Мої Дікамерони - Логвин Юрий (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Спідняк обертався велетенською дзиґою. А на кружалку межи пальцями гончаря виростав глиняний конус. Кружалко вертілось швидко й рівно, а пальці Василя Гордійовича вже почали «осаджувати» – надавлювати на конус. І він перетворювався наче на якусь подобу чаші. Потім він «проколов» грудку – видавив великими пальцями в глині заглибину.
А далі почалося взагалі якесь чародійство. По спідняку ритмічно вдаряли босі ноги гончаря. Круг обертався із такою швидкістю, що видавався нерухомим. На верхняку з-під пальців гончаря, теж наче нерухомих, глина витягалася вгору. Потім розширювалася, опускалась. Опуклювалася крутими боками й закладалась притовщеним вінцем готового горщика.
Тоді Василь Гордійович відрізав мідною дротинкою горщик від кружалка. І обережно поставив його на полицю.
Що всі рухи за кожним горщиком повторювались, то я накнопив на свою дошку кілька листків паперу зразу. Починав на одному листку одну схему рухів. Коли рухи переходили в іншу фазу, починав другий начерк і по фазах змальовував увесь процес.
Захопився новим сюжетом, що й не помітив, як по рейці вдарили на обід.
– Чуєш, ти що – на обід не заробив? Чи Мотря погано куховарить?
– Хіба вже били? – схаменувся я.
Але малюнки все ж показав господарю. Василь Гордійович примружив важкі повіки зі світлими віями, покрутив головою, придивляючись, схвально закивав:
– Чуєш? Приходь увечері. Сьогодні горно зарядимо. Палитиму горщики і глечики.
Зразу по вечері не вийшло, бо нашим дівчатам закортіло покататись на човні. Я й подався мерщій до рибстану в затоці під Лисою горою. Там знайшов свого нового знайомого Толіка Рибалку. І таки вмовив покатати нашу компанію при місячному сяйві.
Місяць уже добре пощербився, проте заливав потужним блакитним сяйвом і Дніпрове плесо, і урвисті кручі, і білі хатинки на горах. Хатки крізь темну зелень садків мигали золотими вогниками віконець. Наші дипломовані «дами» тільки «охали» та «ахали» при кожному звороті човна, коли краєвид відкривався з іншої точки… У прозорому повітрі навіть із фарватеру було видно, як на деревах гончарової садиби мерехтять червоні відблиски вогню.
Після катання всім кодлом добре поплавали в затоці. А тоді з піснями й придибенціями на всю Бессарабію провели дівчат додому…
І знову подружки не дали моїй Мурі (у неї була лише одна прикмета – дрібненьке ластовиння) досхочу націлуватися. Я не пішов спати, а подався до Василя Гордійовича.
У пічці гоготіло полум’я. А з отвору горна виривався гарячий дим і вилітали червоні сяючі іскри. Дівчинка стояла поруч, зіпершись на милиці. Дивилась, як батько метушиться в пригребиці й закладає поліняки в челюсті печі.
– А, це ти? Чуєш, думав, що не прийдеш… А як там ленінградки? Кажуть, що ти при всіх на вулиці з рудою цілувався?..
– Я на тій вулиці вночі нікого не бачив…
– Та то я так, чуєш, для жарту! А якщо, по правді, то магніт є?..
– Та наче є…
– Ото й добре! Бо як межи дівкою і хлопцем магніту немає, а гуляють – то паскудство!.. Ну, закуримо!..
Він виліз із пригребиці й сів на окоренок. Обтер чоло й змахнув піт рукою. І на попіл впали темні краплі. Я вмостився навкіс від господаря на гарячій землі. І малював напів усліпу, напів при спалахах вогню в жерлі. Було в мене два кольори: чорний – туш, та акварельна цинобра – яскраво-червоний.
Полум’я фуркотіло в горні, облизувало довжелезними, зміїстими язиками горщики й череп’я. Поступово почало зоріти в горні. Темні, обкурені горщики й череп’я ставали все червонішими. Сажа на них поволі почала зникати. Чи то згорати в струменях полум’я, чи то вилітати з димом.
Зоріло, зоріло в горні, поволі-волі насичувалося. А тоді враз глиняні горщики й глеки стали золотаво-рожеві. Наче прозорі, наче із золотого матового скла!..
За одну ніч я зробив не менше двох десятків начерків. Куди вони поділись – ті неоковирні, але такі виразні малюнки?..
