Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (читать книги онлайн без сокращений txt) 📗
«І до оперети я не піду. Я в жалобі». – «Знаєш, сестро, я ж не пропоную тобі йти на будь-яку виставу. Ні! Я пропоную тобі піти на «Маріцу». Маріца теж у жалобі. Вона – вдова, якщо тобі зрадила пам’ять. І це не заважає їй танцювати, водити за ніс чоловіків та верещати на всю залу». – «Ти знаєш, все-таки краще нам побути вдома». – «В мене є ще один аргумент! Це оперета Імре Кальмана, а він – єврей за походженням. Мені здалося, що в тебе сьогодні, крім жалоби по діду, ще й жалоба за євреями. Ну ж бо! Підтримай Імре та його нащадків трудовим євро! Дуже підходяща для твого стану оперета, краще й не вигадати». – «В мене також є аргумент», – втрутилася Брігіта. «В мене до твоєї чудової сукні є надзвичайний кольору бордо шалик у чорні японські хризантеми», – пожвавішала вона. Їй важливо почуватися потрібною.
Я не знала, що стільки берлінців відвідують оперету. Навіщо їм вислуховувати проблеми цієї Маріци, своїх замало?
Сама я тут ніколи не була. Я думала, що з «Коміше Опера» давно зробили гей-клуб. Жартую. Насправді, я думала, що вони показують тут такі вистави, на які соромно приходити з батьками, а без батьків приходити нецікаво.
«Ти тільки подивися, як пасує інтер’єр до твоєї сукні! Шкода, що ми не взяли фотоапарат, але я можу клацнути тебе мобілкою, ти тільки подивися – багатий червоний колір та золотаве освітлення!» – «Бріг, припини це!» Ми вийшли у хол. «О, це ж треба. Привіт!» І я побачила його. Угорця з хати Дерека. Який перетворює себе на сосисочно-ковбасного персонажа. І знову забула, як його звуть. Мабуть, його сюди привела туга за батьківщиною. «Привіт», – сказала я. «Така пафосна сукня! Ти в ній схожа на авторський обеліск». Думаю, що це був комплімент. «Не встигла перевдягнутися з кремації». – «Марто, навіщо ти змушуєш людину ніяковіти, краще познайом нас!» Брігіта в своєму репертуарі. Навіщо їй всі ці знайомства? «Це… еее». Господи, слава Богу, що я хоча б пам’ятаю, як звати цю парочку. «Одне слово, – знайомся, – Брігіта, Манфред, мій брат та його дружина».
«Штефан! Дуже приємно. Манфреде, вітаю вас з нагородою, вчора ми з вашою сестрою якраз говорили про вас. Мені б дуже хотілося подивитися на ваші роботи, я чув, що була виставка фотографій ваших об’єктів, якщо можна так висловитися…» Манфред поплив. Я гмукнула. Гмукаючий обеліск. Вражає!
«Ти з ним спала? Цей угорець – красунчик, схожий на героїв з коміксів». Невгамовна Брігіта. «Що ти верзеш?» – «Якщо ти не пам’ятаєш ім’я чоловіка, це означає, що ти з ним переспала. Якби ти з ним працювала, вчилася або щось подібне – ти б пам’ятала, як його звати. В мене завжди так. Якщо я знаю чоловіка, але не можу пригадати, як його звуть, це означає, що я з ним спала». – «Цього звати Манфред», – послужливо підказала я, махнувши рукою в бік брата. «Дуринда», – захихотіла Брігіта і лагідно торкнулася мене своїм маленьким кулачком. Вона ніколи не ображалася на мої жарти. Не знаю чому, можливо, вона їх не розуміла, можливо, вважала, що я несповна розуму і не треба мене сердити, або батьки її виховали так, що до будь-яких родичів, хай навіть пришелепкуватих, треба ставитися приязно.
«Дівчата, починається вистава! Марто, чому ти ніколи не знайомиш мене з такими приємними приятелями? Чоловік, що знається на мистецтві, це неймовірно, вражаюче!» Добре, що я не митець. Постійно залежати від думки сторонніх людей – не для моєї психіки. Боронь Боже. Правником бути краще, варто тільки подивитися на клієнта особливо пильно, як у нього починається сверблячка.
«Це ти дзижчиш?» Манфред – майстерний шепотун. У нього взагалі унікальна дикція, краща, ніж у дикторів «Німецької хвилі». – «Мобілка. Це – мати». – «То напиши їй смс, що ми в опереті». Так я і зробила. Мати не запитала, що ми там робимо і що слухаємо. Вона написала: «Завтра будьте вдома. Будемо з батьком вранці. Треба поговорити. Марто, ніяких журналістів, ніяких розслідувань, принаймні до нашого приїзду. Батько хоче все пояснити. Цілую, мама». Тасілло в цей час виводив:
Я його розуміла, мабуть, як ніхто інший.
