Львівська пані - Сангал Юрко (книги онлайн без регистрации txt) 📗
І що то зі мною нині: щоки горять, як у якогось дівчиська? Ану проведу по них золотим перснем… — так воно і є: хтось про мене думає, бо залишився чорний слід. І хто це може бути?! Ти диви, ще сильніше палаю! І кому я так в’їлася в душу?! І що там таке він вигадує про мене — аж тіпає всю? О-о-о, най йому грець! Уже й ліве вухо почало свербіти — чимсь там, погань така, дорікає мені… І так спокою не маю, а тут ще злі язики діймають… Якби ж то в очі — повідривала б із гортанню… Ой, і кому я вже так насолила?!.
БІГАНИНА ЗА СОБОЮ
Замонькало це все! Сидиш у своєму старезному тілі, як у в’язниці. Надворі так сонячно й радісно, аж плакати хочеться, що не маю змоги побігати десь по траві, плюснутися у воду, і знову кудись бігти; а потім лягти собі у пшеничному полі, дивитися здолу на колоски і розуміти, чому вони все тягнуться й тягнуться вверх, і разом з ними тішитися сонцю й обіймам синьооких волошок і червонолицих маків. Лежати й ні про що вже не мислити, а натомість наповнити свою душу по самі вінця почуттями цього незбагненного щастя жити.
А тепер сиджу і мрію про те, що раніше було мені як повітря…. Хіба таке можна від когось відібрати, хіба воно може закінчитися?! Це ж — як відібрати в людини дихання, а серце й далі примушувати битися… Краще б дощ падав безперестанку — тоді, може, не було б нестерпно боляче сидіти замкненою. Так-так, гріє сонце, але вже не для мене. Для мене — лише відбивається полисками в чужих вікнах навпроти. Хоч би вдарила гроза! Хоч би впала злива, а я сміялася б, спостерігаючи, як усі дають драпака!.. В таку хвилю навіть природа завмирає, і вже не так шкода, що мусиш сидіти сиднем. А як цікаво, коли гроза стає такою вже сердитою, такою вже, що й сама не смієш сердитися! Тоді навколо страшно блискає й гримає, а ти віднаходиш у своїй душі цілковитий мир та спокій, ніби заново народилася…
Завжди дуже журюся, коли бачу чуже весілля. Стає мені так сумно, що ради на те не маю. Тільки-но війне мені перед очима біла сукня — не можу стримати сльози. Тому що сама вже ніколи її не одягну. Більше ніколи не піду в ній до церкви. А мені ж так до вподоби це білосніжне диво! Не хочу вірити, що вже не буду в білій сукні. Не хочу вірити! От би ще раз відчути й пережити доторки весільної сукні… Це було би більш ніж добре! Ти диви, молода аж сяє від щастя, а в мене серце розривається… Не знає вона, як гарно виглядала я в такій сукні. Не знає вона! А як хизується! Дурепа! Плакати треба! Вже більше її не одягнеш! Не одягнеш!
ПРИКМЕТА
Що-о-о-о, вже померла?! Як то — вже померла?! Як то ви не бачили, що я на ліжку! Вам двері заступили?! А мозок вам не заступило?! І таке дзявкнути! Мене аж трусить від цього вашого: «А що, стара вже померла?!» … вже померла! Бач, що вигадав! Ваше вибачення — що ви вже три роки тут не були, — ніц мені не значить. Це жахливо — чути, що про тебе говорять як про покійницю. Та не кажіть, ніби це добра прикмета… Я не потребую такого добра! І так ця смерть дошкуляє звідусюди… Хоча такий трафунок у мене вже був: одна зараза ляпнула моїй кумі, що я померла. І та, нічого не підозрюючи, прийшла вся у сльозах. А я в той час сиджу собі на ґанку, і чую: сорока попереджає про гостей. У душі вже й радію, що хтось прийде… Аж бачу: стоїть кума оторопіла й навіть не вітається… Я запитую, що сталося, а вона — не реагує. Підходить до мене і, як та ненормальна, починає мене мацати, щипати, далі — обнімати… А заговорила, і то як та заїка, поки я не штурхнула її у плечі. Тоді я страху набралася немало! Хоч пізніше мали ми з чого сміятися. Але не минуло й року, як куми не стало…
Бодай йому язик відсох! Гадає, якщо молодий, то вже має право мене пережити… Зась йому! Недурно перепудився, коли побачив мене живу. Аж язик йому почав заплітатися. Він злякався не так своєї нетактовності, як дечого іншого…
ДЕНЬ УРОДИН
Скоро знову день моїх уродин. Хоч це мій день, але він так розпікає мені мозок, що краще б його не було… Він завжди дає мені згадати, що є й інший день… Навіть замолоду так муляло мене в цей день, що хотіла лише забутися… І такі вже бенкети влаштовувала, такі бенкети, аби заглушити й найменшу думку про «інший день»… Будь-який натяк на нього… А дехто дивувався моїм безмірним витратам на ці забави. За місяць наперед усі готувалися, коли знали, що підходить мій день… І так на нього чекали, що по-іншому й не могло бути. Скільки ж радості було на тих вечірках, скільки танців і музики! Скільки!.. Але ніхто й не здогадувався: це гучне застілля для мене — як поминки за черговим роком, який відійшов навіки і вже ніколи не вернеться… Ніколи! Коли я була молодою, то могла напитися й забутися… А тепер що робити?!
