тижнів, і став «ще новим». Я туманно пригадую обличчя одного з них, який колись, здається, був військовим, принаймні таким здавався, коли приходив на роботу в армійських кирзових чоботях, шинелі та шапці-вушанці, ходив по редакції, чітко відбиваючи кроки, розмовляв коротко і лише реченнями в наказовому способі: «Поставить сюди цю хвотографію!», «Знять отсюдова цей текст», «На пятимінутку всім построїцця. Раз-два!» Саме йому належить перша ідея докорінної реорганізації роботи КРІСа-2. Він поділив працівників на два «підрозділи», які умовно називав «перший» і «другий». До першого входили пан Незабудко, пан Фіалко і пан Маргаритко. До другого — ми з Олежком Трав’янистим і пан Айвазовські. Керувати обома підрозділами було призначено Сніжану Терпужко, статті якої подобалися новому директорові найбільше. Сніжана була захоплена новим керівництвом, яке нарешті достойно оцінило її здібності. Щоправда, покерувати Сніжані так і не вдалося, бо вона прохворіла всі два тижні, протягом яких новий директор працював на своїй посаді. А щойно видужала, на його місце прийшов новий, і реорганізацію було ліквідовано. Цей директор не мав особливих претензій до газети, скаржився лише на те, що статті, на його думку, задовгі, він встигає забути початок, поки дочитує до кінця. І ще цей директор чомусь страшенно не любив світлин закордонних кіноакторів у телепрограмі. Він уважно стежив за видруком кожної сторінки коректури і щойно бачив незнайоме обличчя, відразу ж розлючений прибігав до мене і добре поставленим командирським голосом кричав: «Ліквідувать ці французькі морди! Мать вашу! За шо я гроші друкарні плачу? Не за цих же підорів! Щас же відставить!» Марно було намагатися пояснити йому, що Том Круз, як і Інгеборга Дапкунайте, — зовсім не французькі й тим більше не морди, не кажучи вже про підорів, доводилося міняти світлину, причому на впізнавану для боса. Переважно це закінчувалося тим, що всі фільми у телепрограмі ілюстрували фото Богдана Ступки та Алли Кудлай, від «Біля домашнього вогнища» до «Термінатора-3», включно із «Москва сльозам не вірить».
Цей комерційний директор запам’ятався мені також своїми спробами «висловлюватися культурно», бо, на його думку, цього вимагала посада. За консультаціями з цього приводу він звернувся до пана Незабудка. Той порадив замість найбільш поширених у лексиконі директора слів вживати «манюрка» і «цюцюрка», мотивуючи це тим, що так говорить сам Роман Віктюк. Пана Незабудка наш директор поважав і поради послухався. Щоправда, постійно плутав значення обох слів і побоювався, що сенс висловленого «культурно» буде не до кінця зрозумілий співрозмовнику. Тому найчастіше у нього виходило щось на зразок: «Та манюрка вся ця ваша хуйня. Чи, може, цюцюрка, мать її».
Степан Вовк почав свою роботу із загальних зборів працівників редакції. Попри молодий вік (йому ще не виповнилося 30), Степан уже встиг успішно попрацювати в рекламному бізнесі, заробити капітал і відкрити власну фірму під назвою «Євро-мінус» (таким чином він хотів виділитися на вітчизняному рекламному ринку, де фірми через одну називалися «Євро-плюс»). Працю в КРІСі-2 він збирався поєднувати з основною роботою, зробивши своїх клієнтів рекламодавцями газети і пообіцявши їм за це знижки.
Редакційний колектив поставився до Степана упереджено. Мабуть, далося взнаки забобонне ставлення до числа 13, а можливо, люди просто втомилися від постійної зміни директорів. Але Степан Вовк вірив у свої сили. Мета його була благородна, засоби виправдовували цю мету, але, як кожен, хто прагне робити добро, на своєму шляху він наживав переважно нових ворогів.
