Пластик - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
Піднявши очі, Валя побачила ноги…
— Висить, — тихо промовила вона і подивилася донизу. На дерев'яній, застеленій драним і мокрим коцом підлозі лежав непритомний і обпісяний Ваня…
— Висить, — ще раз сказала Валя, розворушила Ваню, насилу піднялася сама і зрозуміла, що за секунду, якщо вона не встане, то впаде, а якщо впаде, то впаде надовго.
У ледь освітленій кімнаті, серед бруду, порожніх пляшок та уламків посуду, злостивим маячком висів усміхнений та синій Валера Марков.
Розворушити Ваню виявилося складно, розворушити себе — ще складніше, проте, зібравши всю свою мужність у кулак, Валя таки підняла і себе, і Ваню.
— Це ж не ми зробили, — задихаючись, промовив Ваня. — Господи, це ж не ми, правильно? — не ми! Не ми ж? — наче засумнівавшись, додав чоловік, що неодмінно мав торжествувати над безхребетною і нічого не вартою самицею, для якої у цей момент він, самець, здався маленьким і переляканим. Його розхристаний вигляд ніяк не вписувався у картинку нехай не відчайдушного, але принаймні характерного хлопця, яким він здавався собі та Валі. — Не ми? — знову повторив Ваня.
— Не ми! — ствердно промовила Валя, долаючи в собі залишки спустошуючого страху…
— Не, не ми, — захитав головою Ваня.
Марков промовчав…
Спочатку Ваня не збагнув, але вже потім, коли Валя викликала представників Міністерства внутрішніх справ, до нього дійшло, що йому треба буде пояснити свою появу в цьому закладі, причому пояснити появу разом з Валею. Чому з нею, чи це лише збіг? А справою цією неодмінно займеться дядя Льоня, проникливий і пильний, вмить розкусить, тоді Маргариту йому вже точно не бачити, — і як він міг так перед Валею облажатися: обпісятися. При жінці!
— Валю, — звернувся він. — Давай так. Ти ж знаєш, що буде, якщо дізнаються про наші стосунки. Давай домовимося, що просто зустрілися тут випадково. Ми ніякі не…
— Коханці? — запитала Валя.
— Ну… так, не вони. Тобто, що я хочу сказати… Мені б хотілося, щоб ти сказала…
— Я все зрозуміла, — сказала Валя. — Не хвилюйся, я твою задницю не видам. І батькові твоєму нічого не скажу. Але перед шерифом сам викручуйся…
— Добре, — зрадів Ваня, що його зрозуміли, — не хвилюйся, з ним я домовлюся… Принаймні спробую…
— Ага-а-а-а-а! — закричав дядя Льоня, щойно прибув на місце злочину. — Лисий! Невже це ви?
— Я, — тихенько промовив лисий.
— Що, вбили когось, помідорчику? Валєру Маркова? Ну… тоді сядете, — у дяді Льоні засяяли очі.
— Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! — закричав Ваня.
— А хто вбивав?
— Я не знаю, — різко відповів він.
— Ти не знаєш… Добре, можливо, шановна пані знає?
Валя промовчала.
— У клітку їх!!! — заволав дядя Льоня. — До речі, шановний синьйоре помідоре, а що ви взагалі робили у Маркова?
— Е-е-е… Прийшов, так, води випити…
— У підсобку?
— У підсобку, — ствердно відповів Ваня і в нього потемніло в очах.
Так темніє лише перед смертю, подумав Ваня, і це була чи не остання прозора думка.
— А ви? — вказав на Валю пальцем дядя Льоня.
— А це, пане шерифе, чи мере, чи ким ви зараз є…
— Шерифом!
— Так от, пане шерифе, це — моя приватна справа.
— Уже ні, женщіна ви наша любімая! Уже ні! Тепер ця ваша, як ви кажете, приватна справа стане справою загальносуспільною, оскільки псувати моральне поле нашого міста — справа суспільна! І не дивіться на мене так, чорне янголя. Підберіть оченята — випадуть.
