Замість крові - Поваляева Светлана (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
«старий друг» (назву його… Дюбелем! Справжнього поганяла, на жаль, з певних причин засвітити не можу) одразу гострить шпори на завоювання Джанніс;
коханець тепер не мусить цілодобово сушити собі мозки проблемою чергового притулку для лонґ світ лав, хоча й свідомий того, що прихист надає зголоднілий гамел, вар’ят, який - це побачив би будь-хто неозброєним оком - вже націлився на його герлу, попри давню дружбу й закони чоловічої честі, яких немає, скажімо, на толоці, але цей - точно не гіпі, хоча й носить бісерні фінічки на зап’ястках;
а Джанніс тепер є де заникатися від усього світу!
Хешу - море, але й море можна вичерпати й викурити… Отож, коли навіть камінчики на дні перелічено, й ледь не випито воду з водяних бульбуляторів (смолу вже точно ретельно зішкрябано з фольги ковпачка та скурено), знову починаються трабли й напряги. Дюбель починає вар’ювати через недосяжність Джанніс. Зґвалтувати її він не наважується, а всі інші засоби замолоджування-замаланювання не дали жодних результатів. Оскільки ніц Дюбелю із траханням не випадає, він починає виявляти до Джанніс непевні сентименти, себто видирається непомітно для себе на вищу духовну щаблину, яка насправді веде вниз, у прірву (а отже, є нижчою стосовно щаблини тупої природної хіті), що завжди доволі швидко зводить нанівець пихате «я» кожного загорнуто латентного мазохіста. Коханець починає впадати у нерви, з’їжджати з теми, гальмувати на поворотах і прохолоднішати навіть попри (а може, навпаки - через) відданість Джанніс, а Джанніс потроху зривається з котушок від ситюейшену, не менш тупого й тупикового, аніж усі попередні в її житті. Тривіальна криза жанру побутових стосунків. І тут Джанніс спадає на думку Його Діамантова Прутневість Ґвинт. І, виявляється, я вже нікуди (знову - в нікуди?) не зістрибую, а - після залагодження мудок з інґрадієнтами - знову сиджу на підлозі з реактором в обпечених йодом пальцях, неначе в якомусь циклічному відмороженому кошмарі. Настільки всеосяжному, що відкидаю навіть припущення існування пробудження в бодай якомусь - нехай найпрутневішому з усіх - світі. Утім, припущення стосовно існування сновидіння також відкидаються. Це - поза межами примітивного перемикача «пробудження/сон». Це - ніщо. Або «світло/темрява». Це - морок. Або «день/ніч». Це - сутінки. Існує лише «тут і зараз» на підтримку американських психологічних тренінгів за системою пахана всіх сущих наґвалів Тата Карлоса.
Передоз скручує Джанніс у спіраль, наче мокрий рушник. Фасує в брикети, як морожену рибу ментай/хек. Спотворює судомами її зухвале обличчя. Я повільно розтираю їй руки та ноги, обережно розліплюю зведені корчами кінцівки, пальці, намагаючись її розпружити. І не думати про найгірше: зараз у неї відмовить серце або почнеться епілептичний напад. Що тоді? Запхати поміж її зубів свої пальці, аби вона їх повідкушувала? Я згоден… У цей час наш Дюбель, який перетворився на справжнісінького обковбашеного психостимулятором злоїбучого монстра, цілковито охоплений арктичним ґвинтовим полум’ям кохання до власної персони, читає нам свого ненадрукованого романа, уриваючись лише для того, аби заспівати під ґітару власні пісні. Все це з маніакальною неухильністю він робить вже протягом доби! Психіка відмовляється перетравлювати велетенські порції цієї прутні, де періодично трапляються вдалі, але вщент задрочені графоманським мотлохом шматки. До виправдання Дюбеля варто зауважити: насправді його роман був дуже навіть нефіґовим і, можливо, якби він розповідав нам його на ходу, а ми накручували кілометраж нічним містом, сприйняття змінилося б на протилежне. Справа у тім, що під ґвинтом просто нереально сидіти на місці та ще й слухати загорнуту прозу більше тридцяти секунд. Фініш. Абзац. Дюб прикував нашу увагу ланцюгом до кухонної канапи та плющив гідравлічним пресом власної, ніким досі не визнаної геніяльності. Він проїхався по нашій психіці асфальто- укладальником. Це - безвихідь. Цей чувак здатен кайфувати від себе скільки завгодно