Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики - Андрухович Юрий Игоревич (читать книги регистрация TXT) 📗

Але міліція в атаку не йшла, і так вони стояли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. Я знаю, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталися тим самим Краківським, усе виглядало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалися — вони співали, свистали, дерлися, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стояли, зімкнувши шереги — і все.

І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччя є цілком автономною територією, на яку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І — що найдивніше — навіть у той час, навіть за тієї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в яких середньовічних канонах, чомусь дотримувався. Університет — це недоторканність і свобода, особливо якщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалося гасло «Пекін, Варшава — спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилося зовсім не так, бо пекінська «справа» римується з «розправа», і число вбитих студентів тягне на злочин проти людства.

А у Варшаві вже тоді була вулиця Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. Я дивувався, як це взагалі можливо — в комуністичній країні вулиця Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що поляки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетямущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалися всього, що приносить із собою в мішку з дарунками згаданий американський добродій.

Минуло два роки — і вся Польща, а передусім Варшава, під безпосередньою дією висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетворилася на суцільні торгові ряди. У Польщі продавалося все, причому всюди, головним чином посеред вулиць і площ. Для того, щоб хоч якось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага, ми, громадяни еСеСеСеРу в його, як виявиться дуже невдовзі, летальній стадії, змушені були везти до Польщі нашу дешеву горілку і там вимінювати її на всілякий інший товар. Насправді ми їхали зі Львова до Ґданська, а Варшава була тільки зупинкою, зате кількагодинною. Наш хитро запроектований автобус із кінематографічною назвою «Не журись!» дорівнював кораблеві, що перевіз у своєму трюмі мегалітри горілчаної контрабанди. Усі ми, його пасажири й команда, почувались українськими націоналістами нового покоління, що вирішили застосувати проти споконвічного польського ворога найдієвішу в його випадку зброю — алкоголь. Тут я мав би поставити смайлик.

Ні, насправді то не була ніяка воєнно-патріотична місія. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовою твердою (хоч і рідкою) валютою замість раптово зневаженого й висміяного польськими банками дідугана-рубля.

Утім, про це я невдовзі ще напишу — дивіться одне з міст на «Ґ».

З тієї подорожі через Варшаву запам'ятався базар — у самому центрі, поруч із Центральною, коло підніжжя Мавзолею імені Сталіна, уздовж Алей Єрозолімських, аж до їхнього перетину з Маршалковською, велетенське муравлисько, переповнене низькоякісними, якраз під нашу платоспроможність, спокусами — від жувальних гумок і дамських прокладок до відеомагнітофонів і акустичних систем. Пам'ятаю, як брів у тому євразійському натовпі, спітнілою долонею стискаючи в кишені все, що лишалося від останньої проданої кількома днями раніше пляшки — тисяч тридцять злотих, себто якісь три долари, не більше. І на два з них я врешті купив усе, про що стільки мріяв останнім часом, а саме маленького Бетмена, що його польський шмаркач-продавець уперто називав Батманом.

Відтепер я вже мав із чим повертатися додому.

А ще врізалися у спомин узбеки, їх там було з цілий табір, у зв'язку з чим самі собою виникали думки про орду й Тамерлана. Я вже забув, що саме вони продавали, здається, не горілку, але й не кавуни чи персики — це точно. І не халати, і не бавовник, і не чай. І не в'єтнамці то були, а таки узбеки. У будь-якому разі сильно дивувало те, що навіть вони намагаються говорити польською, особливо, по-своєму по-узбецькому ламаною. Весь наш доходяга-еСеСеСеР на тому базарі намагався що-небудь висловити сякою-такою польською — от які неочікувані реванші вигадує для своїх нерозумних дітей іронічна курва [24] історії.

Десь від середини 90-х Варшава назавжди стала одним із моїх міст. Ритуальне жертвопринесення сперми відбулося наприкінці 92-го у стінах однієї з гостьових кімнат Будинку вчителя на Костюшківській набережній. Співучасниками імпровізованого дійства зголосилися бути принагідні Арфа і Фавн, тієї ночі так само мешканці означеної кімнати. Усе відбулося настільки раптово і швидко, що я досі не відкидаю можливість галюцинації. Але щось таки змушує мене думати, ніби все відбулося насправді. Остаточну відповідь може знати лише цілковита темрява, про яку в цій книжці я краще не згадуватиму.

Починаючи з 1994 року, я чув жахливі історії про російський рекет на варшавських вокзал-базарах. Це стало ще одним з наслідків перебування цього міста в самому центрі «між Сходом і Заходом». Певної історичної миті незле організована армія лисих зарізяк зі Сходу занюшила в повітрі дух перемін і невеличкими загонами рушила на підкорення Заходу. За якими документами і під чиїми прізвищами вони перетинали польський кордон, лишиться переважно нез'ясованим. Варшава стала тимчасовою зупинкою на шляху їхньої розтягнутої на півтора десятиліття міграції. Тут вони мусили спинитися і пожити в очікуванні на розширення Євросоюзу та Шенґену, і для цього забезпечити собі подальше існування (безбідне, до якого вже звикли), а також наростити свій майновий рівень для подальшого щасливого перебазування на західніші терени благословенної Гермашки. Зрозуміло, що головним джерелом їхнього матеріального поповнення стали всі різновиди мандрівних мешканців колишнього еСеСеСеРу. І позаяк базари та вокзали Польщі виявилися місцями найгустішого скупчення останніх, саме на них і зосередили свою діяльність загони лисоголових.

Щиро кажучи, польська поліція могла відносно легко зупинити цей бізнес, особливо на його початку. Затримувати братву повсюди, де вона тільки вилізе, можна було хоча б із огляду на її первісну непристосованість до нової країни, виявлену, скажімо, вже в зовнішності. Це тільки з часом поз'являлося до біса молодих поляків, які почали їх наслідувати перш усього стриженими довбешками та спортивним одягом. Проте на початку своєї польської кар'єри гості зі Сходу впадали в око незгірше узбеків.

Але польська поліція воліла замість цього піти з ними на неофіційні домовленості, не без — як це називається? — прийнятних для неї відкатів, ясна річ. Домовленості базувалися на тому, що поліція закриває очі на будь-які дії братви, якщо під ці дії не підпадають її польські співгромадяни. З усіма іншими, як я вже говорив у «Таємниці», «дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду». Рекетири усвідомлювали ціну пацанського слова і всіма силами його тримали. Тому перш ніж налетіти на чергову вицуплену з натовпу жертву, вони мусили сто разів переконатися, що то ніякий не поляк, а «свій».

Одного з травневих світанків 1996 року я й незчувся, як опинився в оточенні лисих на автобусному вокзалі Варшава Західна.

Варшава моїх 90-х майже завжди починалася саме з цього вокзалу, куди рано-вранці прибував наш калуський автобус. Відчутним його мінусом, поруч з багатьма іншими (плюсів як таких не помічено), є ця жахливо ранкова пора прибуття. Дорога зі знущально-сповільненим перетином кордону забирає близько десяти годин, ти опиняєшся на станції призначення невиспаний, вимнутий і напіввимкнутий — і тобі саме звідси слід рушати у свій варшавський день. Узимку це досить нестерпно.