Тепер кожного дня я забігав до Гордійовича. З великої самовпевненості кинувся ліпити горщики. Але спідняк у мене не йшов, а рипався, як старий трамвай на Євбазі. І глина вилазила крізь пальці, як погане тісто.
Василь Гордійович вирік:
– Чуєш, ти хлопець запальний! Але до гончарства в тебе магніту немає…
Тоді я заходився ліпити всякі фігурки. Та ще Гордійович виліпив мені кілька глеків, горщиків та дві тикви. Ну і я їх прикрасив малюнками. А Гордійович випалив, і тепер вони стояли в майстерні на полиці. У кімнату я посуд не взяв, щоб часом хто не побив мої горщики. Отож мої мальовані горщики й стояли в майстерні Василя Гордійовича до того дня, коли трапилась велика халепа. Але як же було весело перед тим!
Славний рибалочка Толік, на прізвище Рибалка, узяв човна (без батькового дозволу) і відвіз нас із Мурою на острів. Ото пісня! На чорно-синій бані неба можна було роздивитися всі сузір’я, які там висипали. А під високим чорним берегом цокали копитами коні по кам’янистій стежці. Їх не було видно, але було чути, як вони порскають, п’ючи воду. З того берега було чути сюди, на острів!..
Толіку батько дав прочухана за човна. І він приїхав на острів у ясний день. Та й висадив нас навпроти колодязя перед дебаркадером. І там вся наша братія етюди писала.
Я пішов трохи поспати, бо ніч була таки гарна. Як казали ваганти на поганій латині: «Omnius animale post coitem est tristum, nullun qallum et famina». А мої сучі друзі побігли до Мури взяти інтерв’ю для газети «Ночная Бессарабия». На питания: «Чому ви віддались Л-у?» Мура відрубала: «Бо він злий і розумний». Після подорожі на острів Мура вже не тягала за всіх торбу на пляж. І не бігала рано-вранці на прибережний базарчик. Коли дівчата наладнались у Пітер, вона позабирала в них рештки грошей. І лишилася ще на тиждень: «Переб’ються! Їх усіх папаші в Пітері лишили. А я призначення в Карелію підписала, к бісовій мамі»… Зрештою, і Мура поїхала.
І тут, на диво, відремонтували той клятий місток під нашою горою.
Пішла по Бессарабії чутка, що тепер, як і раніше, на містку збиратимуться на танці.
На той час і Василь Гордійович подався з горщиками на якийсь ярмарок. І доньку вони взяли із собою.
– Канєшно! – зауважила куховарка. – Вони посадовлять її з милицями коло горщиків. Усі побачать, що каліка. І в них купуватимуть краще, ніж в інших…
Щоб не було нудно, я вирішив влаштувати дійство з містком. Як би тепер сказали: «Шоу». Хлопцям така ідея сподобалася. Ми написали й намалювали афішу й повісили її на турбазі. На місток людей приперлося чимало. Моя «офіційна» промова, чиїсь вірші та ексклюзивна пісня про манну кашу на сніданок і канівський самогон на вечерю… Почали танцювати на дзвінких дошках під патефон. Коли тут зайшов дощик. Патефон забрали, і танці скінчились… Коротше кажучи, місток відкрили…
А через день було зовсім інше кіно.
Зранку я подався вниз по течії на риболовлю. Став біля заповідника коло забори. Голованьчики скидалися, може, за якихось метрів десять від пружної піщаної рінні. Але жоден навіть коника не збив із гачка. Я плюнув на риболовлю й пішов на луки малювати спутаних коней.
Повернувся я на базу добре пополудні. Зразу відчув – сталася якась халепа. Але, що головна персона в цій пригоді я сам, мені було невтямки.
Довго патякати не варто. Справа була проста. На «відкритті містка» ошивалося одне зальотне гівно з двома кралями. За кілька днів перед тим цей фраєр із ними приперся на старовинний цвинтар на кручі. А я сидів на краєчку урвища. І малював старовинні кам’яні хрести, Лису гору, затоку під горою та рибальський стан, і чого цей непотріб приперся на покинутий цвинтар, досі не можу збагнути… І почало воно мене повчати, які сюжети треба вибирати радянському художнику. Ну а я йому без жодної лайки пояснив, що його наскоки – звичайна заздрість імпотента до чужих можливостей. Як не дивно, хоч воно було таки добре старше за мене, нічого путнього не змогло відповісти. Та й потихеньку, потихеньку подалося геть.
А після «відкриття містка» воно написало листа до райкому про пропаганду буржуазної ідеології на базі художнього інституту й навело «яскравий приклад» цього – «відкриття містка»!