Степан створив бухгалтерію, щоправда, там і далі не видавали зарплатні, а лише примушували підписувати папери за нібито отримані суми, що було потрібно для податкової звітності. Суми ці були дуже незначними і далеко не відповідали навіть офіційному прожитковому мінімуму, але все одно бувало прикро, особливо коли вже дуже давно нічого не отримував. Та коли хтось із нас наважувався висловити незадоволення таким станом речей, Степан пропонував зменшити наші неофіційні, у кілька разів вищі, зарплатні до розмірів офіційної, і тоді обіцяв регулярні виплати. На цьому дискусія переважно завершувалася, бо всі вірили в те, що саме так Степан Вовк і зробить. Протягом першого місяця свого перебування при владі він уже двічі скорочував розміри неофіційних зарплат, так і не провівши жодної виплати.
Вовк був романтиком, тримав на робочому столі фотографію дружини, яка саме писала дисертацію з філософії і була вагітна їхньою другою дитиною. Степан сидів на роботі до пізньої ночі, але щогодини дзвонив додому, щоб дружина не почувалася самотньою. Часом він дзвонив навіть тоді, коли в його кабінеті сидів хтось із викликаних ним працівників. Розмови з дружиною переважно обмежувалися з його боку питанням: «Все нормально?», з її боку — відповіддю: «Все нормально» (варіант — «так-так»). Тобто або у них справді завжди все було нормально, або про інше вони не говорили.
Степан Вовк активно займався спортом і самоосвітою, вчив англійську, розумівся на комп’ютерах, читав усю україно- і російськомовну пресу, яку тільки можна було придбати у нашому місті, і любив порядок та конкретні домовленості.
Період, коли при владі опинився саме він, примусив песимістично настроєну частину редакції в черговий раз погодитися зі Швейком в тому, що не буває так, аби не могло стати ще гірше. А іншу, настроєну оптимістично, по-українськи сподіватися, ніби все, що не робиться, (не?) робиться на краще, про всяк випадок залишаючи в дужках крихітне «не» як символ сумніву, плацдарм для відступу й останньої надії.
Саме в цей період почали худнути редакційні кицьки Кася і Тася, а в кабінетах одна за одною в’янули квіти у вазонках.
Горщики редакційні працівники почали зносити на роботу ще до того, як закінчився ремонт. Виявилося, що ніхто з нас не уявляв собі робоче місце без зелені. Пан Незабудко із притаманним йому розмахом привіз зі Львова цілу конструкцію для розставляння і розвішування вазонків, змонтував із неї кілька менших конструкцій і розподілив по всіх кабінетах. У кожного із співробітників улюбленим виявився інший вид рослин. Пан Маргаритко захоплюється розведенням цитрусових і фікусів. Удома їх у нього вже стільки, що пройти між деревами надзвичайно важко, тому він дуже зрадів, коли з’явилася можливість перенести частину рослин на робоче місце. Його кабінет першим почав нагадувати джунглі, загалом йому вдалося розмістити в доволі невеликій кімнатці 17 фікусових дерев і 10 цитрусових.
Кабінет пана Фіалка був не менш щільно заповнений традесканціями, тут спокійно могли б збиратися молоді шимпанзе і вправлятися у повзанні по ліанах.
Різкий курс на самоокупність, який раптом узяла наша газета на третьому році свого існування, виявив неготовність до цього не лише вазонків та котів, а й більшості із наших співробітників. Це й не дивно, адже з перших днів роботи кожен із нас старанно плекав у собі відчуття приналежності до ексклюзивного проекту, пишався елітарністю цього проекту, а заодно і власною непересічністю. Замість цього Степан Вовк пропонував нам кілька доволі простих для засвоєння речей:
1) газета — це продукт, і робиться він не просто так, а для продажу;
2) виготовляючи продукт, орієнтуватися потрібно не на виробника, тобто на себе, як це було досі, а на споживача, тобто читача;
3) реклама приносить гроші, а не забирає газетне місце, тому ставитися до неї треба шанобливо й уважно, а не презирливо і зверхньо;