часу. Він здатен сидіти й пиздіти вічність. Це його особистий - вербальний - спосіб патологічної діяльності (прошу занотувати в історії хвороби). Він навіть не помічає, що коїться із Джанніс. А якщо й помічає, то просто не здатен зупинитись у своїй рефлексії. Його можна зупинити лише одним способом: замочити! Порубати сокирою, пошинкувати на дрібну тирсу в режимі on line. Чи не єдине, що мені потай імпонувало у цьому нашому «злому генії», то це його медичний реманент: архаїчний скляний баян «Рекорд» та набір сталевих голок у сталевій коробочці. Такою технікою зараз ніхто вже не користується, як і небезпечними лезами для гоління. Проглядала в цьому якась зворушливо-журлива пародія на декаданс часів «кокаїнового шику», що мене, поціновувача ритуальних предметів, приваблювало, повторюю, потай. Звісно, для виникнення симпатії цього було замало. Я намагався вимкнути Дюбеля за допомогою кислого розчину, навмисне не доведеного лугом до чистоти, який пропікає наскрізь не лише вени, а й мозок, труїть кров, зриває шифер аж до апогеїв маніакально-депресивного психозу, до реактивного стану. Марно! Підвищена кубатура (вгатив йому майже три замість півторалі) на одну вмазку теж не допомогла. Намагався його матюкати - та де! Кінокомпанія Метро Голда Маїр Продакшн представляє!…
Коли нарешті продуплюється Джанніс, щось іще гірше за оте її ковбасиво починає коїтися зі мною. Спочатку я намагався тихо-спокійно відлежатися, але невпинне гугнявлення Дюбеля щодалі доводило, - й таки довело мене до такого сказу, що я підірвався й заходився трощити викруткою найближчу розетку. В цій хаті повсюди валялася така безліч різноманітних інструментів (імовірно, демонструючи розмаїття обдарувань власника) - від теслярських до музичних, що знайти викрутку не склало проблеми: вона сама опинилася в моїй скоцюрбленій руці. Тієї миті я був переконаний, що в цій оселі Диявол никається по розетках, посилаючи Дюбелеві суфлерські електричні імпульси-вказівки, яким чином замордувати нас якнайефективніше! До того ж, мені здалося, що Дюбель не є людською істотою: пром колись трансформував його сутність у «щось», у «чому» ґвинт розбудив звіра. Ось що про це писала на зворотні обгортки з-під шоколадки Джанніс, поки я трощив розетки:
Сьогодні рефлекс спрацював на запах жертви. І він негайно та звично вирушив на цей запах. Не встиг лише помітити: сьогодні він був не жорстоким, що зазвичай робило його людиноподібним, бо людям притаманна саме жорстокість. Сьогодні прокинувся звір нелюдськості. І це завадило відчути, що запах, на який він рушив, - не запах страху, отже, не запах жертви. А може навпаки, нелюд відчув запах нелюдини й вирушив на полювання. Лише рефлекс зробив усе це схожим, звичайним, тотожним, кинув вуаль мімікрії, підмінив нелюдськість на жорстокість, а здобич - на жертву, - лише зовні, зовні…
Він передчував битву, передбачав перемогу й рефлекс нудьги потому, але так і не прислухався до зовсім інших звуків, які сповіщали про рівний двобій двох лише зовні, зовні людиноподібних істот.
Останнім мовчанням була свобода
Від битви кінцівок за місце на тілі…
Коли він побачив, що зник звичний, інвентаризований, усталений людський світ, він задерев’янів од жаху, але було вже пізно. Звір отримав від Тотальної Порожнечі своє право. Звір був на своїй території.
Те, що відбувалося в цей час між псевдожорстокістю та псевдожертвою, - десь у площині людської форми, - відповідало пересічним правилам гри за пересічним сценарієм. Лише фінал випав з усіх канонів, тому, що справжній бій - бій сили він проґавив. І ще якусь мить не лише відчував це, а й розумів чому. Але з простору виліпилося сьогодення, потроху виправило помилково відтворені звичайні предмети, підшліфувало перспективи та залишило всі речі на своїх місцях. А що може відбутися з картиною за умови, що сама людина чогось у ній не домалює? Натюрморт… Пейзаж…
Звір заснув. Звірові байдуже: поразка чи перемога. Його не цікавить результат, його захоплює процес. Тотальна Порожнеча - позбавлена результативності, як і будь-яких концепцій взагалі. Звір задовольнився й заснув.