БОЛИТЬ
Якби не вогонь, то можна було б померти від смутку. Він горить у коминку, і коли дивлюся на нього, лише на нього, то щось спалахує в моєму серці, і стає тепло не тільки ззовні, а й усередині. Вже жодна жива істота не має до мене тепла, і лише він єдиний гріє мою самотню душу… Лише він єдиний… У ньому стільки добра і якоїсь загадкової сили, що мені хочеться віддати йому себе геть усю, геть усю, і самій перетворитися на цей вогонь… Самій стати ним, аби вічно горіти й пекельно обпікати зашкарублі серця, пекельно обпікати, — може, тоді й згадають про Зоську… Може, тоді… Аж тепер я зрозуміла нічних метеликів, які беззастережно кидаються в полум’я, аби, спалахнувши, стати з ним єдиним цілим… Спалахнути, як цей метеор на небі, й показати людям їхню долю…
Айй, зуб так занив, ніби сказився… Таки неспроста він мене болить… Певно, Стефка має прилізти. Він чомусь завжди ниє перед появою тієї зарази. Ну й біль! Ні про що інше вже не годна думати. Так ниє, аж у п'ятах віддає… Але вже ліпше най він болить, аніж має душа боліти… А якби не болів, то й не знала б, що він мій. І ліва рука так заніміла, що пальців уже не чую… Хоч бий по них, ламай їх — мені все одно… І дивлюся — ніби моя рука, а мені не належить… Уже ліпше боліла б, аніж стала мені чужою. Най би боліла! Ой, як зуб ниє! Як болить!
Обдурила Юліана, що до нього якийсь хлопець приходив, а тим часом виманила в нього цукерки. І ще ж які смачні! Напевно, для своїх хвойд заникав. Я йому: «Чи часом не маєш цукерків?», і так дивлюся в очі, що він ладен був всі віддати. А коли запитав: «Який хлопець?», то я чомусь цього рудого згадала, з кульчиком, щось він мені так в око впав, що ніяк не можу забути. Але з’ясувалося: цей рудий зараз вчиться в Німеччині, і Юліан ніяк не хотів мені вірити. Але я так божилася, так божилася, що він не міг не повірити. В якийсь момент я й сама вже повірила… Пізніше скажу, що стара-дурна і добре не пам’ятаю, хто це був. Чого не зробиш заради цукорок!
ЮРОДИВИЙ
Якби жив зараз мій чоловік, то я мала б усе, чого б тільки забажала. Але мужчини помирають борше, ніж жінки… Та й довше від жінок не випадає їм бути. Ну, най би жили так само! Жінка створена для чоловіка. А як нема в неї чоловіка, то її завше якийсь дідько чіпляється. Взяти б нашу кам’яницю — самі старі баби… Хоч би один порядний мужчина жив тут — мала б на кого дивитися. Був один ледве теплий Тарас, і то з інфарктом у заклад попав… Напевно, не витримав моїх поглядів. Лише самі старі дурепи тут гризуться. Було б за кого… Зі старших хіба нещасний Місько залишився, та й то Бог відібрав йому розум. Завжди немитий, неголений; з таким страшним лицем він не те що на людину — навіть на чоловіка не схожий. І всі його цураються, як якогось заразного прокляття. Ніби якщо з ним заговориш, то сам таким станеш. І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Навіть у нас в селі подібний Юзик був. Його не обходили інші: жив своїм життям, розмовляв сам із собою, — тільки б їсти хтось дав. Так і цей. Такий погляд, ніби звернутий у себе… Страшнішого нема, ніж подивитися йому в очі… Ніби якась несусвітня сила торкнулася тебе чи сама смерть глянула на тебе — з переляку можна обпісятися… І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Як він йде, то я відразу до хати втікаю, хоч і мучуся потім дивним чуттям, що так не можна… Постійно чогось чіпається — запитує, як у мене справи. Та ще таким тоном, що боронь Боже відповісти: «Все добре»… І справді, щось останнім часом цілком не нарікаю… Не до добра це! Так і не опам’ятаюсь, як біда підкрадеться… Але як сказати юродивому, що тобі дуже зле? Ліпше не попадатися йому на очі.