Це була остання крапля, яка сточила камінь Валиної мужності. Вона заплакала — так гірко, що навіть один з правоохоронців не витримав і простягнув Валі хустинку…
Ваня мовчав. Усе мовчав і мовчав. І тоді, коли посадили до машини і повезли до відділку, і коли допитували, і навіть коли допитував дядя Льоня, давлячи на психіку своїм маніакальним виглядом. І навіть тоді не проронив жодного слова, коли їх посадили до клітки. Звичайної чавунної клітки, в яких перевозять горил чи моржів.
— Ненавиджу, — злісно промовила Валя і плюнула в бік Вані.
І знову він промовчав.
12
— Слухай, ти, виродку, думаєш ми тебе сюди так привели, в карти порізаться? У тебе, брат, неприємності. І вони почалися тоді, коли ти почав тікати. Від кого ти тікав? Від нас?
— Я не хотів, — почав виправдуватись я.
— А хто хотів? — Рубан несильно штовхнув мене в плече.
— Я просто злякався, — сказав я і зрозумів, що неприємності таки почалися, бо якщо не для забавки мене запросили до цієї вишуканої фазенди, то точно, щоб випатрати мене, набити соломою та продати до анатомічного театру…
— Я не хочу в театр! — нерви у мене здавали добряче…
— Ги-ги-ги, — заіржали всі. — Не хоче в театр!
— Який театр, придурку, що ти мелеш?
Навколо валялися потріпані матраци та порожні баняки. Чомусь пахло материнкою…
— Нам баба заплатила, щоб ми тебе зловили.
— Яка баба? — перелякався я.
Господи, якщо тут ще й баба замішана, тоді мені вже точно труба. Я неодноразово бачив у фільмах, що баби-бандитки найжорстокіші. Вони хижі, неначе пантери, та хитрі, мов змії…
— Яка баба? — знову запитав я.
— Нормальна баба. Я не знаю, якого милого ти їй здався, але башлянула вона непогано…
Час розкис і жовтою гниллю розлізся по всій так званій дачі… Я не знав, скільки пробув у підвалі: хвилини, години, тижні… Одного разу мені дали випити якогось несолоного гіркого бульйону, певно, звареного з голубів, два рази мене пригощали цигаркою, раз зводили у якусь кімнату попісяти…
Я думав про найгірше. І про те, що старий, мабуть, розшукуючи мене, поставив на ноги все місто! І губа боліла, і нестерпно захотілося какати, але я не наважувався попроситися, бо хто-зна — може, не дадуть, а тільки засміють… Через деякий час я вже звик до свого полону, тільки от думки про бабу, чавкаючи усім моїм нутром, не переставали мене гризти. Коли я вже почав думати, що ця триклятуща баба — Женя, як у чорному підвальному проході почулися голоси, серед яких лунала трохи хрипкувата жіноча лайка.
— А от і баба, — сказав Рубан.
— Я не баба, придурку, — почув я наймиліший у світі голос, і у напівмороку приміщення з'явилася вона.
— Женя! — зрадів я.
— Вони тебе били?
— Та ні… - якось невпевнено пробурчав я.
Вона уважно оглянула моє обличчя і, повернувшись до пацанів, сталевим голосом промовила:
— Я, здається, бити не просила.
— Так він тікав, і ми трошки… — почав виправдуватися Рубан.
— Ти тікав? Ой, ти мій хороший, — і Женя пригорнула мене до себе.
Пацанам, очевидячки, стало незручно, і вони відвернулися. Незручно стало і мені, але з тим — так приємно, так тепло і радісно, що я ледь не скрикнув від тих п слів, ледь не заплакав на й ніби вирослих грудях, але то було б ну вже повним провалом. Я це знав, а тому стримувався, навіть трошки відсторонив Женю від себе, мовляв, я мужик, а ти мене як синочка якогось…
— Усе, їдьмо! — узяла мене за руку Женя.
— Куди?
— Усе потім.
Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.
— Годин дванадцять, — відповіла Женя і сунула мені цигарку…
Я вмостився позаду неї.
— Обійми мене, — наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.
- Їхати недалеко, — сказала вона.
— Мені б додому… — несміливо промовив я.
— Не можна.
— Чому не можна?
— Бо не можна, — роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.
Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…
Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.