Глава шоста
Перший раунд батько виграв. Я знала, що в його випадку «поговорити та пояснити» завжди перетворюється на звинуватити, захиститися та, обов’язково, засудити. Свята процесуальна трійця. Інакше він спілкуватися просто не вмів і не хотів. Коли я дісталася до квартири батьків, а це було близько восьмої ранку, вони вже приїхали, розпакувалися і пили каву з запашним печивом, що його спекла Розамунда Баварська. Манфреда поки не було. Ми з ним не зідзвонювалися, я розуміла, що це також була моя помилка, бо батько та мати виступали одним фронтом. Це було очевидно навіть з того, як вони вдяглися.
Незважаючи на те що батько вершив суддівські справи, ховаючись під мантією, одяг для кожного процесу від відбирав ретельно. Мені це чудово було відомо. Зараз він був вдягнений у кавовий джемпер, під котрим було видно сорочку в тонкі рожеві та кавові смужки, брунатні класичні брюки, потрібний акцент він зробив на краватці. Це для того, щоб щось було подразником для співрозмовника. Краватка була кольору, який я звала – голубиний. Синьо-сіро-зелено-бузкова. З відблиском. Вона виконувала функції не тільки подразника, а ще й відволікала від того, що саме говорить той, хто її вдягнув. Ти вимушений був дивитися не в очі співрозмовнику, а на цю кляту краватку. Я встигла подумати, що зі мною такі фокуси не пройдуть, як усвідомила, що вже пропустила повз вуха його слова, бо вирячилася саме на краватку.
«Що? Вибач, я тебе не почула». Батько подивився на мене іронічно. Завжди приємно, коли спрацьовують твої штучки.
Він наче говорив, окрім того, що ти, дівчисько, дозволило собі спізнитися, ти ще маєш нахабство не слухати, що я тобі кажу. Інколи погляд батька зносити було нестерпно, з іншого боку, а чого можна очікувати від людини, яка щодня має справу з брехунами? Навіть коли батько молився перед обідом, складалося таке враження, що він збирається не вимолювати, а судити. Що саме по собі виглядало блюзнірством.
«Я думаю, що слід почекати Манфреда, він має незабаром бути». Ось воно як. Вони знають, коли має бути Манфред, тобто вони якраз йому телефонували. «Марто, бери печиво, Роззі воно вдалося!» Мати посміхнулася до мене, але знаходилася ліворуч від батька. Вона так робила завжди у важливі моменти: хотіла чути, як б’ється його серце. Знала вона про діда чи ні? «Дякую». Печиво я взяла. Не буду відмовлятися від смачненького. Мати була в брудно-рожевих широких штанях та кавового кольору піджаку з льону.
«Марто, я побачив у шафі речі батька, але не чіпав їх. Я можу на них подивитися зараз чи почекаємо Манфреда?» – «Дивися. Загалом вони – твої більше, ніж мої». – «Дякую». Ми продовжували мовчати, мене вже через це очікування нудило та трусило, наче знаходишся за дверима операційної і чекаєш, коли хтось звідти вийде.
Першим до вітальні забіг Троль. Він попорпався носом у моїх щиколотках, а потім заходився від щастя під ногами батьків. Запустив ніс у штанину матері і захлинувся від азартного гавкоту, наче загнав у цю штанину лисицю. Кумедний. Це він просився на руки. Манфред та Бріг виглядали чудово. Так цікаво, я досі продовжую свою сестринську підліткову гру – заплющую одне око, тоді я не бачу Бріг, і підставляю до брата інших його подруг, у тому числі і Ханне. Бріг майже завжди виграє. Сьогодні вона виграла точно, їй дуже личать осінні кольори.
Почалися обійми. Я ніколи не обіймаюся з батьком та мамою, хоча бачу їх не частіше за Манфреда, але тільки він та його дружина здатні обійматися з родичами так природно, гармонійно, доречно.
Я так не вмію. Обійняти людину для мене проблема, я не знаю, яку руку занести першою, як притискати людину до себе, поплескувати по спині чи ні – обійми викликають у мене безліч питань. Можливо, коли в мене буде дитина, я навчуся обіймати. А поки я полоскотала Троля за вухом, він чхнув і почав вимагати печиво. Троль майже ніколи не виглядає розгубленим і знає, чого хоче від життя. Варто сказати, він не вередливий і не вибагливий і, якщо йому замість печива дадуть скоринку темного хлібця, зуміє почуватися щасливим і в такому випадку. Принаймні вміє тримати марку і щасливий вираз на морді.
